Дмитро Донцов: "Росія не лишила нам вибору – національна смерть або безпощадна боротьба"

Ця людина посідає особливе, можна сказати осібне, місце в пантеоні діячів національного відродження XX століття. 30 березня 1973 року в канадському Монреалі на 89-му році життя помер Дмитро Донцов – філософ, публіцист, літературний критик, фактично творець світоглядних засад Організації українських націоналістів (ОУН).

Один із найяскравіших і одночасно найсуперечливіших мислителів пройшов складний шлях від марксиста до "чинного" націоналіста, залишив чималу епістолярну спадщину. Її багато десятиліть і до сьогодні фальшують, інтерпретують і підтасовують ідеологічні супротивники. Цей підхід однаково був "модним" і в СРСР, і серед представників багатьох українських емігрантських організацій та західних інтелектуалів лівих поглядів. На цих перекрученнях ідейної спадщини мислителя постійно наголошує сучасний український дослідник його творчості Олег Баган.

Дмитро Донцов ревно ставився до найменших зазіхань на особисту свободу. Йому вже із початку 1920-х років було абсолютно нецікаво займатися поточною політикою. 1922 року Дмитро Донцов писав: "…став я пропагувати свої ідеї як "free lanser" (англ. – вільний улан), тільки в пресі і слові". Він, до речі, так і не вступив до лав ОУН, хоча симпатизував її бандерівській фракції. Мислитель мав ореол незаперечного лідера національно-визвольного руху правого толку.

А якщо казати про популярність його ідей, то вона на теренах Західної України в 1920-1940-х роках була насправді приголомшливою. Ім’я Донцова було на слуху і мало величезний, не співмірний ні з ким, вплив на західноукраїнську молодь. За умов фактичної капітуляції та пристосуванства більшості політиків і громадських діячів минулих поколінь, які зазнали приголомшливої поразки під час визвольних змагань 1917-1921 років, ця молодь стала головною рушійною силою спротиву окупантам – польським, більшовицьким, нацистським…

Дмитро Донцов народився 17 (29) серпня 1883 року в таврійському місті Мелітополь, на самісінькому південному краю українського етнічного моря, в строкатій поліфонії етносів, культур і конфесій. Батько, Іван Дмитрович, походив зі Слобожанщини, мав українські та грецькі корені. Був заможним купцем 2-ї гільдії, домовласником, торгував сільськогосподарськими машинами. Його навіть обрали міським головою Мелітополя. Проте за кілька днів Іван Донцов несподівано помирає (11.04.1894), а наступного року й матір, Єфросинія Йосифівна. По батькові мама була українкою (виховувалася в сім’ї вітчима – німця-колоніста), а її бабуся – італійкою…

Дмитро виростав у мультикультурній родині, в якій здебільшого розмовляли російською мовою, проте українська не була їм чужою. Михайло Сосновський, історик і публіцист з США, писав, що, за спогадами дружини Дмитра Донцова Марії Донцової-Бачинської, вирішальний вплив на формування світогляду мав якраз українізований вітчим матері.

Чому це важливо знати? Бо багато опонентів і дослідників мислителя якраз поширюють спекуляції про його нібито російське походження. Свій вибір у бік української політичної ідентичності Дмитро зробив уже в Санкт-Петербурзі на юридичному факультеті університету: "Оці шальки терезів на користь його політичного вибору українства схилилися остаточно, тому що в Петербурзі, столиці імперії, Донцов приєднується до української громади і українського політичного руху", – відзначає український історик Іван Патриляк.

1905 року студент Дмитро Донцов стає членом Української соціал-демократичної робітничої партії. Того ж року його арештовують і відправляють до київського Лук’янівського тюремного замку. 1908 року, після другого арешту (вісім місяців у тій самій "Лук’янівці"), в ситуації посилення репресій царської влади у результаті поразки Першої російської революції 25-річний Донцов таємно емігрує до Австро-Угорщини. На Галичині він поступово, крок за кроком еволюціонує з марксиста до націоналіста: "Актуальним не є гасло самостійності – мріяли ж колись наші українці про самостійну Україну в злуці з Росією. Актуальним, більш реальним, більш конкретним – скоріше, здійсненим! – є гасло відірвання від Росії, зірвання всякої злуки з нею – політичний сепаратизм".

