Таких машин не випускав жоден інший завод: історія підприємства, яке пережило дві війни, але не витримало сучасності

Унікальні технології коростенських інженерів, про які забули

Майже у центрі Коростеня на Житомирщині стоїть підприємство, яке пам'ятає ще часи Російської імперії. Завод дорожніх машин "Жовтнева кузня" пережив дві світові війни, епоху індустріалізації та розпад СРСР — і досі продовжує існувати. Колись його грейдери та бульдозери прокладали шляхи від Києва до Владивостока, а головний конструктор отримував золоту медаль ВДНГ за унікальні розробки.

Історія цього підприємства — це історія промислового серця міста, яке б'ється вже понад 120 років. Як невеликі німецькі майстерні перетворилися на потужний завод республіканського значення, чому коростенські машини знали по всьому Радянському Союзу і що сталося з легендарним підприємством сьогодні, — у фокусі видання "Телеграф".

Як народжувалася промислова легенда Коростеня

У 1903 році німецький підприємець Остерман відкрив у Коростені звичайні механічні майстерні. Тоді ніхто не міг уявити, що це маленьке виробництво стане основою для одного з найбільших машинобудівних підприємств регіону. Майстерні ремонтували сільськогосподарську техніку та виготовляли простий інструмент для місцевих господарів.

Після революції 1917 року майстерні Остермана націоналізували. Громадянська війна завдала їм серйозних збитків, але нова влада швидко відновила виробництво. У 1927-1929 роках на базі старих майстерень побудували чавуноливарний завод, який отримав звучну назву "Жовтнева кузня". Перші роки підприємство випускало нескладні машини для сільського господарства та різний інструмент.

1930 рік став переломним для заводу. Керівництво вирішило освоїти виробництво обладнання для гірничодобувної промисловості. Це рішення виявилося надзвичайно вдалим — до кінця першої п'ятирічки "Жовтнева кузня" перетворилася на велике підприємство республіканського значення. Завод почав випускати вузькоколійні вагонетки, рольганги та інше складне обладнання.

Золоті руки радянської індустрії, які прославили місто

У 1935 році на заводі працювало понад 250 робітників. Це було одне з найбільших підприємств Коростеня того часу. Рік потому, у 1936-му, на "Жовтневій кузні" розгорнувся стахановський рух — масове змагання за перевиконання виробничих норм.

Імена коростенських робітників знали далеко за межами міста. І. І. Карпеловський, О. М. Бушук, І. А. Сусманов та Д. А. Оверчук стали справжніми зірками радянської індустрії. Вони перевиконували норми у кілька разів, навчали молодих робітників і отримували урядові нагороди. Успіхи заводу допомогли фінансувати розбудову міста — будувалися нові електростанції, житлові будинки, соціальні об'єкти.

Війна, руїни та відродження: як завод піднімався з попелу

Друга світова війна майже знищила "Жовтневу кузню". Під час німецької окупації обладнання частково евакуювали на схід СРСР, а будівлі заводу зруйнували. Коростень серйозно постраждав від бойових дій — місто практично лежало в руїнах.

Відбудову розпочали вже у 1944 році, ще до закінчення війни. У травні 1945-го завод випустив першу післявоєнну продукцію — 411 вагонеток, 15 маятникових пилок та 14 фарботерок. Держава надавала величезну допомогу — з Москви, Уралу та Середньої Азії надходило нове обладнання та будівельні матеріали. Росія передала Коростеню енергопоїзд потужністю 1000 кіловат.

До 1947 року "Жовтнева кузня" повністю відновила роботу. За два післявоєнні роки в місті збудували 14,5 тисяч квадратних метрів житла, відкрили лікарню, п'ять шкіл, поліклініку та кінотеатр. На відбудову Коростеня з державного бюджету СРСР виділили 110 мільйонів карбованців — величезні гроші за тими часами.

Грейдери, що будували СРСР: епоха найбільшої слави "Жовтневої кузні"

У 1949 році завод випускав мотовози вузької колії, пересувні бітумні котли, ручні гудронатори та різні вагонетки. Але справжня спеціалізація прийшла у 1950-х роках. "Жовтнева кузня" почала масово виробляти причіпні грейдери — машини для вирівнювання ґрунту під час будівництва доріг.

