Національний герой, найманець чи претендент на престол у Речі Посполитій? Наливайко та його невдале повстання

"Наливайкова війна" стала передвісником краху Польсько-Литовської держави

Пантеон національних героїв України значною мірою складається з постатей, які пов’язані з періодом, який називають Козаччина. 5 жовтня 1594 року на українських землях Польського королівства розпочалося повстання, яке в радянській історіографії називали виключно "селянсько-козацьким". Його постійно "прив’язували" до боротьби проти "польських панів" і експансії католицької церкви. Але це напівправда…

Для когось наш герой – жорстокий та нерозбірливий у засобах кондотьєр, а для когось залишається втіленням чеснот українського козацтва та ревним захисником православної віри. Типовим запорізьким козаком його назвати важко. Деякі з белетристів навіть називають Семерія Наливайка сином Гальшки Острозької, яку через її трагічну долю прозвали "чорною княгинею", і її коханого – князя Дмитра Сангушка, вбитого в Чехії у 1554 році. А отже – онуком Беати Костелецької — позашлюбної дочки польського короля Сигізмунда I Старого. Можливо, Семерій був не просто княжого роду, але й навіть королівського?! І міг бути одним із претендентів на корону в Речі Посполитій? Ці питання залишаються відкритими за відсутності задокументованих свідчень…

Участь в походах короля та імператора

Народився наш герой (не Северин, як його називають, а Семерій чи Семексій – саме так він підписувався) ніби у 1559 чи 1560 році в містечку Гусятин на Тернопільщині у родині кушніра. Відома українська історикиня Наталя Яковенко вважає, що "рід Наливайко-Бірковських належав до бояр-слуг князів Острозьких, а один із братів Северина, Дем’ян, був навіть настоятелем соборної замкової церкви в Острозі…" ("Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України").

Відомостей про Наливайка до 1590 року мало. Здобув ґрунтовну освіту (можливо, у колегіумі в Острозі), брав участь у походах короля Речі Посполитої Стефана Баторія проти турків та татар. Під час повстання під проводом Криштофа Косинського (1591–1593) як сотник надвірної хоругви князів Острозьких брав участь у кривавій битві під П'яткою, де козацьку армію розгромили. Низовики довго цього не прощали Наливайку…

На початку 1590-х років Наливайко бере участь як найманець імператора Рудольфа II Габсбурга у боях з турками та волохами на території Молдови та Трансильванії. Дмитро Яворницький в "Історії запорозьких козаків" писав, що його військо складалося з "людей різного народу, іноді втікачів та злочинців". Восени 1594 року наливайківці здійснили ще один похід до Молдови, а вже наступного року — і знову під прапором Габсбургів, — у Молдову та північну Угорщину.

Надалі загони низовиків під проводом Григорія Лободи, Матвія Шаули та "мисливці" Семерія Наливайка розміщувалися на "лежах" — у маєтках шляхти Брацлавщини та південної Волині. Вони вимагали від шляхти так званих станцій (натуральних податків) для утримання своїх загонів. Часто фураж та продовольство у шляхтичів забирали силою.

А вже на початку 1595 року повстання розгорнулося у повну силу. Страждали магнати та шляхта, і здебільшого прихильники майбутньої унії з Римом (Брестська унія підписана 1596 року). Серед них – луцький староста Олександр Семашко і луцький владика Кирило Терлецький.

Вони були ворогами могутнього князя Василя-Костянтина Острозького, який боронив права православних. "Очевидно, що ці напади козаки робили на замовлення Острозького, чиї особисті маєтки вони майже не зачіпали. Дещо з пограбованого під час нападів на посілості Семашка пізніше було пізнано в Острозі серед речей князя Острозького", – пише український історик, професор Гарварду Сергій Плохій у книзі "Наливайкова віра: козацтво та релігія у ранньомодерній Україні".

Умова щодо козацької автономії

Восени 1595 року починається великий рейд наливайківців – через Волинь, Полісся, південно-східну Білорусь. Там у містах Слуцьк, Бобруйск і Могильов та багатьох містечках наливайківці отримували контрибуції у заможних міщан та шляхти, знову ж таки, здебільшого прихильників унії.

Наприкінці вересня 1595 року великий загін на чолі з Семерієм Наливайком повертається до Луцька. Там якраз проходили сеймик шляхти та ярмарок. Шляхта та міщани заплатили величезний викуп. Василь-Костянтин Острозький був задоволений, бо мав 1574 року чимало проблем в боротьбі за повернення батьківської спадщини – якраз в Луцькому суді… Схоже, що старий князь вів подвійну гру: надвірна охорона князя наполовину складалася з відчайдух-наливайківців…

У січні 1596 року Наливайко повернувся на Волинь після чергового рейду до Білорусі, влаштувавши у Степані (володіннях князів Острозьких) зимову квартиру. Нарешті, після невдалої війни короля Сигізмунда III Ваза у Швеції (він намагався повернути престол у Стокгольмі) варшавський уряд вирішив втрутитися в ситуацію.

У січні 1596 року Семерій, намагаючись досягти мирової угоди з королівською владою, пише листа королю, до якого додає Кондиції (Умови) щодо облаштування козацької автономної структури в рамках Речі Посполитої. Він виклав і власний план примирення із королівською владою: просив виділити йому землі між Бугом та Дністром і розквартирувати там двохтисячне військо (на утриманні короля) для боротьби з турками і татарами.

