Україна-2035. Що нас чекає після Перемоги? (антиутопія Михайла Кухара)

Частина 1. Київ

10 років тому, коли нарешті закінчилася російсько-українська війна, як її зараз називають, Остання війна поточного століття на Європейському континенті, очікування щодо економічного майбутнього України були не просто завищеними, вони були надзвичайно високі!

Навіть сьогодні, коли ми дивимося на все це з відстані 10 років, у світі не вщухають суперечки: чи вважати повоєнне десятиліття "українським економічним дивом", як його називає європейська преса, чи "спринтерським забігом з гирями на ногах", як його називає нинішній нео-ліберальний Президент Америки Марко Рубіо. І нам вкрай важливо не прогаяти суть за привабливою картиною очевидних досягнень цієї героїчної країни, що захистила Європу від "останнього диктатора століття" Володимира Путіна. І зрозуміти чому половина економістів так люблять "українське диво", а інша половина так жорстоко критикують її модель післявоєнного розвитку.

Щоб розібратися в цьому, дозвольте нагадати вам основні історичні факти.

2025 рік. Після несподіваної смерті російського диктатора Владіміра Путіна та викликаного цим хаосу влади у Кремлі, Російська окупаційна армія стала хаотично відступати з українських територій. Епохальних подій того року вистачило б на ціле десятиліття: Україна повертає свої землі в історичних кордонах, визнаних ООН, фактично, без важких боїв – війська противника здаються чи тікають, втративши мотивацію до продовження бойових дій.

У російському гарнізоні, що базується в Придністров'ї, колись окупованій Росією, частині Молдови, спалахує бунт військовослужбовців, етнічних українців із Бессарабії. І Молдова мирно повертає собі контроль над своєю територією. 30 років до цього субсидований Росією не визнаний анклав, що складається зі смужки землі, затиснутої між Україною та Молдовою, отримує довгоочікувану свободу та міжнародне визнання в рамках Молдови.

У Мінську, столиці Білорусі, цього разу не сотні тисяч, як у 2020-му році, а мільйони людей виходять на вулиці, щоб проголосити нову, незалежну від Росії демократичну державу, котра, як і Україна, прагне стати частиною Європи. Поліцейський опір виявляється зламаним після того, як армія, яка не бажає воювати за тодішній проросійський уряд, переходить на бік протестуючих.

Європа та Америка, бажаючи підтримати та віддячити Україні за те, як вона героїчно захистила континент від російської агресії, виділяє їй 5-річну програму Відновлення та Розвитку у розмірі 300 млрд євро. Ще 300 млрд російських золотовалютних резервів, заарештованих на Заході ще на початку війни у 2022 році, до кінця 2025-го надходять на рахунки Національного банку України у якості репарацій.

"600 млрд євро, навіть якщо вони будуть виділені протягом п'яти років, означатимутьзовнішні вливання грошей в 120 млрд євро на рік. Ще ніхто і ніколи у світовій історії не бачив, як економіка з розміром ВВП менше ніж 200 млрд дол на рік раптом починає отримувати по 120 мільярдів протягом п'яти років поспіль! Навіть Китай із його 20-трильйонною економікою отримує менше 100 млрд інвестицій на рік. На наших очах може статися найбільше економічне диво в історії!" — цю цитату нобелівського лауреата з економіки Пола Кругмана, сказану ним після затвердження фінального плану допомоги Україні ЄС та США на початку 2026 року прийнято було згадувати останні 10 років як головне економічне пророцтво, коли заходить мова щодо України, її успіхів та її особливого місця та долі на континенті.

