Евакуацію з Мар’їнки знімав на GoPro, щоб світ побачив геноцид українців: "білий янгол" Василь Піпа

Фразу "Білий янгол!" колись вигукнула дитина у знищеній вже російськими окупантами Мар’їнці, побачивши знайому карету швидкої та Рустама Лукомського, колегу Василя Піпи. Ці люди для місцевих жителів були єдиним шансом на порятунок, коли вже ставало нестерпно. Гучне прізвисько міцно приклеїлося до поліцейських, хоча їх самих воно, швидше, бентежить.

В інтерв’ю "Телеграфу" Піпа розповів про те, як із вибачень перед журналістами вийшов документальний фільм, який показали на міжнародному кінофестивалі у Німеччині, про людей у зруйнованих снарядами будинках без їжі та води, тепла та світла, про страх не довезти пораненого до лікарні, про дітей під постійними обстрілами і про тих, хто рятує самих "білих ангелів".

Усі зрадники відсіялися ще у 2014 році

Для колишнього Мар’їнського району Донецької області війна продовжується з 2014 року. Поліцейські там, як і усі місцеві жителі, живуть у війні весь цей час.

— Ті, хто прямо чи опосередковано був пов’язаний із чужим для нас баченням світу, відсіялися ще 2014 року. Зрадники та колаборанти пішли одразу, колишній Мар’їнський відділ (зараз — відділення поліції № 2 (Курахове) Покровського РУ) — це ті люди, на яких можна покластися і цілком довіряти їм, — запевняє Василь.

Мар’їнка — фактично передмістя Донецька, одна з вулиць веде прямо до мегаполіса, тому в колектив відділу влилися поліцейські, які 2014 року евакуювалися з окупованого місцевими бойовиками та російськими військовими міста-мільйонника.

За словами Василя, "цементували" колектив керівництво відділу та оперблок.

— Якби у нас був інший керівник, можливо, все склалося б зовсім інакше, — припускає він.

Свого часу райвідділ був таким собі "пунктом незламності". З доброї волі начальника, як каже Піпа, у критичні моменти у поліцейських жило 13 осіб, зокрема, журналісти. Приміщення поліції в Кураховому виявилося єдиним доступом до зв’язку та елементарних благ цивілізації.

Тут ми всі потоваришували

З початком повномасштабної війни на Донеччину почали масово приїжджати журналісти — українські та іноземні.

— Ми з особистої ініціативи забезпечували їхню безпеку, отак і потоваришували. Підійдіть у Києві до простого поліцейського, скажіть, що ви журналіст, і він від вас, як від вогню, шарахатиметься. А тут, під постійним обстрілом, все навпаки. Ми розуміємо, що якщо людина розповість про те, що відбувається так, як воно є, то нам усім це буде лише на користь, — каже Піпа.

Він уточнює, що лише один раз за ці два роки бачив людину, яка знімала фейкове кіно — збирала "масовку" для своїх документальних кадрів.

— За фактом ми зрослися з журналістами, з громадськістю у вигляді волонтерських організацій. Не псевдоволонтерських, прошу зауважити, які їздять сюди тільки фотографуватися, — розповідає Василь.

Відеозаписи – це вибачення перед німецькими журналістами

— Наш перекладач Артем з Харкова привіз групу двох провідних німецьких телеканалів, і ми погодилися відвезти їх до Мар’їнки. Але доїхати туди з оператором уже не вдалося — ми потрапили під авіаційний обстріл ворога. Тому відвезли оператора назад, а самі повернулися забрати місцевих жителів, вони на нас чекали. Журналісти вже виїжджали, а я набрав Артема і кажу, що маю відео про евакуацію, а оскільки знімальна група не змогла потрапити на місце, то як вибачення можу дати цей матеріал, — розповідає Василь.

GoPro — особиста відеокамера Піпи, всі документальні кадри у фільмі зняті ним з власної ініціативи.

— Не можна сказати, що це був службовий матеріал — ми виконували невластиву поліції роботу. Я знімав усе це, бо дуже хотів, щоб увесь світ побачив, що тут відбувається геноцид українців, — додає він.

Незабаром на одному з німецьких телеканалів вийшов репортаж із документальними кадрами виїздів "білих ангелів". А згодом режисер Арндт Гінцель створив документальний фільм під назвою "Білі ангели — кінець Мар’їнки", прем’єра якого відкрила міжнародний кінофестиваль у жовтні 2023 року у Лейпцигу.

— Фільм — це пережиті емоції, це те, що я бачив на власні очі. Це — протиставлення російській пропаганді, реальна картина "захисту" російськомовних в Україні, — резюмує Піпа.

Лікар, пекар та аптекар

За словами Василя, у мирний час за використання стороннього транспорту під час служби поліцейського могли "на молекули помножити". Але інший час, як зазначає він, диктує інші правила — доводилося бути на межі порушення відомчих розпоряджень.

