"Не знаю, чи сміятися, чи плакати": депутатка Наталія Піпа – про сексизм у Раді, кнопкодавство та колег, яких вона ніколи б не найняла

Будні українського парламенту очима нардепки

Часом за лаштунками Верховної Ради відбувається все одночасно: боротьба за проукраїнські ініціативи, спроби "зарубати" важливі рішення і навіть прояви сексизму.

Про те, як живе парламент ізсередини, "Телеграфу" розповіла народна депутатка від партії "Голос" Наталія Піпа у межах нашої серії коротких інтерв’ю про будні ВР.

Вона описує атмосферу словами "не знаю, чи сміятися, чи плакати" та чесно зізнається: з майже 400 депутатів найняла б на роботу не більше п’ятдесяти.

— Ви одна з небагатьох жінок-депутаток. Чи відчуваєте ви дискримінацію у Раді? Що має змінитися, щоб у парламенті було більше жінок?

— Ви знаєте, це дуже цікаве питання, я його собі часто ставила. Спершу мені здавалося, що юридичних перепон для того, щоб у Верховній Раді було більше народних депутаток, немає. Але згодом я почала уважніше придивлятися до способу життя своїх подруг, які теж добре навчалися у школі, в університеті, мають гарні ідеї та знання.

І от я бачу, що у нас досі живуть певні звички чи уявлення: що жінка має передусім доглядати дітей і дбати про дім. Ми замало говоримо про те, що це можна поєднувати — і сім’ю, і професійний розвиток, і суспільну діяльність.

Тому, якщо говорити про те, що має змінитися юридично, то, мабуть, перш за все — політика, тобто підхід до цього питання. І починати потрібно зі школи: з виховання розуміння, що чоловіки і жінки це рівні члени суспільства, і що кожен може мати різні можливості для роботи й самореалізації. Це певною мірою має бути частиною освітньої програми.

У самому законодавстві, до речі, квотний принцип, який був запроваджений, дав свої результати — у Верховній Раді справді стало більше жінок. І дослідження показують, що там, де більше жінок у політиці, політика стає більш соціально орієнтованою та результативною.

Йдеться не про те, що жінки кращі, а про різницю у підходах. Як свідчать дослідження, зокрема численні дослідження Європейського Союзу, чоловіки частіше орієнтовані на досягнення успіху та заробіток, тоді як жінки — більше на соціальну складову: на взаємини, добробут, розвиток дітей.

Тому в нашій політиці, безумовно, потрібна більша присутність жінок. І, мабуть, це питання не лише законодавства, а й браку превентивних програм — зокрема антибулінгових, гендерних, психологічних.

Зараз я не бачу гострої потреби у змінах до законодавства щодо гендерної політики, оскільки у цій сфері вже багато зроблено. Але потрібно змінювати суспільну думку, формувати розуміння, що політика це не лише "чоловіча справа", а спільна справа і чоловіків, і жінок. І тут ще справді багато роботи.

— А чи загалом із чоловічої половини парламенту ви відчуваєте якийсь сексизм?

— Звичайно. Без цього не буває. Але, знаєте, чим менше звертаєш увагу, тим краще воно працює.

Я ще з дитинства пам’ятаю: у школі нас учили — хто обзивається, той так себе й називає. Тому я стараюся не реагувати, але подумки часто думаю саме про це. Наприклад, буває таке: один народний депутат каже мені — "О, Наталю, я подумав, що це ти мені каву несеш". А я відповідаю: "Я якраз чекаю, щоб ви мені принесли". І все стає на свої місця.

Такі речі трапляються. Чоловіки між собою часто змагаються, намагаються принизити один одного — і те саме іноді роблять щодо жінок, особливо політичних опоненток.

Але чесно скажу — мені це не особливо дошкуляє. Можливо, іноді неприємно, але не критично. Я не звертаю на це великої уваги і вмію відповісти. Насправді такі ситуації більше свідчать про рівень розвитку самих цих чоловіків.

Іноді достатньо одного погляду, щоб дати зрозуміти, що я думаю про висловлювання того чи іншого депутата.

