Там "ходили" екскаватори заввишки з 30-поверхівку. Як величезний комбінат під Львовом став промисловим кладовищем

Підприємство, що годувало 18 тисяч робітників і постачало сірку для всього СРСР, всього за кілька років стало руїною

Уявіть собі машину висотою з 30-поверховий будинок, яка важить як 50 залізничних вагонів і може ходити на величезних металевих опорах. Такі "крокуючі" екскаватори працювали на Яворівському сірчаному комбінаті під Львовом. Вони рили землю ковшами, в яких могла жити людина, а пересувалися зі швидкістю всього 100 метрів на годину. Сьогодні ці гіганти стоять нерухомо біля затопленого кар'єру, перетворившись на іржаві пам'ятники епохи, коли тут кипіло життя.

"Телеграф" розповідає, як один з найбільших сірчаних комбінатів світу за кілька років перетворився на промислове кладовище і чому після закриття підприємства гігантські машини виявились нікому не потрібними.

Коли гігантські машини "ходили" по землі, а комбінат годував ціле місто: розквіт сірчаного комбінату у 1970-1980-х роках

Історія Яворівського сірчаного комбінату почалася в 1960-х роках, коли в Москві ухвалили рішення про масштабне будівництво на Львівщині. У Яворівському районі знайшли одне з найбільших родовищ сірки у світі. За кілька років тут створили технологічний комплекс вартістю близько 3 мільярдів карбованців — шалені гроші за тогочасними мірками.

Для 18 тисяч робітників та їхніх родин збудували місто Новояворівськ. Спочатку це було звичайне робітниче селище, але швидко воно виросло в повноцінне місто з усією інфраструктурою. Комбінат став містоутворюючим підприємством не лише для Новояворівська, а й для навколишніх сіл.

Сірку видобували двома способами. Перший — відкритий, кар'єрний. Величезні екскаватори рили землю, створюючи котловани глибиною в десятки метрів. Другий — підземна виплавка, коли під землю заганяли перегріту пару, яка розплавляла сірку, після чого її викачували на поверхню.

Технологічний процес виглядав так: породу по конвеєрній лінії відправляли в кульові млини, де її подрібнювали в порошок. Потім порошок засипали в автоклави з водою та спінювачем. Сірка спливала вгору, а пісок залишався внизу. Після цього сірку поміщали в круглі відстійники, де спеціальний вагончик їздив по ободу й перемішував усе. Потім сірку збирали і фасували.

У середині 1970-х — на початку 1980-х комбінат перебував на піку своєї потужності. Він був гігантом хімічної промисловості СРСР і одним з основних постачальників сірки. Сірка була стратегічною сировиною, яку використовували в сільському господарстві для виробництва добрив, у металургії, нафтохімії та інших галузях.

Для планової економіки СРСР сірка була стратегічною сировиною не лише через необхідність її використання у сільському господарстві. Вона використовувалась у технології підземного вилуговування казахського та середньоазійського урану. Тобто не лише для роботи АЕС, але й для виробництва ядерної зброї. Саме тому ні людських ресурсів, ні грошей при будівництві комбінату не шкодували. На Яворівщину везли гігантські екскаватори навіть з Уралу чи Німеччини. Тут працювала величезна кількість гірників, водіїв, будівельників тощо.

На території комплексу стояли "крокуючі" екскаватори вагою близько 4 тисяч тонн кожен. Вони пересувалися на спеціальних металевих опорах, які дійсно нагадували ноги. Під самим землекопом можна було ходити, практично не пригинаючись — він стояв на металевій шайбі завтовшки в людський зріст і діаметром близько 15 метрів.

На території працювала потужна ТЕЦ, а сама збагачувальна фабрика займала величезну площу. Там стояли відстійники, конвеєрні лінії, цехи. Усе це нагадувало величезне місто машин і механізмів.

Чому гігант хімічної промисловості враз став нерентабельним

Занепад комбінату почався наприкінці 1980-х років. Перша причина — до кінця 1980-х рентабельні запаси сірки, які можна було видобувати відкритим способом, значною мірою вичерпалися. Продовжувати роботу ставало все дорожче.

Друга причина — розпад СРСР у 1991 році. Перехід до ринкової економіки призвів до розриву старих економічних зв'язків. Підприємство, як і сотні інших промислових та оборонних гігантів, втратило ринки збуту і стало неконкурентоспроможним.

Третя причина — світові ціни на сірку почали падати. Сірка стала доступною як побічний продукт при очищенні нафти та газу. Це так звана техногенна сірка. Видобувати сірку традиційним способом з родовища стало просто невигідно.