Нещодавно, один український політик, який працював 10 років тому в адміністрації президента Зеленського, який назавжди увійшов в історію як Президент-переможець "Останньої війни на континенті", розповідав мені під час мого візиту до Києва, як тоді, у далекому 2024-2025 роках, українське найвище керівництво боялося (!) саме економічних наслідків своєї Перемоги:

"Нам здавалося тоді, що ми не впораємося з проблемою безробіття, коли мільйон чоловіків повернеться з фронту і, не знайшовши роботи всередині країни, поїдуть, як і їхні дружини до цього, жити в Європу", — сказав колишній високопосадовець уряду Зеленського, поки ми чекали з ним поруч у черзі в зоні прилітавши нового київського аеропорту "Макарів", побудованого минулого року. Система Face ID, яка замінила в ньому паспортний контроль, працювала на локальному штучному інтелекті. І її збої породжували не малі черги в зоні прильоту.

Ми обидва посміхнулися, коли він договорив, бо в наступне десятиліття все сталося з точністю до навпаки: вливання колосальних для такої маленької економіки грошей на три роки перетворили Україну на великий будмайданчик, де будувалося все: автобани, аеропорти, житло, логістичні хаби, малі та середні виробництва.

Типова картинка українського села у 2025-2027 роках: колишні військові дрони, що ідеально рівномірно зрошують поля пшениці та виноградники, – сільське господарство в цій країні в перші три повоєнні роки зробило квантовий технологічний прорив. А принаймні дві компанії українських агродронів отримали сьогодні мільярдну оцінку на провідних криптобіжах світу.

Типова міська картинка Києва того часу: гори пилу та будівельних лісів, місто стоїть у суцільній пробці, що складається з мерседесів бізнесменів з усіх країн світу, які злетілисяробити бізнес до Києва як колись до Дубаю. У Києві не вистачає офісних центрів та апартаментів для всіх – і тому він будується вшир та у височінь.

До 2033 року перед нашими очима постане це Brand New Kyiv – схожий на Дубай десятирічної давнини, однак зеленіший та зручніший для життя. З двома діловими центрами – районами скляних хмарочосів на Рибальському острові та у колишній промзоні на Корчуватому.

З найшвидшою та найзручнішою у світі дрон-доставкою NOVA Dron, двома набережними широкої річки Дніпра, забитими ресторанами, де ніколи ви не знайдете вільних місць. І красивими, завжди модно одягненими українцями, чиє прагнення до успіху та свободи стало легендарною ознакою цієї нації в усьому світі.

Проблема безробіття в Україні проіснувала після перемоги 2025-го не більше року, а потім вона, за влучним висловом одного з американських економістів, який нещодавно отримав Нобелівську премію за опис "українського економічного дива", "захлинулася в грошах".

Зарплати в цій країні стали зростати небаченими в Європі XXI століття темпами — Велике Будівництво-2, як називають цей період, вимагало мільйони робочих рук — від будівельників та інженерів — до топ-менеджерів і айти-фахівців.

10 років назад вважалося, що Україні не ослити такий обсяг робіт по будівництву по-суті нової країни на місці старої, без масової міграції з країн Азії, проте навіть в цьому макроекономісти того часу помилилися. Справа в тому, що ще до війни 2022-2025 років більше 3 мільйонів українців з економічних причин імігрували до країн ЄС. За три роки війни кількість мігрантів збільшилася ще на 6,5 мільйонів і в 2024-му нестача 10 мільйонів робочих рук здавалася непереборною проблемою, — згадує член уряду Зеленського, що працював у Мінекономіки України в 2024-2025-му роках.

Проте, як вже казав, згаданий вище Пол Кругман "нам всім довелося добряче здивуватися та переглянути свої уявлення про те, якими взагалі темпами може рости економіка та зарплати в ній, коли ми говоримо про кейс України та безпрецедентні грошові вливання в цю країну!"

Стартувавши з повоєнних 500 дол/міс у 2024-му році, середня зарплата в Україні вже до кінця 2025 року зросла до 900 доларів, а 2026-го вже перевищувала вже 1500 євро.

Це більше, ніж більшість українських мігрантів заробляли в країнах ЄС будь-коли. Тож запрошувати мігрантів із Азії не довелось, бо за даними Евростату, вже в до 2028 року українських мігрантів у ЄС залишилося менше ніж до війни. А це означає що 7 мільйонів людей повернулися в Україну, щоб прийняти участь в "українському економічному диві".