— Якби вам потрібно було описати атмосферу нинішньої Верховної Ради кількома словами — які б це були слова?

— "Не знаю сміятися, чи плакати". Напевно, це перше, що спадає на думку.

По-друге, мені дуже бракує там ціннісних і професійних людей — і це теж про атмосферу. І, відповідно, мені бракує в суспільстві людей, які більше аналізують те, за що голосують і кого обирають.

Тому загалом атмосфера у Верховній Раді, скажу так, потребує змін — і розумніших, і більш ціннісних людей.

— З ким у Раді ви принципово не можете знайти спільної мови? Або хто з ваших колег викликає у вас найбільше подив тим, що взагалі потрапив до парламенту?

— Таких колег, на жаль, багато. Більшість із тих, хто потрапив до парламенту, викликають запитання, як вони там опинилися.

Найважче, мабуть, працювати з Максимом Бужанським — він робить дуже багато, щоб "зарубати" всі проукраїнські ініціативи. І при цьому має певний вплив у правоохоронному комітеті.

Якщо чесно, зараз у парламенті близько 400 депутатів — здається, 398, якщо не помиляюся. І от якби я сама наймала людей на роботу, то взяла б, мабуть, не більше 50 із них. Але народ України вирішив інакше і мені доводиться з цим миритися.

На жаль, дуже багато депутатів просто не здатні якісно оцінювати політики, за які вони голосують.

Тому парламент, безумовно, потребує оновлення. Але для цього потрібно, щоб змінилося і саме суспільство, адже саме воно обирає цих людей.

— Якщо говорити про останні парламентські рішення — чи було щось, що викликало у вас найбільше внутрішніх суперечностей? Можливо, ви навіть за щось проголосували, але досі сумніваєтеся у правильності рішення?

— Ні, не можу сказати, що сумніваюся у власних голосуваннях. Але найскладніше мені було прийняти ситуацію, коли намагалися позбавити повноважень НАБУ. Це зробили дуже швидко й, відверто кажучи, цинічно.

І знову ж таки, нагадаю: пан Бужанський зіграв у цьому значну роль, адже він теж у правоохоронному комітеті, і саме його фракція тоді просувала це рішення. Це, мабуть, найбільше мене зачепило.

Якщо ж говорити про інші складні рішення — наприклад, питання скорочення кількості шкіл. Хотілося б, звісно, щоб у кожному селі була школа. Але технічно це зараз неможливо.

Ще до повномасштабного вторгнення, коли в Україні було близько 40 мільйонів населення (а зараз — за різними оцінками, від 26 до 35 мільйонів), у нас шкіл було в чотири рази більше, ніж у Німеччині, де живе понад 80 мільйонів людей.

І дуже важко забезпечити якісну освіту, коли в школі вчиться зовсім мало дітей. Демографічна ситуація в Україні, якщо чесно, не просто сумна — вона жахлива.

Тому доводиться укрупнювати навчальні заклади. І це справді болісно. Але якщо ми хочемо давати дітям якісну освіту, то мусимо акумулювати ресурси й спрямовувати їх у ті школи, які реально можуть забезпечити цей рівень якості.

— Якби у вас була можливість змінити щось одне у роботі парламенту (механізм, процедуру чи саму культуру) що б ви обрали?

— Чесно кажучи, одну важливу зміну мені вже вдалося реалізувати. Я була однією з ініціаторок, які після ситуації з кнопкодавством під час голосування за міністра Сергія Шкарлета добилися того, що зараз у Верховній Раді кнопкодавства фактично немає.

Тепер голосувати доводиться двома руками, і зробити це одночасно на двох пультах просто неможливо — система враховує лише останні чотири секунди голосування. Тому фізично кнопкодавити нереально.

Я вважаю це однією з найважливіших змін, яких вдалося досягти в парламенті.

— Після завершення війни — чи плануєте ви й надалі залишатися в політиці, чи, можливо, повернетеся до громадського сектору? І чому?

— Насправді це дуже залежатиме від внутрішніх ресурсів — чи буде в мене сила залишатися в політиці, чи буде команда, з якою можна працювати далі. Від цього й залежатиме моє рішення.