— Броньована інкасаторська машина. Порожнє напівзруйноване місто. Російські літаки кружляють, довбають позиції наших пацанів — така машина привертає до себе увагу, але більше у нас жодного транспорту не було, — розповідає Василь, додаючи: — Швидка — це вже "придбання" нашого керівника Артема Щуся.

Карета невідкладної допомоги була евакуаційним транспортом, на ній привозили місцевим воду, продукти.

— Уявіть картину: під’їжджає швидка та двоє поліцейських роздають гумдопомогу. Одночасно забирають людину з гострим болем у животі, якій треба терміново до лікарні, туди ж вантажать труп — жертву обстрілу. І при цьому ще наставляють п’яного бешкетника на путь праведну. Лікар, пекар та аптекар в одній особі, — каже Піпа.

За словами Василя, воду поліцейським доводилося набирати "за тридев’ять земель" та розвозити місцевим на певні локації.

У Мар’їнському районі міста маленькі, всі так чи інакше знайомі один з одним, люди звертаються до поліції, коли більше ні до кого неможливо достукатися.

— Люди телефонують у швидку, а їм кажуть "ми не виїжджаємо", будинок горить — дзвонять пожежникам, а ті у відповідь "не поїдемо" — і посилаються на презумпцію особистої безпеки. Нам теж треба було послатися на підвищену небезпеку та залишити людей помирати? Тоді навіщо я вам як поліцейський взагалі потрібний? Відволікати сили наших військових на мирних жителів ми вважали за неприйнятне, — каже Василь Піпа.

Про дітей та нестабільних осіб

Поліцейський пояснює, що у населених пунктах, які перебувають під постійним обстрілом та реальною загрозою окупації, мало хто з представників органів виконавчої влади залишається на місці з людьми у таких жахливих умовах, управління найчастіше дистанційне.

Оскільки жителі Мар’їнки та Красногорівки з 2014 року перебували під обстрілами, то й після повномасштабного вторгнення не стали їхати — для них це все здавалося колишньою перманентною війною — "постріляють та перестануть".

Залишалися у вкрай небезпечних місцях маломобільні та люди похилого віку, і, як каже Василь "деякі нестабільні особи з дітьми, які за своїми переконаннями не хотіли їхати".

Поліцейський розповідає, що люди поважного віку не хочуть нічого змінювати у своєму житті, багато хто з них взагалі нікому не потрібний, тому й залишаються у своєму будинку до критичного моменту, а коли вже зовсім не в змозі — просять "білих ангелів" їх вивезти.

— Які ці люди мали політичні погляди чи думки — нам було не цікаво, адже це наші люди. Важливо було вивезти якнайбільше наших людей, щоб не залишити супротивникові. Ніхто з наших пацанів нікого з цивільних жодного разу не образив, — каже Василь.

Розповідаючи про "ждунів", Піпа переходить на емоції:

— Перше, що я зробив би у 2014 році, — розвалив би обласну телевежу або відрубав сигнал, що йде з Донецька. Люди "п’ють" помиї, які їм ллють російські пропагандисти.

За його словами, фільм "Білі ангели" став своєрідною альтернативою ворожій пропаганді.

— Жодна людина не скаже, що ми такі-сякі й погані. Грошей ми ні в кого не брали, жодній людині не відмовили у допомозі, медичну допомогу надавали, трупи вивозили, — каже він. — Були люди, які п’яно нам щось говорили. Ну як же так: ми тебе годуємо та рятуємо, а ти таке мелеш. Потім, правда, тверезіли і вибачалися.

Він розповідає, що евакуація для місцевих — це страх невідомості, адже багато хто далі свого району в житті не виїжджав. Ті, хто хотів залишити небезпечну територію, свідомо виїхали.

— Але ж не ми силоміць виганятимемо людину з власного будинку, її ж руками і збудованого… Мирного жителя повинні захищати військові, а поруч має бути поліція, — каже Василь.

Щодо дітей, то, за словами Піпи, рішення про примусову евакуацію в окремо взятих критичних районах ухвалює обласна адміністрація, але евакуювати дитину можна лише за згодою як мінімум одного з батьків.

— Ось уявіть, приїжджаю я до Києва, де ви з дітьми, і кажу: негайно збирайся, я тебе кудись вивезу в евакуацію. Та ви в багнети це сприймете, — каже він, пояснюючи, що поліцейські можуть бути поруч, сприяти, умовляти, але вивозити примусово — ні.

Але траплялися випадки, коли діти самі просили вивезти їх у безпечне місце. Доводилося впливати на батьків, пояснювати, що дитині страшно, додає він.

Говорячи про дітей, Василь тепло відгукується про свого колегу та друга Рустама Лукомського:

— Він у нас як плюшевий ведмідь великий і добрий, його всі люблять, особливо малеча. Діти від любові та подяки розмалювали весь під’їзд у багатоповерхівці в Кураховому, де він мешкає. Була історія: на одному з місць роздачі гуманітарки на нас завжди чекала дитина, дівчинка, здається. Крім гуманітарного вантажу, Рустам постійно привозив їй якісь смаколики. І щоразу, бачачи машину, дитина говорила: "О, білий ангел знову приїхав". Так що легенда про те, як до нас приліпилося це прізвисько, правдива.

