Складна мова і робота не за фахом: чи привітні до українців країни Балтії

Для українців передбачені соціальні виплати, але їхній розмір такий, що хоч з голоду й не помреш, але й жирувати не будеш.

Останніми днями стає відомо про нові варіанти допомоги, яку готові надати Україні в боротьбі проти Росії країни Балтії. Литва пропонує передати нам неактивні ТЕС для відновленню енергетичної системи та спрямувати військових для навчання наших бійців, Естонія шукає снаряди та ракети для РСЗВ, а Латвія готується відправити дрони власного виробництва.

Крім того, ці три країни сумарно прийняли за два роки повномасштабної війни понад 150 тис. українців. "Телеграф" дізнавався у наших співвітчизників, з якими викликами вони стикаються на балтійському узбережжі.

"Обнулене" війною життя

Від початку повномасштабної війни до Литви — найбільшої за площею і кількістю населення з трьох балтійських країн — приїхало майже 84 тис. українців (частина з них згодом повернулися). Тут, як і в багатьох інших європейських країнах, уряд продовжив дію тимчасового захисту ще на рік — до березня 2025 року. А також зробив послаблення у мовному питанні — для працевлаштування нашим співвітчизникам поки не потрібен сертифікат про складання іспиту. Це значно полегшить життя воєнним мігрантам, адже без роботи в цій країні непросто. Зокрема, про це свідчить досвід Олени та її доньки Ярослави — мешканок Рубіжного на Луганщині.

— У 2014 року наше місто було в окупації два місяці. Тож ми думали, що вже бачили війну, хоча 2022-го зрозуміли, що це не так, — каже 43-річна Олена. — Від початку березня росіяни сильно обстрілювати Рубіжне, тривали важкі бої і було багато руйнувань. Спочатку стався приліт по маминому будинку, зайнялася пожежа, вогонь пошкодив частину приміщень, повилітали вікна і двері. Потім, коли ми вже виїхали, а це сталося 21 березня, згорів наш будинок до тла, квартира свекрухи, вибуховою хвилею повиривало рами у квартирі старшої доньки. Тож ми всі стали безхатьками, включаючи 80-річну бабусю, і змушені були шукати прихистку де-інде. Спочатку всі зупинились у Дніпрі, але згодом роз'їхались.

Олена з молодшою донькою пристала на пропозицію про евакуацію волонтерів однієї з релігійних громад. З трьох країн — Норвегії, Австрії, Литви — обрала останню через близькість до України, де залишались рідні.

— Ми потрапили до столиці, там у розподільчому таборі нам видали сім-карти, допомогли заповнити міграційні документи, — продовжує розповідь співрозмовниця. — На той момент всі готелі, гуртожитки в місті вже були зайняті, то ж нам запропонували варіант роботи з проживанням у Вільнюському районі. Ми погодились і разом з попутниками — жінкою з донькою-підлітком — опинились в пансіонаті на озері. Для туристів там були окремі будиночки, а нам запропонували обрати кімнати в покинутому санаторії. Нібито це було безкоштовно, але умови були не дуже. Та й діватися на той момент нам було нікуди.

Працювала я покоївкою, знайома — на кухні. Але заробляти почати не одразу, бо був не сезон, тож змушені були витрачати кошти з кредитних карток. Лише у липні-серпні та частково вересні були зайняті на повну, отримували "чистими" по 2,9 євро/на годину (1 євро — 42,8 грн). Та я сподівалась знайти роботу за фахом, бо я медичний біолог, маю 20-річний стаж, постійно вчилась, а з війною життя обнулилось. Вдома ти був фахівцем, а тут миєш туалети на пляжі й гребеш каміння граблями. Але в Литві, щоб вижити, треба працювати з першого дня.

Завдяки наполегливості Олена по закінченні курортного сезону досить швидко знайшла бажану вакансію. Задля цього сама написала резюме, яке допомогли скоригувати місцеві знайомі, переклала всі документи — дипломи, сертифікати, трудову книжку.

— В Литві порівняно з іншими країнами простіше підтвердити освіту і досвід, але переклад недешевий — вийшов 350 євро, — зазначає жінка. — Дякувати нашим сусідкам, які взяли над нами шефство й організували збір коштів. Бо потрібно було вже платити за квартиру, у нас виходило 550 євро, і харчуватися, а допомога від держави одноразово лише 147 євро на двох, і ще додаткові щомісячні виплати на дитину — 96 євро (до лютого було 85 євро). Зараз вже я отримую зарплату досить хорошу — 1200-1400 євро. Працювала рік і два місяці в лабораторії центру патології, а зараз в районній лікарні, і житло ми знайшли за 40 км від Вільнюса вполовину дешевше, але на початку було складно.

Паралельно з роботою Олена вчить литовську мову і зазначає, що значно полегшили ситуацію і зміни до правил щодо наявності мовного сертифіката, і те, що її колеги знають російську.