Нині, у 2035-му середня зарплата в Україні перевищує 2500 євро/міс. ВВП країни, як і передбачав Пол Кругман, за десятиліття вони зросли вп'ятеро. І сьогодні Україна – це країна із трильйонною економікою. Будучи колись найбіднішою країною Східної Європи, через "10 славних років" Україна за розміром ВВП та рівнем життя населення, разом із Польщею та Туреччиною входить до трійки найбільш розвинутих країн регіону.

Сьогодні, у серпні 2035-го, коли Україна готується відзначати своє 45-річчя Незалежності та 10-річчя своєї Перемоги, який називають тут "Днем Перемоги та Звільнення Братських Народів" та святкують одночасно у Києві, Мінську та Кишиневі, я сиджу у модному київському ресторані "Фелліні", розташованого на даху однієї з найвищих будівель в українській столиці з прекрасним видом на найвищу в Європі скляну вежу Taryan Tower Business та обговорюю з двома українськими економістами дві головні проблеми, які стоять перед цією, безумовно, успішною країною через десятиліття після перемоги: новий відток людей та відток капіталу з України.

Європейцю, який вперше відвідує Сігапур, Дубай чи Гуанджоу і на власні очі бачить перед собою буквально "Місто з Майбутнього", яке за сучасною архітектурою, багатством мешканців та зручністю для життя очевидно перевершує більшість старих, але милих нашому серцю своєю архітектурою європейських міст, часто буває важко повірити в те, що у цих "марсіан", котрі так стрімко випередили у розвитку своїх сусідів по континенту, теж бувають проблеми.

Адже все, що можна прочитати про Україну у відкритих джерелах або побачити на власні очі на вулицях Києва, – говорить про інше. Що саме українці перебувають на вершині свого успіху за всю новітню економічну історію країни. Але економісти, котрі прийшли зі мною на зустріч, говорять про глибокі внутрішні проблеми, які, як вони вважають, скоро можуть призвести до кризи, вийти з якої буде чи не складніше, ніж у 2025-му році: втеча людей і втеча капіталу.

– У 2024-му році, за рік до Перемоги, наш уряд, зіткнувшись із зростанням військових витрат, узяв курс на підвищення податків, замість того, щоб просто попросити зайвих 2-3 мільярди доларів у Заходу. (Нам тоді виділяли по 50 млрд дол. на рік). Це була фатальна помилка, яку ми згодом так і не виправили, бо багато політиків її ще й досі не усвідомили, — каже професор економіки Ярослав Романчук, відомий як співавтор програм реформ і в Україні, і в Білорусі.

За словами професора, йдеться про те, що ще до війни Україну оточували країни, котрізалучали інвесторів нижчими ставками податків: Болгарія мала 10%+10% на корпоратинвіта особисті доходи, Чехія давала пільгу до 9%, Польща мала взагалі безліч своїх податкових пільг. Але це все були стартові умови котрі, як ви знаєте, сильно покращилися протягом останнього десятиліття в рамках міжнародної податкової конкуренції: на тлі розвитку світу паралельних фінансів та крипто-розрахунків більшість країн Європи, особливо Східної Європи знижували свій загальний рівень оподаткування до 25% ВВП.

Країни конкурували одна з одною і конкурували за залучення до своєї юрисдикції найцінніших і високооплачуваних фахівців: як висококваліфікованих робітників, так і AI-розробників. Котрі, як ми добре знаємо, у сучасному світі можуть легко набути статусу "цифрових кочівників" і жити практично в будь-якій країні світу.

Україна, яка мала довоєнний рівень оподаткування 41% у перші п'ять повоєнних років відновлення, різко наростила його до 55%. Уряд легко знаходив виправдання кожному кроку такого підвищення: гроші бюджету повоєнної країни потрібні завжди.

