Розкол в ОУН, марш на Вашингтон і промова Мартіна Лютера Кінга, таємнича смерть Щорса: ключові події цього тижня у світовій історії

Серед історичних подій останнього тижня серпня — перше випробування атомної бомби в Радянському Союзі, а також підписання угоди між Російською та Британською імперіями. Угода стала кроком до оформлення Антанти – військово-політичного союзу трьох держав, які вже через сім років стали учасниками Першої світової війни…

Детальніше про ці та інші доленосні події 25–31 серпня у світовій історії – в хронографі "Телеграфу" від журналіста та історика Сергія Махуна.

25 серпня

1963 – У німецькому місті Новий Ульм на 56-му році життя помер український письменник, публіцист і політичний діяч Іван Багряний. Складна і трагічна доля цієї людини, яка з честю пройшла крізь пекло сталінських таборів і не зламалася – це наочний приклад, як навіть в умовах "кошмарного гротеску" в СРСР можна вірити у перемогу Добра над Злом. Після арешту в 1932 році на самому початку творчого шляху, розпочалася страдна одіссея Івана Багряного через тортури в НКВС, втечу із заслання на Далекому Сході, знову арешт і повернення до рідної Охтирки в 1940 році. Під час Другої світової війни в умовах нацистської окупації він не полишав літературної праці, брав участь у створенні Української головної визвольної ради (УГВР) і нарешті опинився на еміграції у Німеччині.

Іван Багряний – автор перших українських умовно пригодницьких романів "Тигролови", "Сад Гетсиманський" та "Людина біжить над прірвою", в яких розповідається про жахливий механізм терору в катівнях більшовиків. Важливу роль у зміні ставлення союзників СРСР по Антигітлерівській коаліції до втікачів із "радянського раю" зіграв його публіцистичний есей "Чому я не хочу вертатися до СРСР?" (1946). Це був своєрідний екскурс у трагічну історію України XX століття: розповідь про "червоний терор" під час і після поразки Національної революції 1917—1921 років, про жахи колективізації і Голодомор 1932—1933 років, знищення більшовиками національної інтелігенції – "Розстріляне відродження", "Великий терор" другої половини 1930-х років…

Ось квінтесенція цього твору: "Я вернусь для своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, у Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВС піде за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький… Коли нам, українському народові, буде повернене право на свободу і незалежність в ім’я християнської правди і справедливості".

26 серпня

1346 – У рамках Столітньої війни (1337–1453) армія короля Англії Едуарда III у битві поблизу Кресі у Нормандії розгромила війська короля Франції Філіпа VI. Поразка в генеральній битві могла перекреслити всі успіхи англійців, яких ті досягли раніше. Перебуваючи лише за 30 кілометрів від Парижу, вони були вимушені два тижні відступати під тиском переважаючих сил супротивника на північ Франції. Англійська армія танула на очах через відсутність коштів для виплат найманцям, і тому Едуард III вирішив дати бій, наказавши кінним лицарям спішитися. Французи мали подвійну перевагу (30 000 проти щонайбільше 15 000).

Філіп VI став фактично заручником своїх феодалів-васалів і союзників. Їхня лицарська кіннота розрізненими групами наступала з рівної місцевості вгору і стала чудовою мішенню для найкращих тоді в Європі англійських лучників. А ті англійські лицарі, які злізли з коней і згрупувалися у піші колони, добивали французьку кавалерію, яка дісталася гори. Генуезькі арбалетники на службі у Філіпа VI вийшли на поєдинок з англійськими лучниками, але через дощ арбалети відволожилися, і вони почали відступати; лицарі, що напирали ззаду, за наказом володаря почали вбивати генуезців. "Найцікавішою деталлю битви при Кресі був не тільки розмір шкоди, завданої французькій кавалерії довгими луками англійської піхоти (понад 1500 убитих… проти сотні вбитих і поранених англійців), а сам факт того, що піхота не кинулася врозтіч, як нерідко траплялося у середньовічних війнах, варто було напасти ворожій кінноті, а й далі завдавала ударів", – зазначає британський історик Майкл Ґовард в книзі "Війни в європейській історії". Загинуло ще й понад 10 000 французьких піхотинців.

