(Не)відомі Крути: героїзм захисників України на тлі поразки влади

Під час наступу більшовицьких військ на Київ в останні дні січня 1918 року поблизу залізничної станції Крути на Чернігівщині відбувся бій між загоном юнкерів з військового училища, київських студентів і гімназистів, яких атакували переважаючі сили російських червоногвардійців і балтійських моряків.

Кількість загиблих українців і червоних росіян, а також похованих на Аскольдовій могилі захисників станції постійно змінюється. За радянських часів тему Крут суворо забороняли. Надійної й перевіреної в архівах інформації й до сьогодні зібрано мало, історія бою оповита легендами і міфами (наприклад, про 300 загиблих українців і порівняння бою з грецькими Термопілами). Тож і наша стаття не є істиною в останній інстанції.

Буквально за тиждень до цього бою Центральна Рада почала обговорення IV Універсалу, який проголосив Українську Народну Республіку "самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу". Українська влада майже 50 днів вимучувала цей документ після того, як владу в Петрограді захопили більшовики. На теренах колишньої Російської імперії повним ходом йшла Громадянська війна…

Деякі історики наголошують на складному військово-політичному становищі новоствореної держави та помилках командування. І що це завадило реалізувати положення IV Універсалу. Насправді ж головними чинниками поразки першого етапу Української революції 1917—1921 років була як кричуща непрофесійність політиків із соціалістичного уряду УНР, так і незрілість української селянської маси, яка більше вірила облудним прокламаціям більшовиків.

Понад 100 років тому в Києві широкі маси залишалися чужими ідеї національного відродження. Український історик в діаспорі Ісидор Нагаєвський писав: "Революція 1917 р. застала Наддніпрянську Україну скаліченою духовно, культурно, національно… Тільки селянська маса залишалася українською, а всі інші прошарки були зденаціоналізовані… більшість населення українських міст — це був зайшлий, неприхильний нам елемент".

Практично всі лідери Центральної Ради, а згодом УНР до самого ухвалення IV Універсалу продовжували вірити у непорушність федеративних зв’язків із Росією, в "братерство народів". Молоді романтики з соціалістичного уряду прикривалися сивою бородою видатного історика, але абсолютно нікчемного політика Михайла Грушевського. В останньому, "незалежницькому" IV Універсалі вони вирішили погратися в соціальну демократію, оголосивши про вибори в "народні ради", підтвердили закон про передачу землі селянам без викупу. Але російські більшовики завжди були на крок попереду.

"Природа любить економію: коли Україна устами своїх революційних провідників хотіла робити те саме, що й Росія, то виявилося, що публіка воліє оригінал, а не кепський плагіат", — писав мислитель, теоретик українського націоналізму Дмитро Донцов.

І головне: провідники УНР своїми ж руками взимку 1917—1918 років знищували армію, маючи намір замінити її міліцією. Полковник Віктор Павленко, який організовував гвардію УНР, був вимушений звільнитися, отримавши наприкінці 1917 року таку відповідь у Військовому секретаріаті: "Армія була досі і буде надалі знаряддям панівних класів".

Усі сформовані частини демобілізували. Селяни, які становили більшість військових, поїхали ділити десятини. А ще влітку 1917 року під рукою Центральної Ради на Південно-Західному фронті Першої світової були сотні тисяч багнетів. У цей час бойові частини стрімко "українізувалися". Взимку розформували 1-й Український корпус (40 тисяч вишколених, добре озброєних вояків), яким командував майбутній гетьман Павло Скоропадський.

Усе це "роззброєння" відбувалося в часи тотальної Великої війни в Європі, коли справу вирішували не переговори з історичним ворогом і дебати під куполом Педагогічного музею (нині — Київський міський будинок вчителя), а гармати, кулемети та воля до спротиву. І в цей доленосний час уряд Радянської Росії почав відкриту агресію проти УНР.

"На початку січня 1918 року більшовицькі війська з Росії увійшли до України й рушили на Київ під прапором віртуальної держави, проголошеної у Харкові, який у кінцевому рахунку стане столицею Радянської України", — пише Сергій Плохій у книзі "Брама Європи".

До Києва рвалися три більшовицькі армійські групи під командуванням лівого есера, підполковника Михайла Муравйова. Крок за кроком червоні захоплювали міста на Лівобережжі. Армійські підрозділи УНР розсипалися під ударами більшовиків або ж переходили на їхній бік.

Після втрати 20 січня 1918 року Полтави військове командування УНР вважало, що головний удар слід чекати з цього напрямку. Залізничні колії було пошкоджено вояками Гайдамацького коша Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою. Проте червоні вирішили змінили напрямок головного удару і перекинули війська під Бахмач. Звідти через Ніжин і Бровари був прямий шлях на Київ.

Загальна кількість українського війська на цьому відрізку фронту не перевищувала 700 багнетів (до 450 юнкерів, до 130 студентів і гімназистів і 80 місцевих добровольців — "вільних козаків") під командуванням сотника Аверкія Гончаренка. На їхньому озброєнні було 16 кулеметів, бронепотяг і залізнична платформа з гарматою і кулеметом.