Навчалися на своїх помилках

— Повна людей швидка, забираємо двох поранених військових із пробитими легенями. Я щось майструю з підручних засобів, щоб зупинити кровотечу, а люди, які сидять майже один на одному, мені допомагають. Я поліцейський, не навчений ремеслу фельдшера, ніколи не стикався з цим, але доводилося імпровізувати, бо виходу не було, — розповідає Василь.

Він нарікає, що в їхній машині поранені вмирали. Через неправильно зафіксовані травми кінцівок люди іноді залишалися інвалідами.

— Трьох ми привозили лікарям неправильно, хтось помирав, а четвертого вже рятували, бо навчалися на своїх помилках. Не знаєш, як робити — роби, як вважаєш за потрібне, імпровізуй, бо кожна секунда дорога, коли на кону життя людини, — розповідає він.

На контрасті життя та смерті

— Квітень 2023 року. Забрали тяжкопоранену жінку. Везли її на підлозі інкасаторського автомобіля. У неї не було правої нирки, зупинити кровотечу неможливо, жінка перебувала в агонії. Людина вмирає на очах, я кричу Рустаму: "Їдь швидше!" Вмерла, смерть констатували. У цей момент мені дзвонить дружина і розповідає свої побутові моменти, щебече щось у піднесеному настрої. Біль від смерті жінки нікуди не пішов, але стало добре від того, що з моїми рідними все гаразд. І що я правильну справу роблю. Нехай не встигли, так, але ми не покинули цю жінку, — розповідає поліцейський.

Говорячи про страхи, Василь зізнається:

— Кожен із нас має свої страхи, а робота — це робота. І виконувати її треба. До всього звикаєш. Але переживаємо за кожну людину, що не встигнемо, не зможемо, не доїдемо… Ставимося до місцевих, як до своїх рідних.

Поліцейські іноді відвідують врятованих ними людей, коли ті ще в місцевій лікарні.

— Наша лікарня — це стабілізаційний пункт. Стабілізували пораненого — відвезли до Дніпра чи далі вглиб України, — додає Василь.

Точної кількості врятованих Піпа не називає — не прийнято таке цифрами міряти і вголос говорити про це. А коли 32 помираючих із Рустамом та Артемом вивезли, перестав рахувати, каже він.

Підтримка рятує від вигоряння

Батьки Василя живуть у колишньому Мар’їнському районі, сестра поїхала, дружина з дочкою зараз на Житомирщині.

— Ми не вигоряємо завдяки нашим коханим і сім’ям, колегам, друзям, підтримці загалом. Начальник наш — людина розсудлива, дає можливість кожному відпочити, отямитися. Керівники облуправління ставляться до нас дуже сумлінно, — розповідає Піпа.

Про собак та котів

Породисті собаки в умовах постійних обстрілів та відсутності їжі не виживають.

— Дворняги тиняються, люди часто просто бояться, просять забрати їх. А була ситуація, коли алабая закрили у під’їзді та люди боялися зайти. А собака просто голодний був, тому і злий. Ми нагодували його і завели в машину. Собака — добріших не бачив, хоча там кидався на людей, — розповідає Василь.

Були, за його словами, і з кішками курйозні ситуації:

— Сім’ю з дітьми вивозили, і була у них умова евакуації: "Не поїдемо нікуди, доки наших собак-котів не розмістите". Ну, кішка залізла під грубку в машину, потім жила у нас у відділі, постійно кошенят приводила, ми втомилися їх роздавати. Потім цю кішку забрала одна жаліслива жінка.

Достукатися до Європи

Поліцейський каже, що в ньому самому нічого за ці два роки не змінилося, цінності та бачення світу залишилися незмінними:

— Тільки злість сильніша від безсилля вплинути на ситуацію і величезне бажання достукатися до людей у Європі, щоб побачили, що тут відбувається. Якщо ця "чума" не зупиниться тут, то йтиме далі. Ні Мар’їнки, Вугледару. Зараз дісталися Курахового та Красногорівки. Покровськ руйнують. Далі що?

На захід від Мар’їнки, в селі Георгіївка, залишалися двоє місцевих жителів, а зараз, як вважає Піпа, цих людей, напевно, вже й немає. У Красногорівці залишається близько 800—1000 осіб, у самому Кураховому – близько 8—10 тисяч населення плюс ще у селах близько тисячі. Усі міста та села навколо – постійно під вогневим валом росіян.

"Білі ангели" продовжують свою роботу:

— Щойно мені дзвонив чоловік з Красногорівки — поранена його дружина, я передав нашим, але, на жаль, вона померла ще до їхнього приїзду, — каже Василь Піпа.

*Після прем’єри документалки "Білі ангели — кінець Мар’їнки" у Лейпцигу фільм представили і в Україні — зовсім недавно показ відбувся у Дніпрі.