Погано організоване феодальне ополчення кинулося навтіки разом із французьким королем. Час лицарів минав. Проте війна, яка розпочалася через династичну кризу і зазіхання на французький престол короля Англії, єдиного онука Філіпа IV Вродливого, ще продовжувалася з великими перервами понад століття. Попри серію перемог, англійці не досягли своєї мети, на континенті в їхніх руках залишився лише порт Кале.

27 серпня

1939 – Під час Другого Великого Збору українських націоналістів, який відбувався у Римі, було оприлюднено "усний заповіт" колишнього лідера ОУН Євгена Коновальця. Він був убитий 23 травня 1938 року у Роттердамі агентом НКВС СРСР Павлом Судоплатовим. Згідно "заповіту" присутні на зібранні затвердили новим головою проводу українських націоналістів Андрія Мельника, який був оголошений "Вождем нації".

Проте дуже скоро, у вересні 1939 року під час швидкоплинної війни нацистської Німеччини з Польщею (радянські війська розпочали "визволення" Західної України та Західної Білорусії 17 вересня) ув’язнені у польських тюрмах активісти крайової, західноукраїнської гілки ОУН вийшли на волю. Серед них був і Степан Бандера.

Загибель Коновальця призвела до неминучого і болісного розколу ОУН на дві ворожі фракції, лідерами яких стали Андрій Мельник і Степан Бандера. І саме бандерівська фракція, яку називали революційною, вважала, що свободу України треба завойовувати лише зі зброєю в руках й застосовувати зокрема терористичні методи в боротьбі з ворогами нації. Майже всі структури ОУН в окупованій СРСР Західній Україні підтримали бандерівське крило організації.1-4 квітня у Кракові відбувся Другий Великий Збір вже ОУН (революційної), на якому було обрано провідника (лідера) організації – Степана Бандеру.

Більш поміркованими виявилися прихильники ОУН в Європі, то ж вони підтримали Андрія Мельника. Після радянської окупації західноукраїнських земель НКВС провів кілька судилищ над прихильниками Степана Бандери – у Львові і Дрогобичі; майже всі учасники процесів (понад 150 осіб) були розстріляні перед німецько-радянською війною чи на самому її початку.

28 серпня

1963 – У столиці США Вашингтоні відбувся грандіозний марш, який став кульмінацією руху борців за громадянські права, а саме проти сегрегації та дискримінації афроамериканців. Очолив марш чорношкірий баптистський пастор Мартін Лютер Кінг, прихильник ненасильницьких методів боротьби. Афроамериканців до цього часу не допускали в деякі школи, університети, ресторани; у багатьох штатах сегрегація була законною навіть і в громадському транспорті.

У марші до Меморіалу Лінкольна – рівно 100 років тому у цей день президент США підписав Прокламацію про звільнення рабів – брали участь понад 250 тисяч людей. Більшість його учасників були афроамериканці, хоча як мінімум 20% серед демонстрантів – білі та представники інших рас. Зі знаменитою промовою "Я маю мрію" виступив Мартін Лютер Кінг.

Він був убитий 4 квітня 1968 року в місті Мемфіс у результаті широкої змови расистів. На його надгробному камені викарбували слова з промови: "Я вільний, вільний, нарешті я вільний".

Після маршу у Вашингтоні рух за права чорношкірих уже остаточно став загальнонаціональним, усе більше білошкірих громадян солідаризувалися з чорношкірими. 23 січня наступного року набула чинності 24-та поправка до Конституції США, яка забороняла обмеження виборчих прав, яке діяло у багатьох південних штатах США (подушний податок за участь у голосуванні не могли сплатити багато чорношкірих громадян).

До речі, саме слово "чорношкірий" нині вважається неполіткоректним.