У Помічному Студентському курені були студенти-добровольці з Українського народного університету, Київського університету ім. святого Володимира та учні старших класів Кирило-Мефодіївської гімназії, слухачі фельдшерської школи (більшість з них не мали бойового досвіду та навіть вишколу, як юнкери).

29 січня українські бійці зайняли оборону обабіч залізниці поблизу станції Крути між Бахмачем і Ніжином й понад шість годин стримували атаки загонів петроградських, московських червоногвардійців і балтійських матросів (близько 5600 багнетів); проте росіяни спочатку кинули в бій трохи більш як 1000 вояків.

Позиції українців були добре облаштовані — з обох боків залізничного насипу в імпровізованих шанцях; уздовж колії з бронепотяга і бойової платформи вони відбивали атаки червоних. Студенти опинилися на крайньому лівому (північному) напрямку, трохи далі від епіцентру бою.

Вдень до більшовиків підійшло підкріплення — 1-й Петроградський червоногвардійський загін і другий бронепотяг. Перевага росіян стала абсолютною, а до того стало відомо, що ніжинський курінь імені Тараса Шевченка заявив про перехід на бік більшовиків, не бажаючи вести "братовбивчу війну з великоруським пролетаріатом".

Ніжин знаходився позаду Крут, тож шлях до відступу був би перекритий. Гончаренко віддав наказ відходити до ешелону. Близько 17 години, вже в сутінках зібралися всі підрозділи. З’ясувалося, що відсутня одна чота. Скоріше за все, студенти (36 осіб) не отримали наказ про відступ. Вони потрапили в полон на станції, яку вже захопив ворог.

Один з командирів більшовицьких підрозділів Петро Єгоров наказав стратити 27 із 36 студентів і гімназистів. Загальні втрати українців під час бою під Крутами становили близько 100-120 осіб; про втрати росіян достеменно невідомо, хоча інтернетом гуляє цифра в 300 осіб.

Під час відступу від Крут загін Гончаренка вже під станцією Бобрик об’єднався з частиною Гайдамацького коша Петлюри, що затримався в дорозі через страйк залізничників (які співчували більшовикам) і не встиг допомогти крутянам. Війська поверталися до Києва, бо саме 29 січня у столиці вибухнув заколот противників Центральної Ради, який згодом отримав назву Січневе повстання.

Вірні уряду УНР військові частини 4 лютого зламали опір більшовиків із заводу "Арсенал" і червоногвардійців, які підняли повстання в декількох районах Києва. Багато українізованих частин займали нейтральну позицію. Про невтручання заявили чеські (50 тисяч багнетів!), польські та сербські частини, які дислокувалися в місті та на його околицях.

Після важких боїв і гарматних обстрілів, 8 лютого столицю окупували червоні. Частина захисників Києва, деморалізованих поразками та політикою уряду УНР, теж заявили про невтручання чи перейшли на бік більшовиків. Червоногвардійці почали справжнє полювання на українців і російських офіцерів, які під час повстання дотримувалися нейтралітету.

Ще 4 лютого Михайло Муравйов віддав наказ про "нещадне знищення всіх офіцерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції". Серед ворогів революції були полонені вояки-українці, представники влади з виданими УНР посвідченнями, пересічні містяни, священники (серед них митрополит Київський і Галицький Володимир, розстріляний біля стін Лаври). За кілька днів кривавої вакханалії загинули тисячі людей.

Уряд УНР поспіхом евакуювався до Житомира, проте частина урядовців залишилися в Києві і теж стали жертвами червоного терору. 9 лютого у Бересті (Брест-Литовську) було підписано мир між УНР і кайзерівською Німеччиною та цісарською Австро-Угорщиною. Радянські війська залишали українські землі, але разом з урядом УНР до Києва прийшли німецькі та австро-угорські війська.

Після звільнення України від більшовиків, 19 березня, в Києві відбувся урочистий похорон на Аскольдовій горі 28 полеглих у бою під Крутами. Урочисту промову виголосив Михайло Грушевський…

Реальної незалежності Україна не мала, тож 29 квітня 1918 року німці розпустили соціалістичну Центральну Раду і привели до влади генерала, консерватора Павла Скоропадського, якого оголосили гетьманом України. Але це вже інша історія.

Український громадсько-політичний діяч, історик літератури Сергій Єфремов дав таку характеристику уряду УНР (першої, недовгої, каденції до перевороту 29 квітня): "Поки тут, у Києві, в центрі, меткі та промітні люди робили політичні та партійні кар’єри та тішилися часто проблематичними, бо тільки на папері, здобутками — там, на місцях, у селі, все потроху вислизнуло з наших рук; там пішла руйнація всього економічного й культурного надбання; там почав гору брати більшовизм, такий принадний як на примітивну психіку темних людей".

Уроки Крут досі залишаються актуальними. Адже захисники станції свідомо, без непотрібної риторики захищали українську державність. І головне — вірили в цю ідею.

2006 року на станції Крути відкрили меморіал пам'яті полеглих. А 2012-го на Аскольдовій могилі у Києві, де поховані захисники України, було встановлено кам'яний хрест.

*В останні роки історики-дослідники Михайло Ковальчук та Віталій Скальський довели, що бій під Крутами насправді відбувся не 29-го, а 30 січня.