7000 християн протистояли 80-тисячній регулярній армії султана
Столиці Візантійської імперії, місту, яке отримало свою назву на честь імператора Константина, судилося довге життя – понад 11 століть… Усі імперії колись занепадають і гинуть, залишаючи слід в історії, культурі та пам’яті нащадків…
Цей новий – другий – "Рим" протистояв навалам численних варварів, арабів, турків-сельджуків, пережив понад 50-літнє панування хрестоносців, які "переплутали" цілі та замість повернення Єрусалиму завоювали Константинополь.
На середину XV століття столиця Візантії залишалася вже "острівцем" в османському "океані". Падіння її було справою часу. І цей трагічний день настав 29 травня 1453 року – турки-османи після понад півторамісячної облоги увірвалися в місто і захопили його головну перлину – храм Святої Софії, Святої Премудрості. "Нескінченні вервечки бранців, котрих, наче череди корів та овець, виводили з храму, з цього притулку, були видовищем неймовірним!" — писав візантійський історик Дука.
Показав свою вдачу, убивши малолітніх братів
…1451 року в Адріанополі помер султан Османської імперії Мурад II, в останні роки життя радше союзник, аніж ворог Візантії. Другий прихід до влади його сина Мехмеда II (1444–1446, 1451–1481), прозваного невдовзі у народі Фатіх-Завойовник, здавалося, не провіщав нічого поганого для Візантії. Він був молодий (20 років), але не м’якість і піддатливість, а твердість і рішучість були його рисами характеру.
"Швидше мав Мехмед II невгамовану натуру свого прадіда Баязида I Блискавичного", – писав український історик Агатангел Кримський в "Історії Туреччини". Мехмед II незабаром показав свою вдачу, убивши малолітніх братів.
Імператор Візантії (1449—1453) Константин XI Драгаш із династії Палеологів спробував вести розмову з султаном як із рівним собі. Греки необачно зажадали від молодого султана данини. І навіть прихильний до християн великий візир Халіль відповів їхнім послам:
"Ми знаємо ваші наміри, а ви не знаєте, яка небезпека загрожує вам самим! Совісного Амурата (Мурада II. — Авт.) більше нема в живих; його престол зайнятий юним завойовником, якого не можуть обмежувати ніякі закони і не можуть зупиняти ніякі перешкоди; якщо ж ви вивернетеся з його рук, приписуйте це небесному милосердю, що відстрочить покарання за ваші гріхи.
Навіщо намагаєтеся ви злякати нас пустими і непрямими погрозами? Випустіть на волю втікача Орхана, коронуйте його султаном Романії, закличте угорців з-за Дунаю, озбройте проти нас західні народи і будьте певні, що ви цим тільки прискорите вашу загибель" (Едвард Гіббон. "Історія занепаду та руйнування Римської імперії").
1453 року Константину було вже 49. Ще до вступу на престол він проявив великі здібності як адміністратор і гарний воїн. Рідкісний випадок — імператора любили, ним захоплювалися буквально всі піддані, попри швидше видиму підтримку ними унії з католиками: Константин був зв’язаний словом честі продовжувати політику покійного брата Йоанна VIII Палеолога.
Передвістям майбутньої облоги стало закладання Мехмедом II 1452 року фортеці Румелі хісар (турецькою — за́мок у країні румів, тобто ромеїв) або ж друга назва — Богаз кесен ("та, що перерізає протоку"). Під пильним наглядом султана укріплення на правому березі найвужчого місця Босфору було побудовано за чотири місяці.
Ще понад 50 років тому його прадід Баязид Блискавичний саме навпроти спорудив фортецю Анадолу хісар. Тож шлях, яким до Константинополя надходило продовольство з північного Причорномор’я, було перекрито. Столиця Візантії остаточно стала "острівцем" в османському "океані".
31 серпня 1452 року Мехмед зі своєю армією несподівано з’явився біля стін Константинополя і провів там три дні. Ця розвідка недвозначно дала зрозуміти — падіння міста є лише справою часу. 26 жовтня до Константинополя прибув Ісидор, ексмитрополит Київський і всія Русі, нещодавно висвячений на кардинала Римської церкви та призначений папським легатом при дворі імператора. Йому вдалося за гроші Ватикану найняти в Неаполі 200 лучників.
