Кепкував з царя і врятував університет у Києві, або Як генерал Михайло Драгомиров потрапив на картину "Запорожці пишуть листа..."
- Автор
- Дата публікації
- Автор
- 5078
Бойовий генерал став "обличчям" кошового Івана Сірка
У становленні Російської імперії чималу, а дуже часто і визначальну, роль відігравали українці. Роль, як бачимо з історії, неоднозначну, проте навіть серед державних діячів і військових минулої епохи зустрічалися справжні патріоти своєї "малої" батьківщини.
Не паркетний, а бойовий генерал, учасник війни з Османською імперією (1877—1878), військовий теоретик, педагог, вправний публіцист, талановитий адміністратор — київський, волинський і подільський генерал-губернатор (1897—1903)… Це все одна людина, уродженець Конотопа, Михайло Драгомиров (1830—1905).
Так, простіше за все бачити в славетному військовому і цивільному діячі лише виконавця наказів самодержавної влади, проте Михайло Іванович був — а це визнавали друзі і вороги — людиною критичного мислення, неординарним військовим і адміністратором. Не будемо ідеалізувати образ Драгомирова, він залишався людиною свого часу, вірним присязі та імперії, якій служив.
Михайло Драгомиров народився 8 (20) листопада 1830 року в маленькому маєтку батьків на хуторі поблизу Конотопа на Сумщині. Драгомирови (Драгомирецькі, шляхтичі польського походження з Єзуполя на Галичині) мали далекі корені на Балканах — в Хорватії чи Герцеговині. Батько Іван Іванович був військовим, звільнився в чині майора 1825 року. Мати Ганна Балюра мала козацьке походження.
Спочатку юнак вчився у конотопському повітовому училищі, а 1847 року продовжив, вже військову, освіту у Дворянському полку. Служив у лейбгвардії Семенівському полку в Санкт-Петербурзі. Був серед найкращих в Академії Генерального штабу, отримавши після її завершення золоту медаль; продовжував навчання у Франції, Бельгії та Великій Британії. В 33 роки (!) став професором тактики Академії. Через 10 років Михайло Драгомиров вже командував 14-ю піхотною дивізією. Під час Австро-прусської війни (1866) був представником Росії в прусській армії.
На початку Російсько-турецької війни його дивізія відзначилася під час форсування Дунаю поблизу Систова, а потім і при обороні Шипки. 12 серпня 1877 року Михайло Драгомиров отримав тяжке поранення в ногу і був евакуйований. Після одужання генерал очолив Академію Генштабу…
1889 року отримав посаду командувача Київського військово округу. У січні 1898 року Михайла Драгомирова призначили ще й київським, подільським і волинським генерал-губернатором. Його ліберальні погляди не збігалися з консервативними попередніх генерал-губернаторів Південно-Західного краю. Поступово серед київських військових і чиновників практично не залишилося українофобів на кшталт Михайла Юзефовича, автора "Записки об угрозе украинского сепаратизма" і члена урядової комісії, яка прийняла таємний Емський акт 1876 року про повну заборону українського письменства.
Можливо, тому ще на початку 1870-х років до Михайла Івановича, який тоді командував дивізією в Одеському військовому окрузі, потяглися представники української культури і науки. Назвемо дюжину імен: його друзями були перший історик української мови, фольклорист Павло Житецький, біолог, майбутній лауреат Нобелівської премії (1902) Ілля Мечников, композитор Микола Лисенко, історики Микола Костомаров, Дмитро Яворницький, Олександр Лазаревський, Микола Аркас та Дмитро Багалій, мистецтвознавець Адріан Прахов, видатний лікар Василь Образцов, письменник і етнограф Іван Нечуй-Левицький. Довгі роки добрим приятелем генерала був видатний український історик, один з засновників київської "Старої громади" Володимир Антонович.
Український драматург Микола Садовський писав про Драгомирова: "Це був, можу сказати, таємний Никодим українства. За його влади ми зітхнули вільніше… Тому, коли мені траплялося звертатися до нього в якійсь театральній справі, він завжди дуже радо мене зустрічав, уважно вислуховував усе й навіть балакав зі мною на офіційному прийнятті по-українському. Це одне вже свідчить про його прихильність до всього українського" (Никодим — фарисей, член Синедріону, таємний учень Христа, який згадується в Євангелії від Іоана. — Авт.).
Нагадаємо, що театральне мистецтво українського народу було під забороною. Так, драма Садовського "Богдан Хмельницький" 12 років ніяк не могла потрапити на сцену. І лише за наказом Михайла Драгомирова 1898 року нарешті дозволили її постановку в українських губерніях. Того ж року він підтримав клопотання Миколи Лисенка перед міністерством внутрішніх справ стосовно відкриття в Києві музичної школи.