— Мовна комісія розподілила спеціальності за рівнем мови, який потрібен для роботи за нею. В моєму випадку це B1. Тобі дають певний строк для вивчення, потім маєш складати державний іспит, не склав — звільняють. Але цю норму прибрали. І хоча мовні курси я відвідую, по факту для виконання моїх обов'язків мова мені не потрібна. З пробірками та склом розмовляти не треба, та й для запису результатів лабораторних досліджень використовують міжнародні терміни, — пояснює жінка. — Донька вивчила мову у школі. Щоправда, спочатку вона потрапила до польського навчального закладу, і литовська у неї була як один з предметів. Та вже місяць як Ярослава перейшла до литовської школи, з однокласниками спілкується частково їхньою рідною мовою, частково англійською, — говорить жінка.

Олена додає, що литовці в цілому приязно ставляться до українців, підтримують, згадуючи події 1991 року. Та є поодинокі закиди в тому, що через наплив воєнних мігрантів ціни полізли вгору. Більше ж негативу наші земляки отримують від білорусів, які їздили до Литви на заробітки, а тепер не раді преференціям, які Вільнюс надає громадянам України.

Англійська мова — у фаворі

На певний період стала домом для українців і сусідня Латвія, тут за два роки знайшли прихисток 44 тис. українців. Вони також отримували статус тимчасового захисту, одноразові виплати та різні види соціальної допомоги на рівні з латишами. Тут теж дбають про рідну мову, але дають час і можливість опанувати її іноземцям, а в спілкуванні радше перейдуть на англійську, аніж російську, якою володіє більшою мірою старше покоління. Принаймні такі висновки робить Ганна, яка народилась на Чернігівщині неподалік кордону з РФ, і волею долі опинилися в балтійській країні.

— Початок повномасштабної війни застав мене з подругою на короткому відпочинку у Польщі, зворотні квитки ми мали якраз на 24 лютого, — каже Ганна, яка на той момент працювала в одній з приватних шкіл Чернігова. — Повертатися було нікуди, бо дім батьків опинився в окупації. Але ми не вважались біженцями, бо виїхали з України напередодні всіх подій. Ми й до Німеччини їздили, і до Чехії до знайомих, намагаючись знайти варіант легалізації, бо у нас спливав термін перебування за безвізом. Згодом повернулись до Польщі, місяць працювали на заводі. Тут нам обіцяли зробити посвідку на тимчасове проживання, але її потрібно було довго чекати. І тоді ми скористалися порадою дальніх родичів з Латвії, що там можна знайти прихисток.

Вперше у столиці цієї країни — Ризі — Ганна опинилась у перших числах травня 2022 року і з того часу будує тут своє життя. Згадує, що всі питання з документами тоді вирішували просто і швидко. За два тижні вони вже мали візу, оформили ідентифікаційний номер тощо.

— Зареєструвались ми 2 травня, а одноразову допомогу у розмірі 272 євро отримали вже 19-го. В цей проміжок часу нам видавали продукти, засоби гігієни, навіть одяг, бо по факту не мали нічого, адже у відпустку їхали на три дні з мінімумом речей, — каже Ганна. — Квартиру нам знайшли знайомі, але загалом українцям пропонували варіанти тимчасового безоплатного проживання. І згодом, коли подруга повернулась до України, а я лишилась сама у квартирі, я оформлювала допомогу на житло, бо моя зарплата на той момент була трохи більше від витрат на оренду й оплату комунальних послуг. Наразі єдина пільга — безкоштовний проїзд, бо живу в Ризі, а працюю в аутлеті поблизу Юрмали.

Ганна додає, що за час перебування в Латвії отримала другий диплом, тепер вона не тільки педагог, а й психолог. Та працювати за фахом поки не дозволяє те, що вона не опанувала мову на достатньому рівні.

— Моя керівниця на першому місці роботи сказала: "Не переймайся, по ходу справи вивчиш", і я почала заучувати фрази, які потрібні в роботі, — каже Ганна. — Зараз можу латвійською розповісти про весь асортимент магазину, про кольори, розміри, запропонувати приміряти щось інше, порахувати, скільки коштуватиме покупка. Але вільно висловлювати думки поки не виходить. Хоча я і відвідувала мовні курси. Річ у тому, що перший рік я ще вчилась дистанційно в Україні, тому в голові була мішанина з мов. А по-друге, важко було через те, що все пояснюють російською, тому мені ще потрібно було зрозуміти, про який відмінок чи частину речення йдеться.

І ще такий момент, що Юрмала й околиці — це більш туристичне місто, тому тут навіть важливіше знати англійську, бо серед покупців естонці, фіни й інші іноземці. Наприклад, сьогодні я половину робочого часу спілкувалась саме цією мовою. Плюс я все ще вважаю, що у Латвії тимчасово, тому й не вчу далі латиську, — зазначає дівчина.

Поки Ганна планує повернення додому, вона створила для себе та земляків український "острівок" у соцмережах. Тут, на своїй сторінці в Instagram, з одного боку пропонує книжки рідною мовою, символіку та настільні ігри, прикраси та сувеніри. З іншого — розповідає про інших українців, які починають свою справу далеко від Батьківщини.

