"Батько" Махно: від ідейного анархіста до захисника прав селян і свідомого борця проти всіх

Махновці виявилися єдиною силою в Україні, яка могла протистояти прибічникам "Великої Росії"

Після семи років у Бутирській в’язниці, 6 квітня 1917 року, на Катеринославщину повернувся Нестор Махно. Людина, яку дуже скоро вже називали захисником трудового народу, героєм революції та… контрреволюціонером.

Радянські історики, кінематограф і художня література за 100 з гаком років зробили свою чорну справу. Анархічна і непідвладна жодній військово-політичній силі селянська республіка Нестора Махна виглядала табором із гультяїв і п’яниць, які тільки тим і займалися, що грабували, вбивали та ґвалтували…

Згадаймо лише трилогію "червоного графа" Олексія Толстого "Ходіння по муках" (а саме другу її частину "Вісімнадцятий рік", 1928) і два фільми на її основі. Й сьогодні феномен Нестора Івановича залишається до кінця нерозгаданим, попри досить велику (здебільшого науково-популярну, а отже, залежну від політичних поглядів авторів) літературу.

Письменник-галичанин Мирослав Ірчан, у майбутньому жертва більшовицького Великого терору, писав: "В 1917 р. підчас революції повернувся з каторги Нестор Іванович Махно в рідне село Гуляйполе Олександрівського повіту і тут зараз заснував партію "анархістів". Членів в партії було трийцять. Самого Махна, що був засланий за політичний злочин як гімназіст 6 кляси на каторгу, зробило девятьлітне каторжне життя анархістом. Він постановив нищити і непризнавати ніколи ніякого правительства, що диктує народові свою волю. Народ повинен правити сам собою через вибраних до цього людей" ("Махно і махновці. Вражіння очевидця", 1919).

Після більшовицького перевороту в Україні майже чотири роки вирувала практично безперервна війна, яку в сучасній українській історіографії називають Національна революція 1917—1921 року. Так, ще не завершилася Перша світова, що кривавим молохом пройшла західноукраїнськими землями, як на наших землях уже вирували сполохи протистояння різних військово-політичних формувань. Це протистояння не можна назвати Громадянською війною, як про це казали радянські історики. Все було набагато складніше.

Шматочки смальти, з якої складалася картина різновекторних сил, насправді виявилися дуже строкатими. В Громадянській війні завжди присутні дві сторони конфлікту. А от в Україні нашаровувалися один на другий конфлікти декількох сторін, а несподівані союзи були ситуативними та вельми нетривкими.

Це і білі, які намагалися відродити "единую и неделимую Россию", і їхні ідейні вороги — червоні більшовики, які хотіли "мировой пожар раздуть" або ж, як мінімум, повернутися до кордонів імперії Романових. І українські сили в рамках Національної революції: Українська Народна Республіка, Гетьманат Павла Скоропадського, і знову УНР (Директорія). Всередині українського табору також точилася війна – між лівими народниками і консервативними гетьманцями.

Не забуваймо про війська всіляких окупантів і завойовників. Хто тільки маршував у ці роки українськими землями! Армії Центральних держав – кайзерівської Німеччини та цісарської Австро-Угорщини, і антантівської Франції та Греції – на півдні. А також Другої Речі Посполитої, що "з мертвих встала" після понад століття поневолення сусідами. І яка одразу відкрила своє імперіалістичне "личко", із допомогою Антанти здобувши перемогу у понад піврічній кривавій війні із Західно-Українською республікою влітку 1919 року…

Але була сила, яка з початку 1918-го до літа 1921 року опановувала широкий український степ – селянська армія "батька" Нестора Махна. Він постійно наголошував на анархістській доктрині і поперемінно воював з усіма буквально. І воював так, що згодом дії його летючих загонів вивчали в закордонних академіях. До речі, у міжвоєнний час перед Другою світовою Махна вважали основоположником сучасної маневрової війни. А славнозвісну тачанку — унікальним витвором цих часів, до речі, привласненим більшовиками.

