Запорожці в першій загальноєвропейській війні: як козаки набували бойового досвіду в ролі найманців

На самому початку XVII століття європейський континент жив у передчутті катастрофи, тотальної війни. Її причини мали яскраво виражений релігійний контекст: протистояння між католиками і протестантами (лютеранами і кальвіністами), в першу чергу на теренах імперії Габсбургів, досягло апогею. Імператори, ревні католики, з кожним роком "закручували гайки" і положення протестантів ставало все більш загрозливим. Чимало німецьких князів, а також їхніх підданих, зовсім не бажали повертатися в лоно "старої церкви" і знову відчути важку руку папістів та єзуїтів. "Небагато рук добровільно взялося б за зброю заради держави, через інтереси государя; заради віри охоче хапався за меч купець, художник, землероб", — зазначав у своїй фундаментальній праці "Тридцятилітня війна" видатний німецький письменник та історик Фрідріх Шиллер.

Празька дефенестрація — викидання з вікон

Початок першого загальноєвропейського конфлікту пов’язаний з відомою з усіх підручників історії "Празькою дефенестрацією", а саме "викиданням з вікон" (de fenestra з італ.). У Чехії (Богемії) ситуація була вибухонебезпечною: абсолютна більшість підданих на той час ще не імператора, а короля Чехії Фердинанда Габсбурга були протестантами, але знаходилися під постійним пресингом. Імперські чиновники попирали свободу станів і віросповідань. Отже, 23 травня 1618 року близько ста озброєних протестантів увірвалися до палацу Празького Граду, захопила намісників короля Вільгельма Славату (до речі, родича майбутнього героя цієї війни, полководця Альбрехта фон Валленштайна), Ярослава Мартинця та їхнього секретаря Філіпа Фабріціуса. Після недовгої боротьби їх буквально викинули з вікон палацу. Проте чиновники потрапили у вигрібну яму і залишилися живими…

Це і був старт тотальної війни, яка отримала назву Тридцятилітньої (1618—1648), охопила невдовзі більшу частину Європи і навіть призвела до конфліктів між державами-учасниками в колоніях в Америці та Азії. На одному боці билися повсталі чеські стани й німецькі князі-протестанти, яких на певних етапах війни підтримували Данія, Швеція, Франція (хоча вона й була католицькою державою), Трансильванія, Голландія та Англія. Їм протистояли країни Католицького блоку: Габсбурзькі Австрія та Іспанія, Баварія, Річ Посполита, низка німецьких князівств (переважно духовних) і папський престол. Московія опосередковано також брала участь у конфлікті. Невдала для Кремля "Смоленська війна" (1632–1634) з Річчю Посполитою, в якій на боці польського короля відзначилися й запорізькі козаки, відвернула увагу Варшави від подій у Центральній Європі.

З часом конфлікт все більше втрачав яскраво виражений характер протистояння між католиками і протестантами. Дуже часто в арміях правителів служили представники антагоністичних релігій. Православні козаки-запорожці також брали активну участь у Тридцятилітній війні, причому на боці різних армій, як звичайні кондотьєри-найманці.

Як вербували запорожців

У серпні 1619 року імператор Фердинанд II Габсбург направляє до Речі Посполитої послів із проханням допомоги. Сигізмунд III Ваза нещодавно завершив виснажливу війну з Московським царством, тому відправив союзникам-католикам козаків, що залишилися поза реєстром. У жовтні 1619 року, в самий розпал облоги Відня чехами та трансильванцями князя Бетлена Габора, до Закарпаття вторгається 10-тисячний корпус запорожців і "лісовчиків" (здебільшого поляки-кавалеристи) на чолі з полковниками Єронімом Кличковським та Станіславом Русиновським. 21—22 листопада козаки поблизу села Стрипсько під Гуменним розгромили семитисячне військо трансильванців (угорців) під командуванням князя Юрія Ракоці, яке втратило лише вбитими дві тисячі вояків. Незабаром запорожці взяли в облогу міста Пряшев й Кошице у Словаччині та своїми діями фактично зірвали плани військ Антигабсбурзької коаліції, змусивши їх зняти 27 листопада облогу Відня. Проте через відмову австрійців виплатити належні гроші запорожці у середині грудня 1619 року повернулися на Січ.

