"Я йшла вбивати росіян власними руками, а отримала сексуальні домагання": сержантка ЗСУ про будні жінок в армії

За даними Міноборони, в ЗСУ служить близько 70 тисяч жінок. З них понад 5 тисяч виконують бойові завдання на передовій. Втім, окрім боротьби з ворогом, жінкам, подекуди, доводиться "воювати" й на внутрішньому фронті. Сексизм, домагання, знецінення, коментарі на кшталт "це не жіноча справа", відсутність нормального забезпечення – проблеми, з якими майже кожного дня вимушені стикатися тисячі жінок в армії.

Львів'янка Аліна пішла на війну в перші ж тижні повномасштабного вторгнення, коли їй було 20 років. Однак замість бойової посади і сприйняття себе як рівної, дівчина отримала сексуальні домагання і тиск командирів. За словами Аліни, такі проблеми типові для багатьох жінок в ЗСУ, однак вони залишаються поза увагою суспільства. Свою історію сержантка розповіла в інтерв'ю "Телеграфу".

"Це, бл*ха болить!"

– Аліно, розкажіть коли і як ви опинилися в лавах ЗСУ?

– З перших днів повномасштабного вторгнення, у Львові, де жила, навчалася та працювала, я почала займатися волонтерством. Долучилась до розподілу людей на вокзалі, годування. А потім зрозуміла, що треба якось активніше долучатись і почала думати про військо. На початку березня 2022 року обійшла декілька військкоматів і зрештою мене відправили у бригаду територіальної оборони.

– Вам на той час було?..

– 20 років.

– Батьки відмовляли?

– Їм би не вдалося. Все ж таки я відповідальна за свої вчинки, рішення. Я не можу ні перекладати відповідальність на інших, ні керуватися думками рідних, близьких чи друзів. Я розуміла, що це потрібно. Я молода, здорова, можу щось внести в боротьбу.

– З якою мотивацією йшли в ЗСУ в свої 20 років?

– Коли в 2019 році були вибори президента, це були мої перші вибори (мені було 18 років). Я тоді зрозуміла, що доведеться брати участь у виборах, відповідно, треба розібратися в політиці і що взагалі в країні відбувається. З того часу я ставала більш самосвідомою в плані громадянської позиції. І коли почалася "повномасштабка", я зрозуміла, що треба докладатися.

– Щодо забезпечення жінок в армії. Знаю, що раніше подекуди не були закриті навіть базові потреби: жіноча форма, засоби гігієни. Як зараз з цим ситуація? Покращилась?

– Мені якось написав військовий у коментарях: "Спробуй без прокладок і без душу виїхати на позиції на декілька днів і тоді ми з тобою поговоримо". Але насправді прокладки – це як труси з кишенькою для чоловіків. Кишенька – це ж просто додаткова тканина. Але ж ми не вважаємо труси з кишенькою надмірністю. Це норма, тому що така чоловіча фізіологія. А є жіноча фізіологія, тому прокладки, і тампони – це база.

Про жіночу військову форму ходять чутки, що вона є. Та я її в очі не бачила майже за чотири роки служби. А про жіночі засоби гігієни в армії взагалі немає мови. Я не чула, щоб це обговорювалось до введення. Та фактично це щомісячна потреба жінки і на це витрачається насправді багато грошей. Чи на те ж саме знеболення. Тому потреби не закриті абсолютно. Немає жіночої білизни. Я отримувала білизну один раз на складі і це були чоловічі труси. Їх я віддала комусь зі своїх знайомих, бо труси також дефіцит в армії.

Деяким жінкам потрібні бра (щось для підтримки грудей). Цього немає. Засоби бронезахисту. Бронепластина ж пласка і може спричиняти травми грудей, викликаючи певні захворювання. Знаю, що це травматично для жінок. Тобто плитоноска має мати певні вигини і не перетискати груди. Це реально боляче! Це не про те, що десь там піджимає, це, бл*ха болить! Я вже не кажу про те, що зручніше, якби вона була меншої ваги. Моя броня важила 8 кілограмів до того, як жіночий ветеранський рух не надав мені полегшену броню.