Постійне опікування командувача КВО і генерал-губернатора допомогло головному редактору історико-етнографічного і літературного журналу "Кіевская старина" Володимиру Науменку отримати право на публікацію художніх творів українською мовою та створити 1900 року українську друкарню. Авторитет Драгомирова і тут зіграв важливу роль, бо він подав вмотивоване клопотання до МВС імперії, фактично замкнувши на собі рішення стосовно друку матеріалів часопису.
Михайло Драгомиров товаришував з видатним художником Іллею Рєпіним (Ріпиним), уродженцем Чугуєва під Харковом. Для картини "Запорожці пишуть листа турецькому султанові" (1880-1891) йому позувало ціле гроно знаменитих діячів культури, здебільшого українців: меценат і власник відомого маєтку в Качанівці Василь Тарновський, історик Дмитро Яворницький у ролі писаря, художники Порфирій Мартинович, Іван Ціоглінський і Микола Кузнецов, співак Федір Стравінський (батько композитора Ігоря Стравінського)…
Проте головним персонажем картини став Михайло Драгомиров у ролі кошового Запорізької Січі Івана Сірка. Рєпін намалював і відомий портрет Михайла Драгомирова в парадному мундирі. Він же, як і художник Валентин Сєров і художниця Зінаїда Серебрякова, малював і Софію — доньку Михайла Івановича.
"За попередньої влади передова громадськість Києва не могла й мріяти про те, щоб дістати дозвіл на відзначення ювілею чи відправу панахиди пам’яті Т. Шевченка. Однак за Драгомирова це стало можливим. Найактивніше в різний час клопоталися про отримання дозволу відправити панахиду по поету, використовуючи особисте знайомство з Драгомировим, О.М.Лазаревський, П.Г.Житецький, О.І.Левицький, В.П.Науменко, сім’я Тарновських та багато інших", — писав київський краєзнавець і дослідник життя Михайла Драгомирова Андрій Матвієнко.
Генерал мав непоступливий характер і не боявся вступати в гострі конфлікти навіть і з самодержцем. Коли в Києві зимою 1901 року почалися протести революційної молоді (183 активістів виключили з університету святого Володимира і забрали у солдати), імператор Микола II наказав відправити проти студентів військові підрозділи. Драгомиров відповів: "Армія не навчена штурмувати університети!"
Тоді цар наказав придушити заворушення. Михайло Іванович виконав наказ і, оточивши університет військовими підрозділами та підтягнувши гармати, продиктував телеграму до Санкт-Петербурга: "Ваша Величність, артилерія в готовності, війська на бойових позиціях, вороги Вітчизни не виявлені…". Відомий крилатий вислів Драгомирова про Миколу II: "Сидіти на престолі — годиться, проте стояти на чолі Росії — не здатен".
Влітку 1903 року генерал Драгомиров через стан здоров’я подає у відставку і невдовзі переїжджає до рідного Конотопа. 15 жовтня Михайло Іванович помирає. Удові, Софії Григорович надійшло близько 600 співчутливих телеграм, і серед них від короля Румунії Кароля I, військових міністрів Болгарії та Франції, Академії Генштабу…
Похований в родовому склепі поблизу Вознесенської церкви в Конотопі, яку будували й на кошти його батька. Після жовтня 1917 року могилу і склеп було сплюндровано. Перед Другою світовою війною цвинтар поблизу церкви зрівняли з землею, точне місце поховання Михайла Івановича втрачене.
Зараз у Конотопі відкрито музей Михайла Драгомирова у будинку, де мешкала його велика родина (дружина народила семеро хлопців і трьох дівчат). 2006 року на території Вознесенської церкви проведено пошукові роботи, у результаті яких знайдено склеп. 2007-го на місці склепу було встановлено дубовий хрест і покладено гранітну плиту. В будинку на Печерську, в якому мешкав під час служби в Києві генерал, зараз розташоване посольство КНР.
У червні 2023 року вулицю Михайла Драгомирова в Києві перейменували на честь військового, майора 72-ї бригади ЗСУ Андрія Верхогляда, який героїчно загинув у війні з РФ. Ініціатор пропозиції, секретар Київської міськради Володимир Бондаренко (як виявилося, він не вчився у Львівському університеті ім. І. Франка і має підробний диплом бакалавра) чомусь вважає, що назва вулиці "нав’язана радянським союзом і росією". Хоча вулиця мала назву Михайла Драгомирова з 1999 року, вже за незалежної України…