У тенетах міфології 23 лютого: як ганебну поразку Сталін перетворив на свято "перемоги"

Німецька імперія пред’явила Радянській Росії жорсткий ультиматум

Історія "Дня Радянської Армії і Військово-Морського Флоту" вельми цікава і давно вже розібрана по поличках. Хоча сучасні російські історики-путіністи намагаються цю тему оминати. Це ж традиція! Тому ганьбу радянського уряду і повну поразку новоствореної РСЧА (Робітничо-селянської Червоної армії) продовжують святкувати в Росії й досі.

…Йшов уже четвертий рік Першої світової війни. Після більшовицького перевороту в жовтні 1917-го нова влада видала серію декретів. Два з них – про мир і про землю – кардинально змінили ситуацію на фронті: російська армія остаточно розвалилася. Цей процес не був миттєвим, ще за влади Тимчасового уряду війська відступали, відмовлялися йти у бій, були дезорганізовані, браталися з супротивником.

Солдати, а це здебільшого селяни, післяреволюційної зими розпочали мітингувати з новою силою, вбивати генералів і офіцерів, зі зброєю в руках захоплювати ешелони, в яких і вирушали додому "ділити десятини", обіцяні більшовиками. Управління величезними військовими контингентами було остаточно порушено. Розмір катастрофічного буревію, вітри якого вирували зимою 1917–1918 років на величезних територіях, навіть зараз важко оцінити й осягнути.

Цей період історики в СРСР називали не інакше, як "тріумфальною ходою радянської влади"! Насправді в цей час більшовики, намагаючись будь-що зберегти владу, почали "роздавати" незалежність на периферіях колишньої імперії. Вони визнали незалежність Польщі (на той час окупованої кайзерівцями) і Фінляндії, яка знаходилася на межі громадянської війни між червоними і білими. Вона завершиться у травні 1918 року перемогою ідейних супротивників ленінців.

З Україною, соціалістичний уряд якої нарешті відкинув свої автономістські сподівання і проголосив незалежність, було все набагато складніше. Росія просто не уявляла своє майбутнє без цієї житниці з розвиненою промисловістю і життєво необхідними покладами копалин…

У ситуації хаосу, розвалу владних структур, більшовики ще у грудні 1917 року почали переговори про мир із кайзерівською Німеччиною та цісарською Австро-Угорщиною. 22 грудня було укладено перемир’я. Уряд, який очолював Володимир Ленін, був уже готовий підписати сепаратний мир, проте ніяк не міг домогтися прийнятних умов на переговорах у Брест-Литовську, тягнучи час.

На останньому етапі переговорів делегацію Радянської Росії очолив Лев Троцький. 10 січня 1918 року у цьому місті почалися ще й переговори між Центральними державами й делегацією Центральної Ради. Нарешті 9 лютого українці підписали договір. Німецькі та австро-угорські війська мали допомогти відновити владу УНР, так бездарно втрачену після кровопролитних боїв на сході України та в Києві. Згадаймо подвиг героїв Крут і захоплення 8 лютого столиці України червоними військами Муравйова, які розгорнули в місті шалений терор.

Проте більшовики рано зраділи поразці військ УНР. Уже 10 лютого 1918 року переговори Радянської Росії та Центральних держав завершилися безрезультатно. Більшовики постійно тягли час. Лев Троцький, тоді фактично друга особа в Раднаркомі, повертається до Петрограда. Він не виконав вимогу Леніна підписати мир задля спасіння республіки на будь-яких умовах. Троцький вигукнув Леніну: "Німці не будуть наступати!" Він хотів разом із впливовою лівою опозицією розвернути ситуацію і продовжити "революційну війну", закликаючи німецьких соціал-демократів долучитися до російських.

Проте це була маячня фантазера. Німці вирішили діяти і перейшли 18 лютого 1918 року в наступ, поступово, крок за кроком звільняючи від більшовиків Україну, захоплюючи Білорусь і всю Прибалтику. Наступ йшов виключно на потягах із використанням залізничного сполучення, практично без спротиву червоногвардійців і з мінімальними втратами.

А далі вже розгортається трилер з елементами міфології. Саме 23 лютого Німецька імперія пред’явила Радянській Росії жорсткий ультиматум з вимогою визнати незалежність Латвії, Литви та Естонії, підписати мирний договір з Україною, а також демобілізувати армію та роззброїти флот. Більшовики мали вивести військові частини з Фінляндії та України. Рано вранці 24 лютого уряд – Всеросійський ЦВК – прийняв мінімальною більшістю (116 членів – за, 85 – проти, 26 – утрималися) ультиматум.

Отже, 23 лютого жодного розгрому німців не було. Подивіться гарно скроєний радянський двосерійний фільм 1970 року з повною назвою "Красна площа. Два оповідання про робітничо-селянську армію" – яскравий зразок комуністичної пропаганди.