Четверта причина — технологічне відставання. Обладнання та технології, успадковані від СРСР, були застарілими. Вони потребували значної модернізації, але на це не було грошей.

П'ята причина — екологічні проблеми. Масштабний кар'єрний видобуток спричинив серйозні наслідки. Порушився ґрунтовий та водний баланс. Забруднилися ґрунти та води. Потрібна була рекультивація величезних територій, а це коштувало дорого.

Тому у 1990-х роках почалося поступове скорочення обсягів видобутку. Кар'єри зупинялися один за одним. Частину підприємств законсервували. Робітників масово скорочували. Люди, які все життя працювали на комбінаті, втрачали роботу.

У 2000-х роках підприємство фактично зупинилося. Почалося розграбування майна: обладнання демонтовували й здавали на металобрухт. Унікальну техніку, зокрема крокуючі екскаватори, поступово розбирали. Виробничі цехи та інфраструктура руйнувалися.

Сьогодні на території колишнього комбінату залишилися лише руїни. Збагачувальна фабрика стоїть напівзруйнованою. Кинуті агрегати стоять на своїх місцях, але вже ніколи не запрацюють. Поруч — цвинтар бульдозерів. Уся ця картина дещо нагадує Чорнобильську АЕС.

Як річку Шкло спрямували в котлован і затопили кілька сіл: історія створення найглибшого штучного озера України

Після припинення видобутку постало питання: що робити з величезним котлованом кар'єру. Розглядали багато варіантів рекультивації, але найдешевшим визнали затоплення.

У 2003 році Кабінет Міністрів України затвердив проєкт створення штучного озера. Його розробив Львівський інститут "Гідрохімпром". У 2002 році почали спрямовувати води річки Шкло у котлован кар'єру.

Протягом 2002-2006 років котлован поступово заповнювався водою. Наприкінці 2006 — на початку 2007 року кар'єр повністю заповнили до проєктного рівня, а річка Шкло повернулася до свого старого русла.

Історія дещо схожа на відому Бакоту на Хмельниччині — у результаті затоплення з карти зникло кілька населених пунктів. Повністю залило велике село Вільшаниця, а також Толоку, Шоти та Мурини. Втім, жителі цих сіл були відселені ще до будівництва комбінату, а не перед самим затопленням кар'єру, як це сталось у Бакоті. Вони стали новими жителями Новояворівська.

Сьогодні Яворівське озеро — це водний об'єкт площею близько 610-700 гектарів. Це приблизно 6-7 квадратних кілометрів. Максимальна глибина сягає 87 метрів, за деякими даними — до 100 метрів. Це найглибше штучне озеро в Україні.

Об'єм води в озері перевищує 200 мільйонів кубометрів. Озеро живиться водами річки Шкло, підземними та атмосферними водами. Воно належить до басейну річки Сян, а далі — Вісли та Балтійського моря.

Створення озера на місці сірчаного кар'єру завжди несе ризики. Головна небезпека пов'язана із залишками сірковмісних порід на дні та схилах кар'єру. При взаємодії з водою та повітрям ці сполуки можуть окислюватися. Це спричиняє підвищення кислотності води через утворення сірчаної кислоти, що небезпечно для флори та фауни. Зараз об'єм сірководню залягає на глибині понад 25 м.

Незважаючи на техногенне походження, Яворівське озеро стало важливою рекреаційною зоною. Завдяки чистій воді та мальовничим берегам воно перетворилося на популярне місце відпочинку для мешканців Львівщини. Розвивається інфраструктура: з'являються приватні пляжі, бази відпочинку, місця для риболовлі. Водойму зарибили. Детальніше про це унікальне озеро, та як до нього дістатись, "Телеграф" розповідав тут: "Цілюща вода та неймовірні краєвиди. Як виглядає Яворівське море та як туди потрапити".

Через свої розміри та глибину озеро справляє враження справжнього моря. Хвилі біля берега дійсно схожі на морські. Неподалік від колишніх кранів є маленька альтанка, розташована за 15 метрів від берега на палях.

Сьогодні колишній комбінат "Яворівська Сірка" — це промислове кладовище з "крокуючими" екскаваторами-гігантами, руїнами цехів, які місцеві називають "місячними краєвидами", та найглибшим штучним озером України.

Нагадаємо, раніше "Телеграф" писав про інший промисловий гігант України — тернопільський завод "Оріон", який виготовляв унікальну продукцію і продавав її на експорт. Та врешті-решт він виявився нікому не потрібним.