– Частиною "українського економічного дива", – стверджує професор Романюк, – було те, що економіка, за рахунок феноменальних грошових вливань ззовні, зросталафеноменальними темпами, незважаючи на підвищення податків.

І це справді так. Найбільшою корпорацією країни з оборотами у 100 млрд доларів на рік стало Державне агентство з реконструкції та розвитку та однойменний банк.

Вони прокачували через себе сотні мільярдів, розподіляючи держзамовлення на будівництво аеропортів, автобанів та нових міст. Які діставалися спеціалізованим держкомпаніям другого рівня. Одні займалися будівництвом мостів, інші спеціалізувалися на автобанах, ВПК чи телекомунікаціях нового покоління.

Генерація електроенергії в країні подвоїлася за рахунок будівництва нових маневрених "малих реакторів", що працюють на збідненому урані. Усі вони збудовані за державні кошти та належать сьогодні держкорпорації "Енергоатом" розкидані рівномірно по "новому промисловому кластеру", котрий розкинувся в п’яти західноукраїнських областях.

План 2025-2035 для відновлення України, колись профінансований грошима Євросоюзу, припускав, що за 300 мільярдами державних коштів з бюджету ЄС прийдуть наступні 300-400 мільярдів приватних інвестицій. Але, як ми можемо сьогодні констатувати, через високі податки вони не так і не прийшли в Україну. Вони прийшли у Молдову.

Частина 2. Кишинів

Кишинів зустрів мене великою кількістю голографічних реклам, що супроводжують приїжджих по всьому шляху від нового сучасного аеропорту до столиці цієї невеликої країни. Її успіх за останні 10 років був не таким яскравим, як український. Країна все ще відстає від своєї щасливої ​​сусідки за рівнем зарплат та середньодушовим ВВП. Проте вид молдавської столиці змінився так само радикально як у Києві: більшість голо-бордів навулицях та вздовж доріг – інвестиційні компанії, які пропонують вигідні інвестиції у нерухомість та цінні папери на крипторинку. А центральні вулиці та проспекти Кишинева тепер займають нові висотні офісні будівлі з вивісками найбільших інвестиційних банків світу, таких як JP Morgan та HSBC, та криптобірж, таких як Binance та WhiteBit.

Для тих, хто погано знає історію цієї країни, я нагадаю, що у 2024 році, до закінчення останньої Великої Війни на континенті, Молдова, разом з Україною, значилася у списку найбідніших за рівнем життя та доходу країн у регіоні.

Майя Санду, стала такою ж легендою у своїй країні як президент-переможець Зеленський у своїй. Саме при ній відбулося мирне повернення відторгнутої території Придністров'я на рік Перемоги 2025-го. Тільки з цієї причини вона мала б надовго ввійти в історію своєї країни. Але так сталося, що вона увійшла до неї і досі є найпопулярнішим і найшанованішим політиком навіть через 7 років після закінчення її другого президентського терміну, як президент-реформатор. Саме вона уклала той унікальний договір з Євросоюзом, який заклав основи стрімкого зростання та процвітання цієї невеличкої країни, котрі нам всім так добре видно сьогодні, в 2035-му.

Молдова, як і Грузія і Білорусь, у цьому десятиріччі мали набагато менше шансів на економічний прорив. На відміну від України, захід не запропонував їм допомоги у будівництві сучасної країни на місці старої.

Майї та її команді реформаторів, до якої увійшли провідні представники IT та крипто-індустрії, довелося у 2025-му році придумати свій власний план – як досягти успіху на тлі могутньої сусідки зі стрімко зростаючим рівнем доходів, який перші три роки після війни у ​​2025 році. 2028 навпаки добряче витягував з неї трудові ресурси на "Велике Будівництво-2".

І вони придумали такий план.

Молдова свідомо перетворилася на легальний європейський офшор для фінансового сектора та сектора високих технологій, крипторинка та всього, що з ним пов'язано. По-суті, повторивши успіх раніше відомих всім фінансових центрів Європи — Ліхтенштейну та Люксембургу. Але акцентуючись на фінансових технологіях 20-30-х років XXI століття.