Семерій сподівався стати справжнім князем-володарем із широкими правами на досить великій території. Це вже був виклик державі…

Кривавий кінець "Наливайкової війни"

Коронна армія на чолі з польним гетьманом Станіславом Жолкевським у лютому 1596 року відправилася на Волинь. До неї приєдналися корогви багатьох магнатів та князів – Заславські, Потоцькі, Вишневецькі, Радзивілли, Ружинські… Проте Василь-Костянтин Острозький знову ж таки демонстративно не брав участі у придушенні повстання. На той час наливайківці та запорожці вже багато місяців контролювали чи не третину українських земель та значну частину Білої Русі.

У Варшаві добре знали про непрості відносини між січовиками та наливайківцями. Так, королівський секретар Рейнольд Гейденштейн писав: "Лобода керував старими чистої крові низовиками, а Наливайкові підкорялися одні злочинці й утікачі". Наталя Яковенко пише: "За цим твердженням мусила стояти частка правди, бо такого людського матеріалу, про який говорить Гейденштейн, ніколи не бракувало серед строкатого "українського люду". З іншого боку, йшлося не про селян-утікачів, котрим сам козацький ватажок у вже згадуваному листі до короля пропонував "обрізати ніс і вуха, не допускаючи до (козацького) війська". В загонах Семерія було чимало шляхтичів і дрібних князів. Отже, назвати суто "селянсько-козацьким" це повстання ніяк не можна.

Каральна, добре озброєна армія наздогнала біля урочища Гострий Камінь козацьке військо, що відступало, на чолі з Семерієм Наливайком і Матвієм Шаулою (Григорій Лобода на той час втратив булаву). Поляки кинулися в атаку, але їх зустріли щільним вогнем артилерії та рушниць. Наливайківці і низовики організовано підійшли до Дніпра та переправились поблизу Трипілля на Лівобережжя.

Вони відступали до кордону з Московським царством. Із понад десяти тисяч повстанців лише три-чотири тисячі були здатні прийняти бій. Жінки, діти та старі гальмували відступ. 26 травня 1596 року кавалерія гетьмана Жолкевського оточила повстанців, які збудували біля річки Солониця (Лубенщина) укріплення зі зв’язаних ланцюгами возів, оточивши їх валом і ровом. Майже два тижні вони витримували атаки жовнірів та піхотинців, а також обстріл з гармат.

Але нестача продовольства, відсутність єдності між реєстровими козаками, наливайківцями та "покозаченими" селянами призвели до трагічної розв’язки. Полякам вдалося остаточно посіяти розбрат між повстанцями. Ведучи переговори лише з гетьманом Лободою (який знову повернув собі булаву після тяжкого поранення Шаули) вони розпалили новий конфлікт, який завершився вже звичною у запорожців "чорною радою". На ній Лободу стратили, маючи докази його зради.

Новий гетьман Криштоф Кремпський разом із Семерієм Наливайком продовжив оборону табору. Ситуація погіршилася, коли поляки, отримавши підкріплення та важкі гармати, кілька днів вели безперервний обстріл. Уранці 8 червня 1596 року козаки капітулювали; старшина реєстровиків заарештувала Наливайка та Шаулу, передавши їх полякам. Кремпському з понад тисячею кіннотників вдалося з боєм вирвалися з оточення.

Поляки вимагали повернення всіх селян-втікачів. Відмова виконати ці умови та раптовий напад на табір довершили справу. "Так їх рубали немилосердно, що за милю або більше труп лежав на трупі", — писав очевидець подій з польського боку. "Наливайкова війна" завершилася справжньою різнею…

Як стратили Наливайка

Матвія Шаулу та інших ватажків запорожців стратили того ж літа у Львові. Слідство щодо Наливайка чомусь тривало майже рік. Як вважає відомий український філософ і історик Петро Кралюк, слідчі намагалися виявити зв'язки підсудного як з Рудольфом II Габсбургом, так і з Василем-Костянтином Острозьким. 11 квітня 1597 року Семерія Наливайка у Варшаві стратили: тіло четвертували, а голову відрубали. Королівський секретар й історик Йоахим Бєльський, описуючи страту ватажка повстанців, записав: "Була то особа красна, до того ж і воїн не останній".

Існує легенда, що Наливайка спалили у мідному бику. Але це данина романтизації епохи Козаччини… Наша берегиня Ліна Костенко в історичному романі у віршах "Маруся Чурай" писала:

Був молодий і гарний був на вроду,

І жив і вмер, як личить козаку.

За те, що він боровся за свободу,

Його спалили в мідному бику.

Повстання на чолі із Семерієм Наливайком завершилося поразкою. Варшавський уряд витримав удар. Але, через відсутність толерантності в національному і релігійному питанні, зарозумілість пихатих магнатів і шляхти, тиску католицького кліру на православних, уже насувалася національна катастрофа. Рівно за два століття Польсько-Литовська держава, яку розібрали на шматки сусіди (Російська та Австрійська імперії, а також Прусське королівство), щезла з мапи Європи.

Україна накопичувала енергію помсти. На її теренах спалахували у перші десятиліття XVII століття грізні козацькі повстання. А вже 1648 року, після "десятиліття спокою", розгорнулося повстання під проводом Богдана Хмельницького, яке поступово переросло в Національну революцію. І вона стала "першим цвяхом" у труну Речі Посполитої.