Звільнення Києва від нацистів, більшовицький переворот у Петрограді, початок доби Наполеона: ключові історичні події тижня

Доленосні події 3–9 листопада у світовій історії

Увечері 6 листопада (24 жовтня за старим стилем) 1917 року на засіданні ЦК Російської соціал-демократичної партії (більшовиків) було ухвалено рішення про початок збройного повстання у Петрограді. Малочисельна партія професійних революціонерів у ситуації хаосу в Російській республіці та на Східному фронті Першої світової війни, використовуючи політичні та військові труднощі, здійснила державний переворот у столиці…

Детальніше про цю та інші доленосні події тижня у світовій історії – у хронографі "Телеграфу" від журналіста та історика Сергія Махуна.

3 листопада

1854 – Народження в родині 121-го правителя Японії Осахіто першого хлопчика не передвіщало серйозних зрушень у житті держави. У ній ще з 1603 року при владі знаходилися уряди, які очолювали сьогуни роду Токугава. Вони правили разом із представниками понад двох сотень феодалів. Імператори залишалися на периферії політики в децентралізованій країні й не мали реальної влади, хоч і вважалися "живими божествами".

Але все змінилося 4 січня 1868 року, майже через рік після смерті імператора Осахіто. Його син і спадкоємець Муцухіто зачитав документ, яким було "відновлено" абсолютне імператорське правління; фактично це був кінець правління сьогунів Токугава. На коронації, яка відбулася 12 вересня 1868 року імператор отримав новий девіз правління – Мейдзі тенно (Просвітницьке правління).

Ізольоване від світу суспільство знаходилося в складній ситуації й потребувало оновлення політичного і соціального життя, а також реформ в економіці. Тиск країн Заходу, які продовжували будувати свої колоніальні імперії (в першу чергу, США), призвів до підйому національної самосвідомості. Громадянська війна між молодим імператором, якого підтримали сили, що бажали реформувати державний лад, і прихильниками сьогунату була неминучою. Останній сьогун Йосінобу не визнав влади нового імператора: розпочалася війна Босін.

Модернізована імператорська армія перемогла самурайську опозицію у червні 1869 року. Після цього Японія розпочала фундаментальні реформи, вона буквально за кілька десятиліть увірвалася до сімейства великих держав. Її силу відчув Китай під час війни 1894—1895 років, а також Російська імперія, яка безславно програла війну 1904—1905 років на Далекому Сході.

4 листопада

1995 – Під час грандіозного мітингу в Тель-Авіві, який був присвячений підписанню у вересні 1993 року мирної угоди між Державою Ізраїль та Організацією визволення Палестини (ОВП), 25-літній студент Ігал Амір здійснив кілька пострілів у бік 5-го прем’єр-міністра Ізраїлю Іцхака Рабина. За 40 хвилин голова уряду помер від поранень. Амір був членом екстремістського угрупування "Єврейська організація відплати", яка виступала проти переговорів з арабами і поступок їм у територіальних питаннях.

Іцхак Рабин був відомий і як миротворець, і як військовий. Він під час Другої світової війни займався диверсіями проти колабораціоністів-"вішистів" – французької колоніальної влади у Сирії. Після повернення до Палестини боровся з британськими колонізаторами, за що потрапив до концтабору. Він брав участь у всіх арабо-ізраїльських війнах (у 1964—1968 роках – начальник Генштабу армії, відзначився під час Шестиденної війни 1967 року; міністр оборони у 1984-1990 роках). Очолював уряд Держави Ізраїль двічі – у 1974—1977 роках та з липня 1992 року до своєї загибелі.

13 вересня 1993 року на галявині поблизу Білого дому у Вашингтоні Іцхак Рабин і голова ОВП Ясір Арафат у присутності президента США Білла Клінтона підписали мирну угоду. Консервативні сили в Ізраїлі та майже половина громадян зустріли в багнети ці кроки Рабина.

5 листопада

1556 – Третій падишах Могольської держави 13-літній Акбар зійшов на трон 13 лютого цього року. Синові Хумаюна з перших днівдовелося боротися із зовнішніми загрозами. Головний візир Аділь-шаха Сурі, індус Хему захопив Гваліор, Агру. 6 жовтня 1556 року він розгромив військо моголів і увійшов до Делі, де у фортеці Пурана-Кіла несподівано коронувався як імператор за індуїстською традицією, взявши тронне ім’я Чандра Вікрамадітья (з санскриту — "міць, що сяє"). Він став володарювати як незалежний правитель.