29 серпня

1949 – О сьомій ранку за московським часом на Семипалатинському полігоні в Казахстані відбулося перше випробування радянської ядерної бомби. Потужність – 22 кілотонни, вибух відбувся на висоті 30 метрів. Під радіоактивний слід від вибуху потрапили 11 адміністративних районів Алтайського краю. Першу радянську атомну бомбу РДС-1 було створено в КБ-11 під науковим керівництвом Ігоря Курчатова та Юлія Харитона. Від уряду СРСР керували всію підготовкою випробування голова спецкомітету при Державному комітеті оборони Лаврентій Берія та її член, генерал-лейтенант Михайло Первухін.

Таким чином США перестали бути монополістами в царині ядерної зброї. Ще в липні 1945 року американці провели випробування, а потім скинули дві атомні бомби з тротиловим еквівалентом у 20 кілотонн на Хіросіму та Нагасакі – відповідно 6 та 9 серпня 1945 року. Лише рівно через місяць після випробування радянської атомної бомби ТАРС повідомило про це офіційно, хоча американці вже були в курсі. Продовжилася гонка озброєнь в умовах холодної війни.

30 серпня

1919 – У цей день, за офіційною версією більшовиків, командир Першої української радянської дивізії Микола Щорс прибув на ділянку Богунської бригади. Він спостерігав через бінокль за петлюрівськими частинами, які протистояли "червоним" і одночасно вислуховував доповіді командирів. Розпочалася атака на позиції супротивників, але на фланзі "запрацював" кулемет петлюрівців. Атака захлинулася, і в цей момент бінокль випав з рук Щорса – він, як виявилося, був смертельно пораненим і вже за 15 хвилин помер. Поховали комдива чомусь в глибокому тилу – в Самарі…

В 1949 році на високому рівні було проведено перепоховання і ексгумацію його останків. Медична комісія, що складалася зі спеціалістів-патологоанатомів, визнала, що Щорса було вбито пострілом з малокаліберного пістолету з відстані усього лише 10—15 метрів; куля увійшла ззаду у потилицю. Протоколи урядової комісії зберігалися в спецсховищі КДБ СРСР.

На той момент, коли Щорс був в траншеї, біля нього знаходилися лише його заступник Іван Дубовий (розстріляний в 1938 році під час "Великого терору") та ще одна загадкова постать — воєнспец 12-ї армії Танхіль-Танхілевич. Цікаво, що він за нез’ясованих обставин потрапив на передову 44-ї дивізії, і його сліди губляться вже у перших числах вересня 1919 року. Важко зрозуміти, чому Дубовий наказав забинтувати голову начдива і забороняв її розбинтовувати медсестрі, яка прибігла із сусідньої траншеї. Виникає запитання — можливо, Дубовий та Танхіль-Танхілевич були замовниками, виконавцями або ж співучасниками злочину?

Командир кавалерійської бригади в дивізії Щорса Сергій Петриківський підтверджував, що Дубовий був у курсі операції з ліквідації занадто незалежного червоного командира, а виконавцем став таємничий Танхіль-Танхілевич. У тому- таки серпні 1919 року більшовики ліквідували ще двох сподвижників Щорса – командира Новгород-Сіверького полку Тимофія Черняка і командира бригади Василя Боженка. А режисер і письменник Олександр Довженко 1939 року за наказом Йосифа Сталіна був вимушений створити художній фільм-міф про Щорса…

31 серпня

1907 – У Санкт-Петербурзі було підписано угоду між Російською імперією та Великою Британією про розподіл сфер впливу в Азії. Північна частина Персії відійшла до сфери інтересів росіян, а південна – до британців. Сторони угоди відмовлялися від втручання в будь-які військово-політичні та економічні заходи іншої сторони. Росія визнавала Афганістан поза сферою своїх інтересів, а Тибету гарантувалася територіальна недоторканість.

Ці домовленості двох колоніальних держав стали ще одним кроком в оформленні Троїстої угоди, чи Антанти (блок Великої Британії, Франції та Росії), яка своїм вістрям була направлена проти Троїстого союзу у складі Німецької та Австро-Угорської імперій та Італійського королівства.

Вже за сім років у Європі, а потім і у багатьох регіонах світу розпочнеться Перша світова війна (1914–1918). Італія, до речі, вступила у війну 1915 року, але на боці держав Антанти.