VHS vs кінотеатр. Як поява домашнього відео змінила світ

Цієї п’ятниці, 7 червня, відеомагнітофону виповнилося 59 років. І це не помилка: перші побутові касетні відеомагнітофони Sony з’явилися у продажу ще в 1965 році і коштували неймовірні 995 доларів. Щоправда, до проривного формату VHS залишалося ще 11 років, але незримий таймер почав відлік нової епохи. Як відеомагнітофони змінили сучасний світ, читайте у матеріалі "Телеграфа".

Чудо ХХ століття

Винахід відео за важливістю можна порівняти з появою друкарського верстата, кіно, грамплатівки, побутового комп’ютера, Інтернету. Це ціла епоха, яка тривала сорок років, з 1976 року, коли на прилавках магазинів з’явилися перші відеокасети формату VHS — який підкорив світ в наслідок не менш відомої "війни форматів" (розробка компанії JVC була не першою і навіть не найбільш якісною, але її касети виграли конкурентні перегони за рахунок ціни та хронометражу) — і по 2016-й, коли закрився останній завод-виробник відеомагнітофонів.

Для сьогоднішнього глядача, який звикли дивитися фільми в режимі потокового аудіо, формат DVD, що здавався дивом у середині "нульових" завдяки високій якості зображення ("картинка" на відеокасеті падала з кожним новим перезаписом), тепер здається анахронізмом, а касети — і зовсім технологіями кам’яного століття. Якщо аудіокасети переживають ренесанс за рахунок моди на аналоговий звук, то аналогове відео назавжди залишилося у ХХ столітті. Навіть колекціонери фізичних носіїв віддають перевагу дискам не тільки через якість зображення, але й з суто естетичних міркувань. На відміну від невигадливого дизайну відеокасети, формат диска та його упаковка дозволяє зробити видання справді красивим.

І, звичайно ж, сьогоднішньому читачеві непросто зрозуміти, яким чином відео змінило світ. Але, наприклад, саме завдяки появі застарілої, такої непривабливої на вигляд відеокасеті ми завдячуємо появі сучасних мультиплексів.

Відео проти кінотеатрів

Коли з’явився кінематограф, чимало ентузіатів проголосили смерть театрального мистецтва. І хоча з того часу театр живий-здоровий, на наших очах велике кіно ось уже щонайменше вчетверте в історії проходить випробування на міцність. Сьогодні — стрімінговими платформами, три роки тому пандемією. У п’ятдесятих роках ХХ століття кіно довелося конкурувати з телебаченням, і в результаті ми отримали кольорові фільми, а також різні формати екрану та самого кінопоказу, починаючи драйв-іннами (кінотеатрами для автомобілістів) та закінчуючи кіноклубами для прокату іноземних та некомерційних фільмів.

На появу масово доступних відеомагнітофонів кіновиробництво відповіло не менш потужно, причому не лише з технічної точки зору. По-перше, індустрія придумала формат блокбастера, тобто великого хіта літнього кінопрокату, який являв собою настільки грандіозне видовище, що гідно оцінити його можна було тільки на великому екрані.

Ви сміятиметеся, але першими були "Зоряні війни" — "Епізод IV. Нова надія", перший фільм, у виробництві якого не тільки використовувалися комп’ютерні технології, але ще й новаторські рішення в плані звуку. Звукові ефекти на 1977 рік були не менш вражаючими, ніж космічні кораблі на екрані, зняті за допомогою запрограмованої камери: вперше була використана чотириканальна система Dolby. Такий ефект неможливо було відтворити за допомогою домашнього відео. А щоб отримати копію фільму, власникам кінотеатрів довелося масово встановлювати систему Dolby та нові екрани.

Змінилася і сама система прокату, яка стала різноманітнішою. З появою блокбастерів цілком природно виникло змагання між фільмами, коли в перший уїкенд після прем’єри блокбастери борються за увагу глядачів та за касу. І якщо раніше кінотеатри крутили фільм, грубо кажучи, поки плівка не зітреться, то тепер тільки поки копія приносить гроші. Власне, ця гонка триває й досі.

Найгірше довелося власникам невеликих кінозалів, де крутили авторське кіно, треш (переважно бойовики та фільми жахів) та порно — для них кінопрокатний бізнес закінчився. Натомість розпочалася нова епоха. По-перше, з’явилися послуги відеопрокату, а по-друге, ціла індустрія кіновиробництва під назвою Straight-to-Video, тобто фільмів, які з самого початку знімалися не для кінотеатрів, а для домашнього перегляду.

Свобода та цензура

Якщо таке кіно і може бути цікавим сьогодні, то хіба що в історичному контексті, бо з того часу стало можна показувати на малому екрані абсолютно все. Хоча в тому ж Голлівуді цензура тихо померла сама собою до кінця 1960-х (а в Європі її особливо й не було, за винятком країн із сильним впливом католицизму), то кінотеатр, як і раніше, був публічним місцем, і будь-який ображений охоронець моральності міг подати позов на власника залик.

Як наслідок, в тій же Британії пішла зворотня реакція — виникли цензурні комітети для боротьби з так званими Nasty Video. Спеціально навчені клерки дивилися з ранку до ночі Straight-to-Video-фільми і вирішували, яку чергову огидну, на їхню думку, сцену слід вирізати перед тим, як допустити касету до масового продажу. Напевно, немає ідеальнішого способу зненавидіти кіно як таке, ніж подібна робота.

Втім, радянським любителям відео пощастило найменше: у Радянському союзі власник відеомагнітофона апріорі потрапляв під статтю про розповсюдження порнографії. Існував схвалений Міністерством культури СРСР список фільмів, рекомендованих до перегляду (наприклад, до нього входив мультфільми "Том і Джеррі"), а всі інші легко підводили власника відео під статтю. Пікантна деталь: під час облав у всьому під’їзді вимикали світло, таким чином касету не можна було замінити, і міліція діставала її з відеомагнітофона з понятими під протокол. Коли у Перебудову виникли перші відеосалони, у таборах ще досиджували свої терміни любителі фільмів на кшталт "Емманюель".

Але ризик коштував того , бо культурне значення відео було величезним, причому не лише у Радянському Союзі, де кінопрокат регулювала держава. Завдяки відеокасетам кіноманам стали доступні фільми з будь-яких куточків світу – як, наприклад, фільми японського режисера Сейдзюна Судзукі, який у 1980-ті став культовим на Заході. А історія двох продавців із магазинчика "Відеоархів" у Лос-Анджелесі, де здавали на прокат відеокасети, Квентіна Тарантіно та Роджера Ейвері (співавтора Тарантіно за сценарієм "Кримінального чтива"), сьогодні увійшла до підручників. За 10 років до Тарантіно його старшому колезі Джиму Джармушу довелося їхати до Парижа, щоб вивчати світове кіно у знаменитій Синематиці. Тарантіно зміг це зробити, так би мовити, не відходячи від каси.