Немає взуття на маленьку ногу: 36 розміру майже немає, а 35 розмір я взагалі ніколи в житті не бачила, але знаю жінок з 35 розміром в армії. Я забезпечувала особовий склад майном і знаю, як це з середини працює. Навіть для того, щоб дістати чоловікам в своєму підрозділі маленькі розміри, я обмінювалася з бригадами самотужки. На рівні батальйону, бригади, Міністерства оборони немає механізмів забезпечення жінок і чоловіків з маленькою ногою.

Каски, шоломи. Ви не уявляєте, наскільки важко знайти шолом на свою голову, щоб він сів нормально і не бовтався. Наприклад, ми заїжджаємо на позиції в Покровськ. А там дуже трясе, адже немає ніякої дороги. І шолом не має злітати, він має міцно триматися.

"Мене цькував мій особовий склад"

– З якими проблемами ви, як дівчина, стикнулися в ЗСУ?

– Знаєте, мені часто дорікають, що у мене якісь там агресивні феміністичні погляди, що я ненавиджу чоловіків або що. Але насправді всі ті речі, з якими я зіштовхнулася в армії, раніше мене практично не турбували. Я жила в своїй "бульбашці", у мене було адекватне оточення, я займалася активізмом, а це така спільнота прогресивних людей, яким не дуже до сексизму чи утисків.

Коли ж прийшла в армію, то поступово почала розуміти (спершу на рівні відчуттів, а потім вже на рівні слів і конструкцій), що відбувається. Так, я роками намагалась вибороти можливість бути в бойовому підрозділі. Та сотні разів чула у відповідь: "Не лізь туди, де ти не будеш ефективна. Для чого тобі займатись тим, що ти не потягнеш. Це не жіноча справа". Тобто цілковите запереченням того, що жінка може виконувати якусь бойову роботу. Це не про штурм посадок (хоч я і намагалася перевестися в піхоту), та навіть в артилерії мені відмовляли виїжджати на позиції зі своїм особовим складом.

– На якій посаді вас тримали в такому разі?

– Півтора роки я була на посаді діловодки. Тобто займалась паперами. А для мене робота з документами реально складна. Важко фокусуватися на цих нудних, довгих файлах. Зараз на позиціях мені працювати в сто разів легше. Штабна та логістична робота реально важка. Цивільне населення і подекуди військові часто не розуміють, наскільки це важка робота і без вихідних. Якщо я виходжу на бойові, то 15 днів працюю, а потім у мене є хоча б 5 днів вихідних. В штабі чи в логістиці (принаймні, в тій бригаді, де я була) такого не було. Ми працювали зранку до ночі і без вихідних. При цьому, коли я вступала у військо, мене питали що я хочу робити. Я відповіла, що хочу вбивати росіян власними руками. Але мене відправили на штабну посаду. І це при тому, що я виявила бажання бути в бойовому підрозділі.

Згодом я перевелась в бойовий підрозділ на посаду сержантки з матеріального забезпечення. Я б залишилася там та намагалась прорватися на бойові, та колектив був важкий. Мене цькував мій особовий склад. Іноді вони не давали мені готувати їсти, не запускали на кухню, часом я не могла піти помитися без того, щоб почути якісь жарти або абсолютно огидні коментарі в свою сторону.

– З чим це було пов'язано? З вашим віком, чи з тим, що ви дівчина в армії?

– Посада сержантки з матеріального забезпечення, по замовчуванню, по старих канонах, вважається посадою старшини. Тобто це людина, яка має тримати порядок і виховувати особовий склад. Але старшим чоловікам не подобалась ідея, що я можу їм вказувати, що робити.

– А що ви їм могли вказувати?