Вирішальна битва відбулася 5 листопада 1556 року біля Паніпату. Хему на чолі фаланги зі слонів відтіснив кінноту моголів, лівий і правий фланги війська падишаха також не витримали атаку. Моголи організували контратаку, яка вирівняла ситуацію на полі битви. І тут Хему очолив атаку та відправив бойових слонів на праве та ліве крила армії моголів. Але останні вийшли з-під удару та після маневру атакували фланги кавалерії Хему з тилу, обстрілюючи їх з луків. У центрі позицій моголи просунулися вперед і зайняли укріплену позицію перед яром. Слони і кавалерія не змогли перетнути широку прірву, щоб дістатися до супротивників; залишалися вразливі для обстрілу артилерії, мушкетерів і лучників. Кавалерія моголів прорвалася з флангів та почала обстрілювати слонів з тилу. Нукери налітали поперемінно хвилями і рубали по ногах тварин-велетнів, або ж знищували вершників, обстрілюючи з мушкетів чи з луків…

У розпал битви Хему поранили стрілою в око. Він повалився горілиць на сидінні бойового слона. Моголи стягнули тяжко пораненого Хему на землю. Про те, що новоспечений володар опинився у полоні, за кілька хвилин дізналися його воїни. Розпочалася паніка, стрій було порушено і вони нарешті кинулися навтіки. У несвідомому стані Хему принесли до табору моголів, де індуса обезголовили. Брами Делі були вже відкриті перед військом моголів…

Акбар розпочав політику централізації держави. Він намагався збудувати фундамент нового світогляду, основою якого було визнання всіх релігій істинними. Переслідування вірян через релігійні уподобання вважалося злочином. Наприкінці 50-річного правління Акбара імперія Великих Моголів уже охоплювала територію Північної та Центральної Індії.

6 листопада

1943 – Після поразки німецьких військ у битві на Курській дузі у липні-серпні 1943 року було створено сприятливі умови для розгортання наступу радянських військ і звільнення Лівобережної України. 21 вересня було звільнено Чернігів, 23-го – Харків і Полтаву, 29-го – Кременчук. Проте нацисти закріпилися на правому березі Дніпра, а радянським військам вдалося втримати лише два відносно великих плацдарми – Букринський на південь від Києва, і Лютізький – на півночі. Спроби наступальних операцій на півдні провалилися – загинуло багато бійців; серед них було чимало так званих чорносвитників – не перевдягнених в однострої і майже не озброєних мешканців окупованих територій України, нещодавно мобілізованих і відправлених на фронт радянською армією.

Тому було вирішено наприкінці жовтня таємно перекинути 3-тю танкову армію генерала Павла Рибалка з півдня на Лютізький плацдарм разом із великою кількістю артилерії резерву Ставки. 3 листопада після потужної артпідготовки розпочався наступ. Оборону нацистів було прорвано, і вже 5 листопада радянські війська досягли шосе на Житомир поблизу Києва. Вночі на 6 листопада у місто увірвалися війська 22-ї танкової бригади з заходу на Брест-Литовське шосе, а з півночі 51-й стрілецький корпус — на Куренівку і тоді ще село Оболонь. Німці через загрозу оточення розпочали відступ у бік Василькова і Білої Церкви. Отже, 6 листопада частини РСЧА повністю захопили Київ. Місто було зруйноване і майже порожнє – окупанти в останні тижні перед звільненням міста наказали більшості киян залишити його і відправитися до найближчих сіл.

7 листопада

1917 – У ніч на 7 листопада частини Військово-революційних комітетів (ВРК) та червоногвардійці захопили у Петрограді Головпоштамт, Державний банк, Центральну телефонну станцію, Центральну електростанцію, Варшавський та Миколаївський вокзал, який пов’язував тодішню столицю Росії з Москвою. О 3-й ночі крейсер "Аврора" став на якір поблизу Миколаївського мосту на Неві. До ранку практично все місто знаходилося в руках Петроградської ради робочих і солдатських депутатів.

Після обіду до Зимового палацу, де знаходилися військові частини, вірні Тимчасовому уряду, і самі міністри, розпочали стягуватися червоногвардійці, а потім і моряки-балтійці. О 19-й годині урядовці отримали ультиматум. Як відзначають деякі історики, рівно о 21:40 з крейсера "Аврора" було здійснено постріл холостим снарядом, після якого і розпочався штурм Зимового палацу (більша частина його захисників залишили позиції). Кілька атак завершилися безрезультатно, і вже о 23:00 після обстрілу артилерією з Петропавлівської фортеці, розпочався новий штурм. Ближче до другої ночі на 8 листопада Зимовий палац був узятий, члени уряду арештовані, а його голова Олександр Керенський виїхав до Ставки.