Послідовні захисники селянства як класу готові були укладати та розривати союзи з червоними й армією УНР, проте ніколи — з "білопогонниками". Національне питання у махновців стояло ледь не на останньому місці, тож тільки вони серед усіх військових формувань, що воювали в Україні, не були заражені бацилою антисемітизму. Однак українську національну ідею Нестор Махно і його соратники сприймали негативно…

"Махно, якого всі називають "батьком" (він і підписується так на документах) невеличкого росту, одітий звичайно в синій однострій, в сивій шапці, має 33 роки. Обличчя брите, монгольського типу, на голові довжезне волосся. В кождому бою стоїть в першій лінії і сам веде повстанців на ворога. Має молоденьку жінку, незвичайної краси, з універсітетською освітою. Вона щира Українка, дуже розумна, самостійницьких поглядів" (М. Ірчан). Так, маючи дружину – свідому українку Галину Кузьменко, Нестор Іванович так і не став українцем, а залишився малоросом.

Двічі – 1919 і 1920 років – армія Махна відіграла найважливішу роль в перемогах червоних над білими росіянами. Наприкінці літа 1919 року війська царського генерала Антона Денікіна вже практично розгромили більшовицькі та почали похід на Москву. Армія УНР у протистоянні з червоними і у майбутньому з білими виглядала мляво, була деморалізованою і відступала на захід до Збруча, де стояли польські війська. З південного сходу почався наступ денікінців…

І саме в цей час махновці виявилися єдиною силою на Наддніпрянщині, яка могла протистояти прибічникам "Великої Росії". Під Перегонівкою неподалік Умані 26 вересня 1919 року відбулася грандіозна битва. Кавалерія, яку вів сам "батько" Махно, відрізала білим відступ, а з тачанок кулеметники розстрілювали офіцерів буквально впритул, полонених не брали. За різними даними, загинуло від семи до 12 тисяч білих. Річка Синюха стала червоною від крові. У боях у наступні дні було розгромлено чотири добірні офіцерські полки, два кубанські пластунські полки, кілька кавалерійських з’єднань, і серед них — Дика дивізія.

Денікінці ще продовжували тіснити більшовиків під Орлом, коли 28 вересня 1919 року махновці почали свій стрімкий похід на Катеринославщину, Таврію і Донбас. Вони зайняли Долинську, Кривий Ріг, Олександрівськ, Пологи, Гуляйполе, Бердянськ, Мелітополь і Маріуполь. Петро Аршинов, відомий анархіст писав про Уманський прорив: "Ми, відповідно до історичної істини, повинні сказати тут, що честь перемоги над денікінською контрреволюцією осені 1918 р. належить, головним чином, махновцям".

Революційна повстанська армія України долучилася і до перемоги над білою армією барона Врангеля під час штурму укріплень на Перекопі і захоплення Криму у листопаді 1920 року. Віддячили червоні махновцям знищенням командирів і зрадницьким роззброєнням ще недавніх союзників…

"Саме в отаманщині знайшло своє вираження прагнення українського народу до волі і соціальної справедливості. Цим і пояснюється, зокрема, як поширеність цього явища, так і його міць: досить згадати, що отаман Григор’єв самотужкки вигнав з Південної України французів, а Махно успішно боровся проти регулярних військ червоних і білих", — писав український історик і публіцист Валерій Примост.

З рештками своєї колись великої армії (її кількість сягала 80 тисяч шабель і багнетів) 28 серпня 1921 року Нестор Махно перейшов кордон з Румунією і був інтернований.

Лише на еміграції у Франції Нестор Махно остаточно усвідомив свою помилку з несприйняттям побудови незалежної Української держави.

"У Парижі політичні емігранти Нестор Махно і лідер Директорії Української Народної Республіки Симон Петлюра досягли домовленості про спільний похід на Україну, щоби визволити її з-під більшовицької окупації", – казав історик Володимир Горак.

Загибель Симона Петлюри від руки агента ДПУ Самуїла Шварцбарда 25 травня 1926 року стала на перешкоді цього загалом дуже примарного плану. Більшовики на той час вже повністю опанували ситуацію в Україні.

Помер Нестор Іванович Махно у Парижі 25 липня 1934 року від сухот.