Смерть Брежнєва та кінець Першої світової війни: ключові історичні події тижня

Доленосні події 10–16 листопада

Вранці 10 листопада 1982 року охоронець державної дачі "Заріччя-6" Володимир Собаченков прийшов до кімнати генерального секретаря КПРС, 75-літнього Леоніда Брежнєва і намагався його розбудити. Проте лідер Радянського Союзу помер ще вночі. Про його смерть офіційно було оголошено лише наступного ранку – об 11-й годині по всім радіоканалам, а потім у програмі "Время"; дні з 12 до 15 листопада також було оголошено днями державного трауру. Роки правління Брежнєва (1964–1982) після його смерті називали епохою "застою".

Детальніше про цю та інші доленосні події тижня у світовій історії – у хронографі "Телеграфу" від журналіста та історика Сергія Махуна.

10 листопада

1982 – Смерть лідера найбільшої у світі держави, генерального секретаря ЦК КПРС, голови президії Верховної Ради СРСР, попри досить поважний вік (19 грудня він мав святкувати 76-річчя з дня народження), викликала у багатьох радянських людей відчуття, чимось схоже на острах перед майбутніми змінами політичного та економічного курсу в державі. Лідером СРСР став член Політбюро ЦК КПРС, ще недавній всесильний голова КДБ і з травня 1982 року секретар ЦК КПРС Юрій Андропов. Його призначення на останню посаду фактично розв'язувало питання щодо наступника давно хворого Брежнєва. Що і відбулося 12 листопада 1982 року на позачерговому пленумі партії.

Леонід Брежнєв пройшов шлях звичайного партапаратника. Народився в Україні – у Каменському (в радянські часи – Дніпродзержинськ) в 1906 році. Після кількох років роботи на заводі став партійним функціонером. На початку німецько-радянської війни займався евакуацією стратегічних підприємств. Був учасником війни: полковим комісаром, отримав звання генерал-майора. Після її завершення займався відродженням Дніпрогесу та Запоріжсталі (про цей період розповідає друга частина "його" трилогії – "Мала Земля", "Відродження" та "Цілина").

На останньому при житті Йосифа Сталіна XIX з’їзді КПРС у жовтні 1952 року відбулася недовга зустріч з "Вождем всіх народів", яка зіграла значну роль у його майбутній кар’єрі: вперше він став членом ЦК КПРС. Ще більшу роль зіграла присутність Брежнєва (як заступника голови Політуправління МО СРСР) у групі генералів, які арештовували Лаврентія Берію.

Далі була робота в Казахстані – другим, а потім першим секретарем компартії республіки. У жовтні 1964 року Брежнєв був серед головних організаторів державного перевороту, в результаті якого усунули з посади Микиту Хрущова. Брежнєв уміло витискав з високих посад суперників у боротьбі за владу, звільнивши найбільш небезпечних з них: голову КДБ Володимира Семичастного та "комсомольця-сталініста" Олександра Шелепіна.

З ім’ям нового генсека пов’язані такі події, як початок економічної кризи у державі з 1970-х років, окупація і зміна влади в Чехословаччині (1968 рік) і Афганістані (1979 рік), а також відхід від жорстокого протистояння з країнами Заходу у 1970-ті роки. Вторгнення радянських військ до Афганістану призвело до різкого загострення відносин з США й більшістю країн світу.

11 листопада

1918 – О 3-й годині ранку 11 листопада 1918 року в залізничному салон-вагоні, у лісі поблизу Комп’єна було підписано перемир’я між Антантою та кайзерівською Німеччиною. Зі сторони країн Антанти його підписав маршал Франції Фердинанд Фош, з німецької сторони – голова комісії з перемир’я Маттіас Ерцбергер. Припинення вогню на фронтах Першої світової війни мало тривати 36 днів з майбутнім поновленням. Фактично Німеччина, головна сила блоку Центральних держав, визнавала поразку у війні.

Припинення вогню набуло чинності об 11-й ранку 11 листопада. Переможці (Франція, Велика Британія і США) умови висунули в ультимативній формі. Військові та політичні вимоги Антанти були тяжкими: Німеччина та Австро-Угорщина повинні були передати переможцям величезну кількість військового спорядження і боєприпасів. На територіях на лівому березі Рейну планувалося створити демілітаризовану зону.

Британський історик Норман Дейвіс у книзі "Історія. Європа" писав: "Центральні держави, як і Росія, впали внаслідок не так прямої воєнної поразки, як політичного розпаду. Німецька армія, переможна на Сході, була ще боєздатна на Заході; її ніколи не заганяли назад на німецьку територію. Проте армія вже позбулася політичного проводу, що давав їй накази".

