Воював з радянською системою навіть за ґратами: парадоксальна історія кримінального авторитета

Вісім судимостей, 35 років за ґратами, але для одних він – рецидивіст, для інших – ідейний борець проти радянського режиму

Київ 80-90-х років минулого століття – це не просто зміна влади. Це епоха, коли перекроювався світогляд цілого покоління. Серед різнобарвних постатей кримінального світу тих часів особливо виділявся Петро Хмарук – людина, яку важко класифікувати за звичними мірками.

Для когось він назавжди залишився небезпечним рецидивістом, як і сумнозвісний "Череп", і організатором підпільних схем. Для інших – ідейним борцем проти радянського режиму, який обрав нелегальність як форму політичного протесту. "Телеграф" розповість про нього детальніше.

Дитина війни, ворог системи

Петро Хмарук народився 3 січня 1943 року в Києві, коли місто ще лежало в руїнах після німецької окупації. Вся його доля – це безперервна війна, лише фронт щоразу змінював обличчя.

У радянських облікових картках він значився особливо небезпечним рецидивістом. Вісім судимостей. Понад 35 років за ґратами. Але навіть у виправних колоніях Хмарук не припиняв боротьби. Він організовував страйки, виступав проти тюремної адміністрації, відкидав "тюремні закони", якщо вони суперечили його власним принципам.

Головне, що відрізняло Хмарука від звичайних кримінальних авторитетів, – його переконання. Він був членом підпілля ОУН, палким українським націоналістом. Для нього служити комуністичній системі означало зраджувати себе. І коли його діяльність набувала відверто кримінального характеру, мотив залишався ідеологічним: руйнувати систему зсередини, жити її коштом, але не визнавати її влади.

Паралельна держава у тіні

Підпільна діяльність Хмарука, як з'ясувало видання "Аргумент", виходила далеко за межі столиці. Його таємна друкарня, про яку неодноразово згадували радянські правоохоронці, випускала фальшиві паспорти, водійські посвідчення та інші документи. Вони розходилися по всьому СРСР – особливо активно в республіках Середньої Азії та на Кавказі.

Це була справжня паралельна економіка, яка підривала довіру до радянської бюрократичної машини. Хмарук не просто заробляв гроші – він створював альтернативну реальність, де радянські документи втрачали свою цінність і силу.

Наставник злодійської еліти

Перший і найвідоміший учень Хмарука – Костянтин Власюк, в кримінальних колах відомий як "Хромий". Саме він у середині 1980-х запустив у столиці сумнозвісну гру в наперстки, що стала справжньою епідемією київських вулиць. Але задовго до цього Власюк пройшов сувору школу під керівництвом свого наставника.

Один епізод із їхнього спільного минулого став легендарним у кримінальних колах. Під час квартирної крадіжки вони натрапили на міліцейську засідку. Замість здаватися, Хмарук схопив одного з оперативників у заручники. Цей вчинок став першим яскравим проявом його характеру – жорсткого, холоднокровного, але з власною внутрішньою етикою.

Третейський суддя, а не злодій у законі

Після розпаду Радянського Союзу, коли Київ захлинався новими грошовими потоками і кримінальні угруповання ділили сфери впливу, Хмарук обрав незвичний шлях. Він не став черговим "авторитетом", не приєднався до таких ватажків, як Пуля, Князь чи Рибка.

Натомість Хмарук перетворився на неофіційного третейського суддю – вирішував конфлікти між кримінальними угрупованнями та бізнесменами. Його слово мало вагу. Його рішення поважали навіть ті, хто не завжди погоджувався. При цьому сам він жив скромно, відмовлявся від розкоші та демонстрації багатства.

Єдиною його слабкістю була зброя. Саме через це оперативники регулярно проводили обшуки в його помешканні, нерідко "підкидаючи" докази для формального арешту.

Від криміналу до політики: спроба легалізації

Після 1991 року Петро Хмарук спробував реалізувати себе у легальному громадському житті. Він став членом Проводу УНА-УНСО, фінансував радикальні націоналістичні ініціативи. Для нього боротьба з Москвою залишалася головною місією життя.

Однак правоохоронці мали власну версію подій. За їхніми даними, у 1993 році Хмарук очолив організоване угруповання, що займалося розбоями, фальшуванням документів і вимаганням. Частину прибутків він нібито вкладав у легальний бізнес і підтримував ув'язнених "злодіїв".

Міліцейські зведення також згадували його зв'язки з чеченськими сепаратистами – Хмарук підтримував ідею незалежності Ічкерії. У 1994 році він навіть балотувався до Верховної Ради України, проте програв вибори.

Фінал людини ідеї

28 листопада 2008 року Петро Хмарук помер від онкологічного захворювання. Він пішов без маєтків, без озброєної охорони, без мільйонних статків – але з вірою, яку проніс через усе своє життя.

Його постать залишається одним із найбільших парадоксів української історії 1990-х: між героїзмом і злочином, між політичним опором і кримінальним бізнесом, між Україною мрії та реальністю пострадянського хаосу. Хмарук так і не вписався в жодну з категорій, залишившись на перетині епох — людиною, яка воювала з системою всіма доступними способами, навіть якщо ці способи виходили за межі закону.

Раніше "Телеграф" розповідав про арбітра кримінального Києва, який втік із Лук’янівського СІЗО. Він залишається однією з найсуперечливіших та найвпливовіших постатей в історії київського кримінального світу.