А вже у липні 1913 року у доповіді "Сучасне політичне положення нації і наші завдання" на II Всеукраїнському студентському з’їзді у Львові Донцов остаточно окреслює свою радикальну програму побудови незалежної Української держави: "Хай нас не страшить непомірність завдання, хай не сліпить нам очі величезність Росії. Великі здаються нам такими тому, що ми стоїмо перед ними на колінах… Росія загалом не лишила нам свободи вибору. Вона поставила нас перед дилемою: або цілковита національна смерть, або – безпощадна боротьба".

У Львові пролунав чи не найбільш відомий його афоризм: "Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає". Також Донцов під час виголошення доповіді несподівано для присутніх передбачив скорий початок світової війни. До вбивства ерцгерцога Франца-Фердинанда і його дружини Софії Хотек у Сараєво залишався рік…

На еміграції розквітнув талант Донцова-публіциста. Йому були притаманні полемічність, стилістична вишуканість, іронічність і послідовність у відстоюванні своєї позиції. Вже тоді сучасники побачили і його фундаментальну ерудицію.

У відстоюванні українських інтересів Донцов був непримиренним. Він серед перших побачив, що Московія в будь-якій подобі – "біла", "червона" чи республіканська – була, є і буде (що підтверджує наша сьогоднішня війна за незалежність з РФ) нашим екзистенційним ворогом: "Мусимо викохати в собі душу, яка б могла успішно протиставитися душі Івана IV, яка переживає в Росії свою безнастанну реінкарнацію".

Наголошуючи про те, що Україна просто приречена стати частиною європейської цивілізації, Донцов в "Підставах нашої політики" (1921 рік) писав: "Коли читаємо… історію Європи, — читаємо історію її народів. Читаючи історію Росії — не бачимо нічого, опріч темної маси, що сліпо віддана своїм вождям, рухається нині в однім, завтра в другім напрямку… Там — історію робили класи, партії, нації та великі одиниці, суспільність. Тут — держава, уряд, що скували і класи, і одиниці, і суспільність".

Під час визвольних змагань в Україні наприкінці Першої світової війни та по її завершенні Донцов так і не став своїм для національних політичних сил. Звісно, для соціалістичного уряду УНР і навіть консервативного гетьмана Павла Скоропадського, попри те, що очолював кілька місяців Українську Телеграфічну Агенцію. Але гетьман, який у найвідповідальніший момент пізньої осені 1918 року проголосив союз з неіснуючою на той час "білою" та "єдінонєдєлімною" Росією, все перекреслив… У січні 1919 року Донцов назавжди залишає Київ.

Еволюція у світогляді Донцова сталася через катастрофічну невдачу Української революції 1917—1921 років. Однією з важливих причин цієї поразки він уважав "людський фактор". Його оцінка тодішньої "еліти" була вельми точною, і вона значною мірою нагадує часи нашої, сучасної незалежної держави: "…правник, що ледве навчився відрізняти поняття "федералізму" від "централізму", уважав себе за покликаного писати розвідки з державного права; … коли люди, не знаючи ніякої іншої мови в світі, крім української (та хіба ще російської) ставали на чолі товариства, що мало інформувати Европу про українську справу; коли добрі музи́ки уходили за кваліфікованих дипльоматів; коли сидження між двома кріслами уважано за принципіяльність, а принципіяльність за дивацтво…"

Дуже актуальними, на грані провидіння, залишаються думки Дмитра Донцова стосовно загрози, яку в багатьох сферах життя і культури несе наш північний сусід: "Коли історія (і географія) зробили з нас аванпост Европи проти Росії, Росії як такої, незалежно від кожночасового її режиму; коли цю ролю під загрозою національної смерти мусить Україна і далі грати; коли самі заложення московської культури руйнують відпорну силу нації; коли, нарешті, перемога в обстоюванню своєї національної незалежности невіддільна для нас від перемоги Европи над Росією і навпаки – то першою заповіддю нашої політики повинно бути: 1) в політиці внутрішній – плекання всіх засад західної культури, які рятують Европу (і нас) від московської пошести; 2) в політиці зовнішній – повна сепарація від Росії" ("Підстави нашої політики", 1921 рік).

Попереду було важке життя емігранта – в Другій Речі Посполитій (здебільшого у Львові), в Бухаресті, Празі, містах Німеччини, США і, нарешті, в Канаді.

Похований мислитель на українському цвинтарі в містечку Саунт-Баунд-Брук (США), де знаходиться духовний центр українського православ’я в Північній Америці.