Наступний, доволі контроверсійний епізод пов’язаний з битвою під Білою Горою 8 листопада 1620 року. Після вдалого початку постання у Чехії на престол у Празі було обрано кальвініста, курфюрста Пфальца Фрідріха V. Він виявився недолугим і легковажним правителем, що проводив час у балах та отримав невтішне прізвисько "Король на одну зиму". Коли розпочалася битва, яка й вирішила долю престолу, Фрідріх продовжував розважатися. Війська Католицької ліги вщент розгромили супротивника, і король подався у вигнання. З 28 тисяч вояків-католиків 3500 були "лісовчиками", серед яких було чимало уродженців східних воєводств Речі Посполитої, а отже і українців. Є свідчення, що папський нунцій у Венеції ще 20 серпня 1620 року повідомив про прибуття до імператорського війська п’яти тисяч козаків "з-над Чорного моря". Можливо, якась кількість запорожців встигла опинитися на полі битви під Прагою…

Вже у 1626 році в імператорській армії Альбрехта фон Валленштайна служило чотири тисячі запорожців, надалі частина з них воювала проти військ саксонського курфюрста-лютеранина Йоганна-Георга. Український архітектор, мистецтвознавець і історик Володимир Січинський в книзі "Чужинці про Україну" (1946) навів дуже цікаві дані про участь козаків у бойових діях на боці імператора у Люксембурзі. У тижневику Gazette de France (№ 81 за 1633 рік) знаходимо відомості про дії чотирьохтисячного загону запорожців під проводом полковника Тараського (можливо це Тарас Трясило, кошовий нереєстрового козацтва, кримський татарин за походженням, православний), що під прапором Габсбурґів воювали у Люксембурзі проти французьких військ генерала де Суассона. Після першої невдалої атаки "козаки напали на французів зі страшним криком; наші люди (французи), не звикли до такого крику, так злякалися, що кинулися бігти й відступили до болота на іншому березі річки". Австрійське командування створювало із лютих хорватів-"гренцерів" і запорожців легкі кавалерійські полки та ескадрони, які здійснювали спустошливі проникаючі рейди у північну та північно-східну Францію.

Процес вербування запорожців зазвичай проходив у Любліні та Львові емісарами Габсбурзької імперії. Пункти збору знаходилися у Сілезії в містечках Бітум і Бризі, де розташовувалися табори кондотьєрів. Аванс козаки отримували ще на території Речі Посполитої, і вже там формувалися сотні; запорожці діставалися місця призначення на конях. Так, улітку 1635 року в Бітумі знаходилося до двох тисяч запорожців.

Умови контракту для найманців

Умови служби найманців визначалися угодами (контрактами). Деякі пункти угоди між Габсбургами та козаками від 23 вересня 1635 року опублікував український історик Олександр Баран, який працював у архівах Відню. Простий запорожець отримував щомісяця до шести талерів, хорунжий — 50, капітан — 100, а їхній командир, полковник Павло Носковський, — 200 талерів; на ті часи це була астрономічна сума.

Але умови контракту австрійський уряд повною мірою не виконував, тому восени 1636 року більшість українців залишає театр бойових дій. На шляху до батьківщини, в Сілезії, кондотьєри піднімають бунт, вимагаючи негайного розрахунку. Невдячні австрійці висилають каральний корпус, який розгромив полк запорожців і змусив їх перейти імперсько-польський кордон. Проте частина козаків (до трьох тисяч) залишилася на службі імператора і стала до лав армії фельдмаршала Йоганна фон Геца. Вони брали участь у взятті міст Хехст, Дортмунд, Верль і Гамм.