– Наприклад, я проти алкоголю в підрозділі. Сама не вживаю категорично, тому коли вживають інші, я намагаюся якось запобігати цьому. Точка неповернення була на мій день народження. Я повернулася в розташування, щоб виставити стіл, але він був без алкоголю. І коли я повернулася, то побачила побратима, який сидів на кухні і ледве тримався від сп'яніння. Я сказала, щоб він негайно прибрав зі столу стопки з алкоголем, а він пожалівся своєму командирові взводу. І вони разом почали на мене тиснути. Апелювали до того, що я не маю права вказувати їм, як себе поводити. Та фактично я мала на це право. Я сержантка, це солдатський особовий склад, він мені підпорядкований, це мій особовий склад. Я маю право викликати ВСП, написати рапорт, відправити на задувку. Та вони просто не могли допустити того, щоб якась там дівчина мала над ними якусь владу.

"Ваші соски виколюють нам очі"

– Щодо сексизму, та сексуальних домагань. Наскільки це розповсюджені проблеми в армії для жінки?

– Часто жінки і чоловіки не розуміють, що таке сексуальні домагання. Це, наприклад, коментарі сексуального характеру. "Компліменти" щодо того, як виглядають мої груди. Ми на роботі, а не в клубі, чи десь на танцполі. Це недопустимо в колективі. Дуже часто я і інші жінки чули про те, що "Ваші соски "виколюють" нам очі". Але жінкам (якщо їм не потрібна додаткова підтримка для грудей) немає сенсу носити бюстгальтер. Це жарко, це некомфортно.

Різного плану обійми, поцілунки. Старші за званням чоловіки неодноразово лізли цілувати мене в щоки. Вони просто хапають і цілують при розмові. Ляскання по сідницях, коментарі, брудні жарти з сексуальним підтекстом. Все це є сексуальними домаганнями. І з цим всім спектром жінки дуже часто зіштовхуються в армії. Мабуть, кожна жінка переживала таке хоча б раз. Та насправді, жінки на службі переживають це десятки, сотні тисяч разів. Просто іноді вони не розуміють, що це сексуальні домагання, а звикли, що до них ставляться як до об'єктів і проковтують це. Якщо у мене немає нагальної потреби, я намагаюся зайвий раз не пересікатися зі своїми колегами-чоловіками. Але якщо доводиться, то я чую всі ці речі.

Мені неодноразово пропонували секс. Старший офіцер робив відверті пропозиції. При тому, що я озвучувала, що мені це неприємно і я не хочу цього чути. А він просто сміявся і такий: "Ну звісно-звісно, я все бачу по твоїх очах". І це було не тільки по відношенню до мене.

– Справа доходить до відвертих нападів, спроб зґвалтування?

– Я знайома з посестрою, яку зґвалтував побратим, старший за званням. На це ніяк не відреагували в її частині. На наступний день цей кривдник приніс торт, вибачався і всі з цього реготали. А вона й досі травматично переживає цю подію.

Фізичні лапання, ляскання по сідницях, обіймання за талію, жмакання… Це все траплялося і зі мною. І зараз я намагаюся добитися реакції від поліції на випадок домагань до мене. Правоохоронці сказали, що немає складу злочину, проігнорувавши мою заяву.

В поліції абсолютно відсутнє поняття потерпіло-орієнтованого спілкування. Вони починають з дуже травматичних питань. Наприклад, мене питали у що я була одягнена? Чи могла я спровокувати чоловіка? Чи були між нами стосунки? Тобто ставили питання, які не висвітлюють хід подій, а мають на меті дискредитувати жертву і перекласти на неї відповідальність за те, що робив дорослий чоловік, усвідомлюючи свої дії.

"За скаргу про домагання мені винесли догану"

– Розкажіть детальніше про свій негативний досвід в цьому плані. Скільки часу поліція вже не розслідує вашу справу?

– Я написала заяву в середині липня (за день чи два після інциденту). За два тижні після заяви моя адвокатка подала запит і їй відповіли, що справу не внесли в ЄРДР. Відсутній склад злочину.

– Чому?

– Ну вони поспілкувалися з кривдником і він, звісно ж, сказав, що все нормально і нічого там такого не було. Ну, надумала собі щось дівчинка, мабуть. Адвокатка подала до суду. Та це ж Донецька область і тут з судами важко. Один суд відмовив, сказавши, що це не до них. Інший відмовив, повідомивши, що пройшли строки (і їм не важливо, що ми зверталися в інший суд раніше). І тепер адвокатка буде клопотати вже по третьому колу, щоб просто зареєструвати справу.