Героїзованих боїв під Псковом і Нарвою, відомих зі шкільних підручників, фільмів, спектаклів, цього дня не могло й бути. За штабними розпорядженнями 53-го німецького корпусу групи армій "Д", саме 23 лютого частини авангарду кайзерівської армії перебували за 55 км від Пскова та за 170 км — від Нарви. Інформація про бої між ними та загонами червоних відсутня, хоча німці — відомі педанти у військовій справі.

Насправді загін у 1000 бійців (матроси Балтійського флоту під командуванням уродженця Чернігівщини Павла Дибенка та інтернаціоналісти на чолі з угорцем Белою Куном) підійшов до Нарви, яку ще не зайняли німці, лише наприкінці лютого. У першому ж зіткненні з регулярними частинами кайзерівців загін був розгромлений і відкинутий, стрімголов заливши Нарву. Український філософ і історик Петро Кралюк зауважував: "Насправді, ні німці, ні більшовики не збиралися воювати між собою. Першим треба було показати, що вони наступають. Другим – що вони не здатні обороняти російську столицю. А тому мусять іти на підписання принизливого мирного договору".

Генерал-лейтенант Дмитро Парський, який був учасником Російсько-японської та Першої світової воєн, а на початку 1918 року пішов на службу до червоних, писав: "…залишення Нарви відбулося переважно тому, що не було загального керівництва та зв’язку під час дій, тому що слабо або навіть зовсім майже непідготовлені загони вводили в бій невміло і вони зазнали зайвих втрат (більше за інших зазнали втрат матроси); нарешті, на настрій військ справило, мабуть, певний вплив і тодішнє становище як би між війною і миром, що хвилювало людей і сприяло зменшенню їхньої стійкості".

Майже аналогічна ситуація склалася у Пскові. Єдиний випадок відсічі німцям — це запеклий опір латиських стрільців. Абсолютна більшість солдатів-дезертирів з фронту не бажали захищати радянську владу і продовжували панічну втечу додому. Про взяття кайзерівцями 26 лютого 1918 року Пскова писав один з командирів Північного фронту Червоної армії Борис Позерн: "Місто було взято невеликими силами німців. Наша біда у відсутності підготовки, а також у тому, що жодними наказами не можна змінити заздалегідь підготовленого настрою – не продовжувати війну".

3 березня вже на нових, більш тяжких умовах Радянська Росія підписує Брестський мир.

…Залишки загону Дибенка були роззброєні. В багатьох газетах написали про цю ганебну втечу. Ленін наказав судити Дибенка за здачу Нарви. 16 березня його арештували й зняли з посади народного комісара з морських справ. 25 березня він був відпущений на поруки через ультиматум балтійців і фактично втік до Самари під приводом організації боротьби з загонами отамана Олександра Дутова.

Раднарком заявив про необхідність арешту горе-полководця. Він повернувся 26 березня вже до нової столиці радянської Росії – Москви. У травні відбувся суд. На якому він був виключений з ВКП(б), проте виправданий "через недосвідченість у військовій справі". Деякі дослідники пишуть, що його визнали винним і засудили до розстрілу, проте помилували за клопотанням дружини, Олександри Коллонтай (Домонтович) – відомої та впливової більшовички.

1922 року Дибенка поновили в партії, і далі його військова кар’єра просувалася стрімко. Але кінець командарма 2-го рангу був доволі звичайний, як для сталінської епохи: "герой 23 лютого" отримав кулю в потилицю на сумнозвісному полігоні "Комунарка" під Москвою.

А переможна дата була вигадана Йосипом Сталіним, хоча святкування "перемоги" під Нарвою і Псковом вже відбувалися за рік, 1919-го. Кремлівський тиран дуже любив помпезні святкування. Уперше міф з’являється в матеріалі, оприлюдненому в "Известиях" 16 лютого 1938 р. під заголовком "До 20-річчя РСЧА і ВМФ. Тези для пропагандистів": "Під Нарвою і Псковом німецьким окупантам було дано рішучу відсіч. Їхнє просування на революційний Петроград було припинено. День відсічі військам німецького імперіалізму став днем ювілею молодої Червоної армії".

За тиждень відбулося широке відзначення 20-ї річниці Червоної армії. Згадка про "перемогу" перекочувала до "Короткого курсу ВКП (б)".

Це свято нав’язували широкому загалу впродовж декількох поколінь "радянських людей". День 23 лютого став "армійським" і "чоловічим" святом.

1999 року президент Леонід Кучма видав указ, за яким свято отримало нову назву – День захисників Вітчизни.

14 жовтня 2014 року, вже під час агресії РФ в Криму і на Донбасі, указом президента Петра Порошенка було встановлено День захисника України, який відзначали у день Покрови Пресвятої Богородиці водночас із Днем Українського козацтва та заснуванням Української повстанської армії. Через реформу церковного календаря з 2023 року відзначання усіх чотирьох свят перенесли на 1 жовтня.