— Коли у мене змінились плани щодо повернення, вирішила: якщо я не їду на зовсім в Україну, то Україна їде до мене, — згадує Анна. — І після відвідин рідних взяла книжки, наші прапори тощо. Знайомі дівчата побачили: "Ой і ми хочемо!" І так потрошку стала доставляти в Латвію, а також Литву та Естонію різні речі, які нагадували б про Україну, а ще підтримувала збори, розповідала про дівчат, які або десерти роблять, або теж щось продають, бо знаю як важко починати щось нове в чужій країні. І новини стараюсь викладати, і допомагати, коли звертаються земляки з якимись питаннями, і так у нас тут утворилась невеличка діаспора.

Робота є, але подобається не всім

Як пункт тимчасового прихистку від війни обирають українці й Естонію, яка прийняла приблизно 36 тис. наших співгромадян. І проблеми, з якими вони стикаються, схожі з Латвією та Литвою, — для отримання гарної роботи необхідно вивчити мову (естонська входить до десятки найскладніших), тож це непросто. Також виникають проблеми з працевлаштуванням і "квартирним питанням". При цьому тимчасове житло для біженців закривають, бо його потребують одиниці. Значною мірою через те, що зараз до країни їдуть ті, хто має в Естонії родичів чи знайомих, які допомагають з розміщенням. Принаймні таке пояснення озвучив в естонських медіа голова міграційної служби Департаменту соцстрахування Лійс Палоотс.

"Житло в Естонії є, але дороге. Оренда квартири — 400-800 євро на місяць, плюс комунальні — ще приблизно 300 євро, — описав ситуацію в країні один з користувачів тематичної групи. — З роботою проблем нема, якщо ви фахівець в галузі, де спілкування не потрібне, наприклад токар. Якщо не володієте естонською мовою, то отримуватиме мінімалку 4,76 євро/годину, мінус податки. Нормальні робочі години 160-180 на місяць.

Якщо ж ваша професія передбачає комунікацію, ви є лікарем, чи психологом, то ваші дипломи не діють автоматично в Естонії, потрібно складати державний іспит на знання мови. В країні передбачені соціальні виплати, але це прожитковий мінімум — 200 євро на дорослого, з такою сумою — не помреш, але й не виживеш. І є ще зі статусом стали виникати проблеми: первинний розглядають до 6 місяців і в цей час ви не можете працювати й не будете отримувати жодної допомоги, і виїжджати з країни не можна".

Ті, хто приїхав до Естонії недавно, підтверджують, що з собою варто мати певний запас коштів на перший час, щоб протриматися поки оформлюють посвідки на проживання. А також додають, що робота є, але не всім подобаються вакансії. Наприклад, Ірина, яка живе в курортному містечку Пярну, зазначає: тут невисокі зарплати порівняно з Таллінном. Без знання мови можна розраховувати на роботу на заводі чи готелі, а отримати можна при цьому в середньому 800-1000 євро. Для чоловіків є робота в лісі, яка краще оплачується, але й вимагає гарної фізичної форми та витримки.

При цьому при подовженні статусу тимчасового захисту і подачі повторної заяви на отримання дитячої та сімейної допомоги естонська сторона виставила умову — довести, що мігранти не отримують таку у себе на Батьківщині. Для цього наші співвітчизники мають звернутися з електронним листом-запитом у підрозділ соцзахисту за місцем реєстрації в Україні і отримати довідку з зазначенням видів допомоги і дати, коли виплати були припинені. Біженці скаржаться в групі "Ukraina sõbrad Eestis/Друзі України в Естонії" в Facebook, що чекати документів змушені тижнями. Естонські чиновники наполягають: діють у рамках закону, який стосується не лише українців, а й громадян інших країн, які не входять до Євросоюзу.

Попри труднощі, з якими стикаються українці в Естонії, місцеві чиновники констатують: їхня соціалізація все ж таки відбувається. Зокрема, на кінець 2023-го року працювали 12,5 тис. наших співвітчизників, а статус безробітних мали 4 тис.

"Велика кількість біженців з України сьогодні зайнята на ринку праці, — цитує директора Фонду інтеграції Дмитра Московцева видання ERR. — У перші роки держава швидше спрямовує ресурс у цю сферу, щоб допомагати людям вивчати мову й адаптуватися. А в майбутньому, звісно, люди, які сюди приїжджають, допомагатимуть нашій економіці зростати, розвиватися та створювати нові робочі місця".

Також посадовці визнають, що українці змушені переїжджати в межах Естонії чимближче до столиці, бо тут місцеві використовують російську. Адже населення територій на узбережжі та островах переважно естономовне. Однак наші співвітчизники не здаються і намагаються опанувати мову, є ті, хто отримав сертифікат на знання естонської на категорію А1. Та більшість все ж таки не розглядають країну для тривалого перебування саме через складнощі з вивченням мови.