– Якщо йти іншим шляхом і скаржитись командиру, на гарячу лінію Міноборони. Це працює?

– Це, безумовно, одна зі сходинок. Та загальна проблема в тому, що немає системи звернень. Я постраждала, та я не знаю, що робити. Наприклад, одне з питань, яке мені ставили в поліції: "А чому ви не звернулися раніше?" А я звернулася через півтори доби після інциденту! Коли раніше? В ту ж ніч я мала подзвонити?

– Гаразд, ну а якщо, все ж таки, скаржитись командирам.

– Це сталося вночі. Вранці мені зателефонував офіцер з морально-психологічного забезпечення батальйону. Він попросив розповісти всю ситуацію. Уточнив деталі: чи не було проникнення? Це було моє перше свідчення про події, але воно ніяк не документується, ніхто не записував. Я розуміла, що, як мінімум, ще раз мені доведеться про це розказати, а це реально дуже болісно. Врешті офіцер сказав, що оскільки не було проникнення, то немає складу злочину. Відповідно, звертатися в поліцію немає сенсу. Що є абсолютною маячнею. Зрештою, я повідомила, що хочу задокументувати інцидент і чекаю вказівок як це зробити. Я людина проста: сержантка, у мене є командири, яким я підпорядковуюсь, тому я чекаю від них вказівок і допомоги. У нас в бригаді, наприклад, є ціла гендерна радниця. Та мені, як жінці, ніхто не розповів про порядок дій у разі гендерно зумовленого насильства. Я цього не знаю. Але вони, як старші начальники, мали б його пояснити і відреагувати.

Наступного дня цей офіцер повідомив, що нічого робити не хоче, не може і що я від нього взагалі хочу? Мовляв, я хочу насолити хлопцеві чужими руками. І що я там взагалі робила серед чоловіків? Ну це взагалі смішно. Ніби є змога поселити жінку в окремому особняку, в зоні бойових дій. А на позиціях мені в окремому підвалі жити? Словом, було дуже багато питань, зневажливих коментарів, і я зрозуміла, що нема чого чекати від того офіцера.

Я зрозуміла, що мені треба писати рапорт і не чекати якоїсь координації. Я подала скаргу до командира батальйону, уповноваженій президента із захисту прав військовослужбовців, заявила на гарячу лінію Міністерства оборони і написала гендерній радниці. Тож писати командуванню треба, проте перед тим обовʼязково проконсультувавшись з адвокаткою і залучивши інших уповноважених осіб.

– Отримали якусь реакцію на свої звернення?

– Перша реакція це був рапорт, який потрапив до мене абсолютно випадково. Про винесення догани на моє ім'я від цього офіцера з морально-психологічного забезпечення. Він поскаржився на те, що я з ним спілкувалася грубо і неповажно. І комбат підписав цей рапорт! Тобто першою реакцією керівництва в цій всій ситуації був підписаний рапорт на те, щоб вручити мені догану.

Також я зробила допис у Facebook і коли вони побачили цей допис, от тоді і почали реагувати. Магічним чином відкрилося службове розслідування. Проте аж через тиждень (!) до мене приїхали поспілкуватися психологині.

На даний момент службове розслідування бригадою проведено. Це було складно. У мене брала свідчення гендерна радниця бригади. Це абсолютно некомпетентна людина, яка ніколи не чула про потерпіло-орієнтований підхід. Наприклад, одне з перших її питань було: "Чи вживаєте ви алкоголь? Ви палите?" От для чого їй формувати портрет потерпілої? Я відчувала, що не даю свідчення, а наче знаходжусь на допиті. "Які у вас були стосунки з кривдником? Може ви якось не так на нього подивилися?"

Зі всього допиту 5% – 7% питань були про саму подію. Все решта – чи я п'ю, палю, як я себе поводжу, з ким сплю, куди ходжу, які у мене були стосунки з кривдником і чи я випадково не дала йому колись якусь надію. Я очікувала, що мені допоможуть, принаймні вислухають. Та було абсолютно не так.

