Замучила радянська система? Що відомо про Григора Тютюнника, який вчинив самогубство (фото)

З самого дитинства доля Григора Тютюнника випробувала його на міцність

Григір Тютюнник народився на Полтавщині, де дитинство його було затьмарене репресіями: батька заарештували, а родичів розстріляли. Незважаючи на це, він став відомим українським письменником, перекладачем і педагогом.

"Телеграф" вирішив детально розповісти про життя письменника, який, не дивлячись на свої досягнення, вчинив самогубство. Інформацію ми взяли з Українського інституту національної пам'яті.

На початку грудня 1931 року в селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині народився Григір Михайлович Тютюнник — прозаїк, перекладач і педагог, брат письменника Григорія (Єгора) Тютюнника. Його дитинство було надзвичайно важким. У 1937 році, коли Григору не було й шести років, через репресії заарештували батька Михайла Васильовича. Малий Григір пам’ятав, як батька виводили з дому і як він біг за "чорним вороном" аж за селом. В той час постраждали й інші члени родини: місяцем раніше розстріляли батькового брата Павла, а ще раніше — діда по матері Михайла Сивокіня. Батько письменника був посмертно реабілітований лише у 1958 році.

Щоб врятувати хлопця від переслідувань, його взяв на виховання родич — дядько Филимон Тютюнник, що жив у смт Щотове на Луганщині. Тут у 1938 році Григір пішов до школи, спочатку в український клас, але через малу кількість учнів його перевели до російського. З цього часу він розмовляв і писав російською. Після закінчення п’ятого класу він вступив до Зіньківського ремісничого училища, щоб мати одяг і хліб під час голоду 1946–1947 років. Ставши слюсарем 5-го розряду, Григір працював на харківському заводі ім. Малишева, але через хворобу легенів повернувся додому. За недовідпрацьований термін на заводі провів чотири місяці в колонії, а після цього працював у колгоспі та на будівництві шахти під Дебальцевим.

Служба в армії на Далекосхідному флоті, де він був радистом, допомогла визначитися з подальшими планами. Після демобілізації Тютюнник закінчив вечірню школу та вступив на факультет російської філології Харківського університету. Тут він почав писати, заснував студентський журнал "Промінь" і став його редактором.

В університеті Григір познайомився з майбутньою дружиною Людмилою Корецькою, яка вплинула на його повернення до української мови. Старший брат Григорій також підтримував ідею писати рідною мовою, зазначаючи, що саме мовою народу можна передати його душу. У подружжя народилося двоє синів — Михайло і Василь.

Перша публікація Тютюнника — новела "В сумерки" — вийшла 1961 року російською мовою, але після смерті брата Григір переклав її українською, якою потім писав усі наступні твори. Він працював у редакціях "Літературної України", на кіностудії імені Довженка, у видавництвах "Молодь" і "Веселка", співпрацював із Дмитром Павличком та Іваном Драчем над сценарієм до роману брата "Вир".

Його творчість відзначалася яскравим зображенням життя українського села, знанням мови та психології народу, гумором і глибокою людяністю. Григір постійно подорожував селами, щоб чути живу рідну мову. Він опублікував збірки новел "Зав’язь" (1968), "Деревій" (1969), "Батьківські пороги" (1972), "Крайнебо" (1975), "Коріння" (1978), а також книги для дітей "Ласочка" (1970), "Лісова сторожка" (1971), "Степова казка" (1973). Перекладав українською твори Василя Шукшина, Еріха Распе та інших авторів.

У житті Григір Тютюнник був гострим і безкомпромісним. Через це він часто конфліктував із радянською системою: йому погрожували виключенням зі Спілки письменників, його знімали з роботи, за ним стежило КГБ. У 1974 році його внесли до чорного списку видавництв, твори піддавалися суворій цензурі. Навіть після того, як у 1980 році він отримав премію імені Лесі Українки за повісті "Климко" та "Вогник далеко у степу", Григора Тютюнника не змогли змусити підкоритися системі.

У ніч із 5 на 6 березня 1980 року Григір Тютюнник наклав на себе руки, залишивши передсмертну записку з проханням знищити все, що в нього було. Незавершеною залишилася його повість "Житіє Артема Безвіконного".

Нагадаємо, раніше "Телеграф" писав про те, ким був Михайло Вербицький, який написав пісню до гімну України.