Уночі паралельно проходив 2-й Всеросійський з’їзд Рад робочих і солдатських депутатів, де більшовики мали більшість мандатів. Уся влада в Петрограді опинилася в руках керівництва цієї ліворадикальної партії на чолі з Володимиром Леніним (Ульяновим) і Львом Троцьким (Бронштейном). З’їзд наступної ночі сформував перший радянський уряд на чолі з Леніним. Також було прийнято популістські "Декрет про мир" і "Декрет про землю". У відповідь голова Тимчасового уряду Керенський віддав наказ про введення в Петроград кінного корпусу генерала Краснова і придушення більшовицького заколоту. Проте командування Північного фронту зайняло нейтральну позицію, а козаки не бажали воювати за уряд, який дискредитував себе останніми діями перед більшовицьким переворотом.

8 листопада

1620 – Майже два з половиною роки у Чехії вирувало повстання станів. Ще 23 травня 1618 року обурені аристократи викинули з вікон Празького граду намісників тоді ще короля Чехії Фердинанда Габсбурга (з 28 серпня 1619 року – імператора Священної Римської імперії). Ця подія отримала назву "празька дефенестрація" (від лат. "fenestra" — вікно). Чеський сейм обрав тимчасовий уряд – Директорію, і 27 серпня 1619 року на престол було обрано голову Протестантської унії, курфюрста Пфальцу Фрідріха I (під іменем Фрідріх V), якого за недовге правління прозвали "королем на одну зиму". Це був початок першої загальноєвропейської, Тридцятилітньої війни (1618–1648).

Війна продовжувалася з перемінним успіхом, чеські повстанці деякий час навіть знаходилися поряд зі столицею імперії – Віднем. Проте у 1620 році ініціатива остаточно перейшла до військ Католицької ліги і її активного учасника, герцога Баварії Максиміліана I Віттельсбаха. Нарешті, поки король Чехії влаштовував бали в Граді, католицька армія (понад 27 тисяч вояків) підійшла до міста. Протестантська армія (до 22 тисяч вояків) зайняла позицію на захід від Праги – на Білій горі, висотою понад 380 метрів. Навіть використання їхнім командувачем Христіаном Ангальтським новітньої нідерландської тактики не допомогло, бо різношерсте військо (чехи, угорці, нідерландці, австрійці-протестанти) не було навчене її використовувати в битві. Старі, але перевірені часом масивні квадратні колони католиків (іспанські терції), вступали в бій і перемагали розрізнені частини протестантів. Угорська кіннота була розгромлена "лісовчиками" (поляки і українські козаки), і кинулася навтіки. За дві години справа була зроблена: переможці втратили до двох тисяч вояків, а переможені – понад п’ять тисяч.

Поразка у вирішальній битві призвела до капітуляції протестантської армії, яка відійшла до Праги. Переможці розпочали конфіскацію земель інсургентів (майбутній генералісимус Альбрехт фон Валленштайн, як один з активних учасників війни отримав чималі маєтки) та люті розправи над керівниками повстання. 27 аристократів, лицарів і міщан були обезголовлені. Габсбурзький блок до початку 1630-х років міцно тримав ініціативу у своїх руках.

9 листопада

1799 – За новим французьким революційним календарем, 18 брюмера VIII року Республіки, в ситуації повного хаосу в економіці та можливого якобінського перевороту, Директорія (уряд) призначила уродженця Корсики, генерала Наполеона Бонапарта головнокомандувачем усіх військових частин гарнізону в Парижі та департаменті Сени та перенесла засідання двопалатного парламенту до містечка Сен-Клу неподалік Парижу. Три з п’яти членів Директорії (Еммануель-Жозеф Сієс, Роже-Дюко і Поль Баррас) навмисно за намовлянням військових пішли у відставку, й таким чином настав вакуум виконавчої влади.

Далі події розгорталися стрімко. Наступного дня Наполеон на чолі 4000 солдатів несподівано з’явився у Сен-Клу. Спочатку члени "Ради п’ятисот", де були сильні позиції якобінців, зустріли Наполеона з неприкритою агресією. Тоді корсиканець віддав наказ Йоахіму Мюрату розігнати засідання парламенту. Приблизно 50 членів "Ради п’ятисот", які підтримали переворот, прийняли декрети про заснування нового виконавчого органу – Консульства з трьох членів. Першим консулом став саме Наполеон Бонапарт. Його підтримувала заможна буржуазія і банкіри, які побоювалися повернення до влади як радикальних революціонерів-якобинців, так і роялістів, які також стрімко набирали силу.

Британський історик Норман Дейвіс писав про переворот 18 брюмера: "То був успіх, якого міг домогтися тільки абсолютний аутсайдер. Відтоді – пройшовши через консульство, імперський трон, через море крові і сорок битв, у яких він начебто боронив країну, – Наполеон уже ніколи не озирався. Серед гурту таких самих маршалів-вискочнів – Бертьє, Массени, Макдоналда, Мюрата, Сульта і Нея – та не менш видатних міністрів – Талейрана, Ґодена, Фуше і Кларка – він непомильно мчав на французькій кобилі" ("Історія. Європа").