Участь українців в облозі Дюнкерка

Дуже цікаве, але не до кінця з’ясоване питання – участь козаків у складі французьких військ в облозі і штурмі у 1646 році Дюнкерка. Майбутній гетьман України Богдан Хмельницький часто їздив до Варшави з делегаціями від Війська Запорозького захищати права і вольності перед королем Владиславом IV Вазою і сеймом. А у 1644 році він у столиці Речі Посполитої зустрічався з послом Франції графом Де Брежі: "Цими днями був у Варшаві один зі старшин козацької нації полковник Хмельницький… Ця людина освічена, розумна, сильна в латинській мові. Що стосується служби козаків у його величності, то, якщо війни з турками не буде, Хмельницький готовий допомогти мені у цій справі". За порадою посла всесильний кардинал Джуліо Мазаріні, наступник Армана Жана дю Плессі, кардинала Рішельє, підписав договір-контракт на службу 2400 запорожців у Франції.

Через рік морем через Гданськ козаки дісталися французького порту Кале. Серед істориків – українських, польських і французьких – давно триває суперечка, хто ж очолював цей великий загін найманців-запорожців. Відомий польський історик Збігнєв Вуйцик авторитетно стверджує, що ні Богдан Хмельницький, ні Іван Сірко, ні полковник Солтенко (чи не Іван Золотаренко?) в облозі Дюнкерка не брали участь.

Насправді одним з командувачів під час цієї битви був французький генерал-майор Клод де Летуф барон де Сіро. В архівах до останнього часу не було знайдено задокументованих свідчень участі в цій військовій кампанії українців. А вважати документом книжку французького військового діяча й дипломата П’єра Шевальє "Війна козаків проти Польщі" (1663), видану в 1990-х роках уже в незалежній Україні, навряд чи можна. Отже, з легкої руки письменника і прорадянського емігранта-афериста Ілька Борщака барон Сіро став Сірком…

Проте участь козаків у цій військовій кампанії має документальне підтвердження, що його нещодавно, у 2021 році, підготував відомий український дослідник Ігор Полуектов, який опрацьовував архіви у Франції: "Козацький регімент під командуванням барона Сіро був у складі корпусу маршала Гассіона. Складність підвозу продовольства і важкі кліматичні умови не дозволяли розтягувати облогу надовго. В апрошах розмістили 60 гармат і перший приступ відбувся 24–25 вересня, який маркіз Лейден відбив із значними втратами. 1-2 жовтня французи повторили приступ. Гарнізон його відбив, хоча втратив один з бастіонів, у штурмі якого брали участь козаки. У маркіза Лейдена була надія на підмогу з моря, але іспанці не наважилися атакувати голландську ескадру і повернули назад. Гарнізон пробував вирватися через французькі позиції поруч з пляжем, але був відкинений. В цій контратаці теж брали участь козаки. Після цього гарнізон капітулював на почесних умовах 11 жовтня 1646 р. і козаки вступили в місто як окрема частина під своїми прапорами" (Histoire du Siége de Dunkerque par M. le Prince…, 1649; Coste, 1748: 86–95; D’Aumale Henri d’Orléans duc, 1889: t. 5, p. 93; t. 7, p. 169).

Уроки Тридцятилітньої війни, через горнила якої пройшли тисячі запорожців, що згодом брали участь з 1648 року у Національній революції, не минули даремно. Їхню силу дуже скоро біля Жовтих Вод, під Корсунем, Пилявцями, Зборовом і Батогом відчули на собі регулярні війська Речі Посполитої. А Тридцятилітня війна завершилася там, де і розпочалася – в Празі. Шведський генерал Ганс Крістоф фон Кенігсмарк у жовтні 1648 року оволодів частиною столиці Чехії (Малою Страною), розпочалися криваві бої в місті, як прийшла звістка про підписання миру: Габсбурзько-католицький блок опинився на межі повної поразки. Вестфальський мир 24 жовтня 1648 року закріпив політичну роздробленість Німеччини…