У середині 1950-х завод освоїв випуск грейдерів Д-20Б та Д-241, які раніше виготовляв Брянський завод. Пізніше з'явилися вдосконалені моделі Д-20БМ та Д-241А. У 1976 році розпочалося виробництво грейдерів ДЗ-58 (Д-700), призначених для роботи з потужними тракторами Т-100МГП та К-700А.

Паралельно завод випускав пневмоколесні котки різних моделей. Ця техніка використовувалася на будівництві доріг по всьому Радянському Союзу. Коростенські машини прокладали шляхи в Сибіру, на Далекому Сході, у Середній Азії.

Унікальні технології коростенських інженерів

Найцікавішими розробками заводу стали складні дорожні машини-реміксери. Ці унікальні агрегати їхали зі швидкістю 5 кілометрів на годину, знімали старе асфальтне покриття, розігрівали його, перемішували в спеціальному бункері, додавали необхідні компоненти і відразу укладали новий асфальт. Таких машин не випускав жоден інший завод в Україні.

У 1963-1964 роках продукція "Жовтневої кузні" експонувалася на ВДНГ — головній виставці радянських досягнень. Завод отримав диплом першого ступеня. Головний конструктор В. І. Брижань був нагороджений золотою медаллю виставки, а 15 інженерів та техніків отримали срібні та бронзові медалі.

Не тільки дороги: як завод годував ціле місто

У 1985-1986 роках завод освоїв виробництво завантажувальних люків для коксових печей. Їх встановлювали на Горлівському, Дніпродзержинському, Донецькому та Стаханівському коксохімічних заводах. Також "Жовтнева кузня" випускала шківи для технологічного обладнання цегельних заводів.

У 1986 році підприємство увійшло до складу Мінського науково-виробничого об'єднання дорожнього машинобудування "Дормаш". Це об'єднання включало шість великих підприємств СРСР, які розробляли та виробляли дорожню техніку. Коростенський завод став одним із провідних у цій структурі.

На балансі підприємства знаходилися численні об'єкти соціальної інфраструктури. Завод будував житло для працівників — наприклад, у 1970-х здали в експлуатацію будинок на 60 квартир загальною площею 3200 квадратних метрів на вулиці Коцюбинського. Будинок культури в центрі Коростеня споруджували за проектом, замовленим заводом.

35 років на одному підприємстві: як працювали радянські робітники

У 1970-х роках на заводі працювало близько 400 осіб. Люди приходили сюди після школи чи технікуму і залишалися на все життя. 35 років трудового стажу на одному підприємстві було звичайною справою. На заводі платив гідну зарплату, надавав житло, путівки до санаторіїв, забезпечував дітей працівників місцями у дитячих садках.

На "Жовтневій кузні" діяло шість основних цехів — ливарний, механічний, складальний, енергомеханічний, інструментальний та ковально-пресовий. Підприємство оснастили сучасним обладнанням — формувально-заливальними конвеєрами, потужними потоковими лініями механічної обробки валів і шестерень, лініями складання редукторів і грейдерів.

Як незалежність змінила долю заводу

Після проголошення незалежності України державний завод перетворили на закрите акціонерне товариство. У 2007 році підприємство ще входило до числа провідних в області. Але економічна криза 2008 року серйозно ускладнила діяльність заводу.

У 2012-2013 роках господарське становище "Жовтневої кузні" залишалося неблагополучним. Кількість працівників скоротилася з 400 до 30 осіб. Завод втратив колишню потужність та легендарний статус. Сьогодні підприємство виробляє запасні частини до дорожніх машин, сільськогосподарське обладнання — зубові борони, косарки та запчастини до них, різний господарський інструмент та металовироби.

Підприємство працює, але його масштаби несумірні з тими часами, коли коростенські грейдери будували дороги по всьому СРСР, а продукція отримувала дипломи на ВДНГ. Історія "Жовтневої кузні" — це історія цілої епохи радянської індустріалізації, яка назавжди залишилася у минулому.

Нагадаємо, "Телеграф" писав, що можна знайти всередині покинутого заводу "Нева". Він мав змінити обличчя Хмельницького, а тепер нікому не потрібен.