Ще 9 листопада відбулася в Німеччині революція, яка призвела до падіння монархії; імператор Вільгельм II Гогенцоллерн о 13-й годині цього дня виступив із заявою про складання повноважень кайзера і призначення лідера соціал-демократов Фрідріха Еберта новим канцлером. Генералітет кайзерівської армії та представники правих партій вважали, що поразка у війні викликана зрадою "листопадових злочинців", які встромили ножа в спину так і непереможеній армії. "Легенда про удар ножем у спину" мала яскраво антисемітський характер і надалі в політичному житті Ваймарської республіки використовувалася екстремістськими і правими партіями, і в першу чергу нацистами Адольфа Гітлера.

22 червня 1940 року, після ганебної поразки Франції під час Другої світової війни, саме у Комп’єнському лісі (і в тому самому вагоні) було підписано перемир’я. Тепер переможеною стороною став паризький уряд, який евакуювався до містечка Віші й став на шлях співробітництва з нацистами.

12 листопада

1035 – В англійському місті Шефтсбері помер данець за походженням, король Кнуд (Канут) Великий, який створив у північній Європі могутню імперію. З 1016 року він був королем Англії, з 1018-го – Данії, а з 1028-го і Норвегії. Кнуд вважав центром своєї імперії саме Англію і тому перейняв звичаї місцевого населення.

Чи не раніше за інші землі Старого Світу Англія почала зазнавати нападів вікінгів. Ці мешканці Скандинавії вже тоді називали себе данцями, шведами й норвежцями. Наприкінці X століття данці закріпилися на північному сході Англії, яка отримала назву Області данського права (Денло). Жорстокі війни між данцями і англосаксами йшли з перемінним успіхом. Нарешті 18 жовтня 1016 року Кнуд коронувався у Лондоні, попередньо підписавши мирний договір з баронами-англосаксами, а також одружився з удовою останнього короля-англосакса Етельреда II Нерозумного Еммою Нормандською. Кнуд був християнином, і на відміну від батька, короля Свена Вилобородого, намагався правити більш цивілізовано: у країні настав мир, добробут населення піднявся на небачену висоту.

Проте після його смерті в 1035 році імперія почала розпадатися. Гардекнут, єдиний законний син Канута, тоді перебував у Данії й нічого не зміг удіяти проти захоплення влади в Лондоні Гарольдом I Заячою Лапою — зведеним братом по батьковій лінії. Лише в 1040 році Гардекнут повернув собі владу після смерті Гарольда, наказавши витягнути його тіло з могили й кинути в болото. Через два роки король і сам помер на бенкеті, але ще раніше повернув з Нормандії єдиноутробного брата Едуарда Сповідника, якого призначив своїм спадкоємцем. Данські та норвезькі вікінги поступово втратили вплив. А після завоювання Англії Вільгельмом Завойовником у 1066 році розпочалася норманська доба в історії острова.

13 листопада

1474 – Поблизу міста Ерікур у регіоні Франш-Конте відбулася перша битва Швейцарсько-бургундської війни (1474—1477). Вона завершилася фактично першою поразкою талановитого, жорстокого, але безрозсудного герцога Бургундії Карла Сміливого.

Герцогство Бургундія у першій половині XV століття стало могутньою державою. Саме бургундці під час Столітньої війни взяли в полон легендарну Жанну д’Арк і передали англійцям, які її стратили. Войовничий герцог, володіння якого були затиснуті між Французьким королівством і Священною римською імперією німецької нації, постійно збільшував свої володіння і марив королівським титулом. Після примирення Австрії й Швейцарської конфедерації, король Франції Людовік XI зумів підкупом створити союз ще недавно непримиренних ворогів – швейцарців, австрійців герцога Сигізмунда Тірольського з роду Габсбургів, а також ельзасців, які повстали проти жорстокого правління бургундців.

Восени 1474 року 18-тисячна армія союзників розпочала облогу міста-фортеці Ерікур, де засів бургундський гарнізон. Карл Сміливий на початку листопада на чолі 12-тисячної армії розпочав похід для деблокування міста. Знаменита швейцарська піхота і кавалерія австрійців у двох невеликих сутичках перемогла кавалерію бургундців, які почали відступати. Фінал битви відбувся на висоті Фраєр, де жорстокі швейцарці вщент розгромили піхоту бургундців й італійських найманців. Втрати переможців були невеликими – до 400 вояків; переможені втратили майже 3000, в основному найманців. Кавалерія Карла Сміливого покинула піхотинців і ретирувалася. Після цього невгамовний герцог окупував Лотарингію, але в наступних битвах зазнав кількох поразок і нарешті загинув в битві при Нансі 5 січня 1477 року разом з майже всією своєю армією (загинуло 7500 вояків з 10000). Так завершилася його зухвала спроба створити власне королівство. Більша частина володінь Карла Сміливого (Бургундія, Пікардія, Фландрія та Артуа) дісталася Французькому королівству.

14 листопада

565 – У Константинополі помер імператор Юстиніан I Великий (правив з 527 року). Він наслідував трон після смерті свого дядька Юстина I, імператора Східної Римської імперії. Імператрицею стала його дружина, колишня актриса і куртизанка Феодора. Головною задачею енергійного правителя стало відновлення Римської імперії. Йому вдалося відвоювати у вандалів Карфаген, Корсику і Сардинію, у вестготів – південну Іспанію, а у остготів Італію та Сицилію. Імператор зупинив експансію слов’ян з півночі та іранських Сасанидів зі сходу.