Допит було записано на диктофон і перенесли на папір, проте офіцер з морально-психологічного забезпечення бригади ознайомився і сказав, що вони це нікуди долучати не будуть. І ще раз брали у мене свідчення, вже без тиску.

– Чим завершилось розслідування?

– Кривднику вручили сувору догану. А офіцеру з морально-психологічного забезпечення, який написав на мене рапорт, також вручили догану за непрофесійність і понизили у посаді. І я вже навіть зраділа, що якась справедливість все ж таки є. Та нещодавно дізналася, що він перевівся в бригаду, куди і я намагаюся потрапити вже третій місяць. І його прийняли на ідентичну посаду, на якій він був в моїй бригаді, коли все це сталося. У новому підрозділі його радо приймають. А що, хіба щось не так? Ба більше, ми будемо служити в одному батальйоні на тих самих службових посадах. І якщо таке трапиться в новому батальйоні, до кого мені звертатись? В цьому новому батальйоні є жіночий підрозділ (власне, в який я і переводжуся). І ціла рота жінок є підлеглими цього офіцера. Тобто на рівні ЗСУ немає практики відсторонення непрофесійних осіб від посад, що їм не під силу.

"Системи захисту жінок немає"

– Наскільки я розумію, ваша ситуація типова? Інші жінки в армії також стикаються з подібним і відпрацьованого механізму реагування немає? Що вам відомо?

– Механізму немає. Є певні кроки, куди ми можемо написати. Добре у мене є знайома в Генштабі, яка наближена до гендерної радниці. Вона підказала куди можна поскаржитись. А звичайна солдатка чи сержантка, не знає цього. Механізму немає, але є варіанти. Та жінок з ними не ознайомлюють. Наприклад, я не знала, що є інші варіанти, окрім рапортів. А рапорти не працюють, адже всередині системи чоловіки один одного захищають. Тому що якщо виявиться, що якийсь чоловік чи офіцер винен, так це ж блін треба розбиратися. Це ж прецедент. А не можна, щоб були прецеденти. А ще, не дай бог, публічні. Це взагалі крик.

– В такому разі, як, на вашу думку, варто було б системно покращити ситуацію? Потрібні закони, рішення на рівні Міноборони, введення нових посад в ЗСУ чи що?

– Нам треба щоб на місцях, тут внизу, в батальйонах, в найменших підрозділах з жінками і з чоловіками проводилися бесіди і відповідна робота. Нам потрібні тренінги, навчання для посадових осіб, які можуть бути дотичні до постраждалих і взагалі до цих тем. Це ж не складно: курс на кілька годин або якісь лекції. І тести, щоб перевіряти знання. Якщо ці люди не відповідають критеріями, то усувати їх до дідькової мами з цих посад, тому що вони некомпетентні. Вони шкодять і кривдять постраждалих.

Потрібен механізм відсторонення посадових осіб (в моєму випадку цього офіцера з морально-психологічного забезпечення). Щоб за такими людьми тягнулася ця історія, адже якщо вони були некомпетентними на попередній посаді, то поки вони не пройдуть якесь підвищення кваліфікації, навчання, вони не мають мати права посідати те саме крісло. Якщо лікар помилився і вбив когось на хірургічному столі то рідні ж вимагатимуть, щоб такого лікаря позбавили ліцензії. Так само і тут. Якщо посадові особи психологічно кривдять особовий склад, то їх мають навчати і приймати заходи щодо них.

Нарешті, на постраждалих і свідків часто тиснуть. Починаючи від командира роти, закінчуючи командуванням бригади, ВСП, Міноборони. Відтак, нам потрібен механізм захисту постраждалих і свідків, щоб принаймні, на той період, поки справи розглядаються, їх не могли залякувати. А тиск і залякування не просто часта практика в армії, це норма. Це такий механізм реакції на скарги.

Всі ці базові речі можна зробити вже зараз і не треба приймати законопроєкти чи робити шалені зміни.