Населення міста неохоче пішло на компроміс у питаннях унії. Але незабаром візантійці, зрозумівши, що серйозної підтримки не очікується й ситуація стає загрозливою, змінили гнів на милість. Британський історик Стівен Рансімен писав: "Для політичних діячів союз із Заходом, який міг означати матеріальну підтримку, був важливішим, аніж єдність зі Східними церквами, які не могли надати жодної допомоги" ("Падіння Константинополя в 1453 році").
Наприкінці 1452 року Мехмед II розпочав підготовку нападу. За свідченнями сучасників, він "уночі й удень, лягаючи в ліжко і піднімаючись у своєму палаці і поза ним, мав одну думу й турботу: якою б військовою хитрістю і з допомогою яких машин опанувати Константинополем".
Наприкінці січня 1453 року султан зібрав велику раду, на якій було прийнято рішення атакувати Константинополь. Європейська армія на чолі з Караджа-беєм обложила візантійські міста на Чорному морі — Месемврію, Візос і Анхіалос. Нечисленні гарнізони капітулювали. Селімврія і Перінфос на Мармуровому морі захищалися, але були взяті штурмом і розграбовані.
"Константинополь віддати не можемо — краще померти…"
Уся допомога Заходу вже 1453 року виражалася у надсиланні добре озброєного загону на чолі зі знаменитим генуезьким кондотьєром Джованні Джустініані Лонґо. 700 воїнів прибули в Константинополь 29 січня. Джустініані був призначений командувачем обороною західних сухопутних стін. Генуезці й венеціанці (здебільшого озброєні моряки та купці) на чолі з бальї Мінотто, на деякий час забувши про розбрат, почали готуватися до оборони. Свої послуги імператору надали жителі каталонської колонії, близько сотні турків з почту претендента на османський престол Орхана.
Але не всі іноземці мали мужність залишитися в місті. Так, 26 лютого шість критських і один венеціанський корабель із 700 пасажирами на борту вислизнули з бухти Золотий Ріг. Утім, більше ніхто місто не залишив. За розпорядженням Константина провели перепис придатних до служби чоловіків. Таких виявилося: 4983 греки і трохи понад 2000 іноземців. До початку облоги в Золотому Розі залишалося 26 військових кораблів. Проти майже 80-тисячної регулярної армії султана і декількох десятків тисяч ополченців-башибузуків стояли лише 7000 християн.
Світле Воскресіння Господнє — Великдень — випало 1453 року на 1 квітня. У храмах били у всі дзвони, цвіли фруктові сади, співали солов’ї, на північ тягнулися каравани птахів. Але зовсім поруч, у європейській Фракії, земля здригалася від руху багатотисячної армії. 2 квітня її передові загони підійшли до Константинополя. Імператор наказав зруйнувати мости через рови, закрити міські ворота і протягнути через бухту Золотий Ріг величезний загороджувальний ланцюг (на воді його підтримували дерев’яні плоти).
5 квітня кільце облоги замкнулося. Перед очима османів і їхніх підневільних союзників (сербів, валахів, болгар, боснійців) постало потьмяніле, але все ще велике місто. Територію воно займало величезну: 16 воріт по березі Золотого Рогу та 11 — на суходолі обличчям до заходу.
Султан звернувся до Константина та його підданих, обіцяючи зберегти життя і майно у разі добровільної здачі. Імператор відповів: "Готовий жити із султаном у мирі, залишивши йому всі захоплені ним міста і землі, і сплативши будь-яку посильну данину. Константинополь же віддати не можемо — краще вже померти…"
12 квітня почався обстріл міста. "Найважчі гармати, серед них урбанівський монстр (гігантська гармата угорського інженера Урбана. — Авт.), вимагали стільки мороки, що із них вдавалося вистрілити не більше семи разів за день. Натомість кожен такий постріл викликав величезні руйнації" (С. Рансімен). Численні підкопи, спроби засипати рови під прикриттям високої дерев’яної вежі закінчувалися невдачею. Султан вирішив направити більшу частину флоту в бухту Золотий Ріг, щоб відкрити бойові дії з півночі.