Завдячуючи сміливості дружини Юстиніан I Великий жорстоко потопив у крові повстання "Ніка" у Константинополі у січні 532 року: загинуло понад 30 тисяч містян. Під час заворушень було зруйновано старий храм святої Софії. У 537 році новий величний храм Святої Софії (зараз мечеть), який проєктували і будували архітектори Анфемій з Траллу та Ісидор з Мілета, був освячений; причому вдруге, бо під час землетрусу впав його купол.

Імператор систематизував чинні закони в єдиний кодекс – Звід громадянського права (Corpus iuris civilis). Бувши ортодоксальним християнином, став ініціатором П’ятого Вселенського собору у Константинополі, який засудив несторіанську єресь. Феодора була монофізиткою, тому багато істориків вважали, що він сам залишався прихильником цієї секти. За легендами імператор мав слов’янське походження. Його наступником на престолі став небіж Юстин II, який на заході імперії втратив чималу частину завоювань Юстиніана I Великого, і серед них більшу частину Італії, міста в північній Африці та на узбережжі Іспанії.

15 листопада

1688 – У цей день на південному заході Англії в графстві Девоншир розпочалася висадка 45-тисячної армії голландського штатгальтера Вільгельма Оранського. Зять короля-католика Якова II Стюарта, чоловік його дочки Марії II Стюарт відгукнувся на прохання аристократів і парламентарів цієї держави, абсолютна більшість населення якого були протестантами. Армія короля практично з перших днів "Славної революції" почала розвалюватися, солдати та офіцери переходили на бік протестантської армії, на штандартах якої було нанесено лозунги: "Я буду підтримувати протестантизм і свободу Англії" та "За протестантську релігію й вільний парламент".

Яков II Стюарт намагався налагодити спротив, проте все марно. Він повернувся до Лондона, але його покинули практично всі царедворці. Король намагався втекти до Франції, але був затриманий рибалками. Він знову повернувся до Лондона і намагався порозумітися з зятем. Вільгельм Оранський уникав зустрічі з тестем і дозволив йому таки вирушити до Франції, щоб не бути звинуваченим у недотриманні слова не усувати монарха від влади (він його дав перед висадкою в Англії, надіючись поладнати ситуацію у мирний спосіб). Спроби короля підняти за допомоги Франції повстання в католицькій Ірландії завершилися крахом.

Тим часом у Лондоні розпочалася боротьба серед парламентських фракцій: торі (консерватори) були проти проголошення монархами Вільгельма і Марії, тоді як помірковані вігі (ліберали) наполягали саме на такому варіанті. У січні 1689 року парламент проголосив Вільгельма та його дружину Анну королями Англії на рівних правах; 11 травня вони зійшли й на престол Шотландії. 16 грудня лондонський парламент прийняв "Білль про права", який фактично став першим кроком до скасування абсолютної монархії та остаточно закріпив верховенство палати лордів і палати громад.

16 листопада

1532 – У цей день відбулася битва чи, радше, побоїще поблизу міста Кахамарка (сучасне Перу). Іспанський конкістадор Франсіско Пісарро, який отримав від імператора Карла V Габсбурга посаду генерал-губернатора земель на тихоокеанському узбережжі Південної Америки, наприкінці 1531 року підійшов з невеликим загоном (лише 106 піхотинців, озброєних мушкетами, і 62 кавалеристи) і трьома гарматами до табору 50-тисячного війська Атавальпи. Новий правитель інків тільки завершив криваву громадянську війну в державі, під час якої поголовно знищив місцеву аристократію та десятків тисяч людей з поневолених народів.

Пісарро вирішив підступно захопити верховного інку в полон, домовившись про зустріч. 300 інків прийшли без зброї та були перебиті іспанцями, а Атавальпа захоплений у полон. Несподівана атака, постріли з гармат і вогнепальної зброї, наявність у конкістадорів незнаних індіанцям коней паралізували їх спротив. Іспанці зажадали величезний викуп, а верховний інка пообіцяв заповнити кімнату, в якій його тримали в ланцюгах, золотом до самої стелі, а сусідню – сріблом.

Проте іспанці, навіть після отримання величезного викупу, вирішили вбити Атавальпу – 26 липня 1533 року він був страчений за допомогою гаротти, якою затягували зашморг навколо шиї. Завойовники призначили новим верховним правителем брата покійного Тупак Уальпу. Проте він був убитий одним з воєначальників інків; і тоді іспанці вирішили остаточно завершити справу з приєднанням до іспанської корони держави інків. 15 листопада 1533 року Пісарро практично без спротиву захопив столицю – місто Куско. Іспанці придушували повстання інків, використовуючи ненависть до них завойованих і пригноблених раніше сусідніх народів.