20 квітня в ході морського бою, що завершився повною перемогою християн, виявилася перевага останніх. Султанові треба було щось вирішувати — ситуація в таборі украй загострилася. Вихід було знайдено — османський флот поставили на колеса і спеціально збудованим між узгір’їв дерев’яним помостом перевезли з Босфору до бухти Золотий Ріг. Після цього 80 кораблів опинилися перед північними стінами міста, тож його становище стало безнадійним.
24 травня султан віддав наказ готуватися до вирішального штурму. У імператора розвіялися останні надії на допомогу Заходу: повернулася, дивом прорвавшись через османські кораблі, бригантина, відправлена в Егейське море. Її моряки так і не знайшли жодного венеціанського корабля. Рим, Венеція, Генуя лише готували експедиційний корпус на допомогу Візантії.
25 травня настало місячне затемнення і протягом трьох годин у Константинополі панувала повна темрява. Християни молилися Божій Матері Одигітрії. Найбільш шановану ікону було піднято на ноші, але незабаром вона незрозумілим чином впала. Її з труднощами поставили на місце, однак через кілька хвилин процесія припинилася — пішов дощ із грозою, а незабаром і град. Уранці 26 травня Константинополь був у повному тумані, а вже наступної ночі баня храму святої Софії опинилася в центрі дивного сяйва…
У понеділок, 28 травня, наприкінці дня турецький табір, який мовчав понад добу, раптово ожив. Тисячі людей рушили до фортечних стін; вони почали засипати рови, готувати гармати і стінопробивні знаряддя. О пів на другу ночі 29 травня Мехмед II віддав наказ про штурм. У місті єпископи, ченці та священники ходили навколо стін і зі сльозами на очах співали: "Господи, помилуй!"
Імператор розставив війська так: 3000 вояків — біля воріт святого Романа по центру на чолі з Джустініані, 500 — у Влахерні біля свого палацу, ще 500 буквально "розсипав" по береговій лінії. На вежах залишилися невеликі варти. Останні слова Константина, звернені до захисників, дійшли й до нас: "У ваші руки передаю мій скіпетр, — ось він! Зберігайте його! На Небі вас чекає промениста корона, а тут, на землі, залишиться про вас вічна пам’ять!" Одностайний крик приречених християн долетів і до табору османів: "Помремо за віру й Вітчизну!"
Три дні на розграбування міста
Сили були нерівними. Османи (у перших лавах — башибузуки) лізли на стіни, видиралися по трупах; їх підганяли яничари. Але лише ціною багатьох тисяч загиблих воїни ісламу зуміли проникнути в місто біля стіни Феодосія. Джустініані було поранено (куля з пищалі пробила лати); у нього не залишалося більше сил, і тому кондотьєр зажадав, щоб його віднесли на корабель.
Константин XI загинув у бою як простий воїн. Переможці знайшли його труп серед скалічених тіл за золотими гербовими орлами на чоботях. Греки розбіглися по домівках, сподіваючись захистити свої сім’ї; генуезці, венеціанці та критяни намагалися прорватися зі зброєю в руках до кораблів. Декому з них це вдалося, і майбутні літописці отримали цінні свідчення про останні дні міста…
Султан на три доби віддав Константинополь на розграбування: "Скарби і полонені нехай будуть вашою здобиччю; собі я залишаю тільки будинки і стіни міста". Потоки крові залили вулиці міста. У неволі опинилися до 40 тисяч осіб. Близько 20 кораблів зуміли прорвати блокаду — турецькі моряки також зайнялися пограбуваннями. Загинуло чимало витворів мистецтв, була знищена знаменита ікона Божої Матері Одигітрії, що пережила перше падіння міста і, за переказами, була написана самим євангелістом Лукою.
Для православного світу місто Константина Великого було більше аніж символом. Константинополь став Стамбулом, а Західна Європа постаралася забути про страшний для всіх греків і православних день, коли зі зброєю в руках померла велика Візантія. Мулла на амвоні святої Софії закликав мусульман до молитви…