Поки Україна могла собі дозволити зростати на грошових надвливаннях ззовні, зберігаючи 50%+ податки в корпоративному секторі та швидко наростивши рівень податків на персональні доходи населення до 40%, копіюючи найгірші європейські практики, які 10 років тому здавалися передовим досвідом ЄС, Молдова зробила ставку на залучення в країну підприємців з усього світу, зацікавивши їх простотою ведення бізнесу та найнижчими податками на континенті.

Мій співрозмовник Олександр Колтунов, один із радників президента Санду у 2024-2028 роках згадує спекотні дебати у Брюсселі, коли Україна просила все більше і більше грошей на розвиток та відновлення, спираючись на потужне лобі в Європарламенті європейських компаній та банків, які планували заробити на ньому мільярди євро. А Молдова просила лише одного: погодити їй дорожню карту зниження податків для нової криптоіндустрії. Як учасник європейської економічної спільноти, Молдова не могла ухвалити таке рішення самостійно, не погодивши його з ЄС.

Але, зрештою, лобісти країни перемогли у своїй дворічній боротьбі з євробюрократією, прийнявши так звану "Директиву по Молдові". І це стало поворотною точкою у розвитку країни. І сьогодні більшість молдаван вважають запуск "Реформи Санду" у 2026 році чи не більшою заслугою колишньої президентки перед історією країни, ніж її Перемогу 2025 року у Придністров'ї.

Далі хроніка реформ країни у фінансовому та крипто- секторі виглядала так: у 2026-му Молдова на рік випереджаючи ЄС та в один рік із США, Китаєм, Гонконгом, Сінгапуром та Кореєю запроваджує CBDC. Завдяки спрощеним правилам використання криптовалют, полегшеному ліцензуванню та максимально лояльному до криптоінвесторів національному законодавству, Кишинів протягом двох років перетворюється на найбільший регіональний центр крипторарахунків. Один за одним у столиці Молдови починають виникати нові банки та біржі.

Відчувається дика нестача кваліфікованого персоналу. Ключову роль у вирішенні цієї проблеми відіграли білоруські айтішники, згадує Олександр Колтунов, сам виходець із Білорусі.

Після масових демонстрацій у Білорусі 2020-го, сотні тисяч білоруських айтішників, які працювали тоді вже на світовому рівні з провідними лідерами індустрії, були розкидані по світу. Багато хто переїхав у Кишинів, багато хто на Кіпр і в Лісабон, до того, як Португалія закрила свою країну для "цифрових кочівників". В результаті, величезна кількість з них сьогодні живе та розгортає свої проекти тут, у Молдові.

"Предбачивши проблему з кадрами для нової індустрії, Майя почала вкладати до того нечувані гроші в університети, які здавалися тоді всім, запрошуючи викладачів з усього світу, — згадує Олександр. — Усього їх було запущено чотири, уявляєте? – перепитує він мене, і я навіть зараз не можу собі уявити чотири IT-університети з американськими викладачами в такому невеличкому місті, яким і дотепер на фоні Парижу Варшави чи Києва є Кишинів. – Я лише знизую плечима у відповідь, даючи зрозуміти що таке важко собі уявити навіть зараз не те що 10 років тому.

До речі, будівля одного з них ще й досі не зведена до кінця, але процес навчання у всіх чотирьох був запущений відразу ж, дистанційно, не чекаючи завершення будівництва кампусів. І сьогодні вже четверо із першої хвилі випускників цих університетів, керують мільярдними компаніями.

Сідаючи на рейс Кишинів-Париж Шарль де Голль, проходячи без черги паспортний контроль, що без збоїв дізнався мене і посміхнувшись у кафе монітору-гаманцю, що так само безконтактно списав з мого паризького рахунку гроші за свіжий еспресо і круасан, я повертався в редакцію. Все ще думаючи над цією дивовижною дилемою двох країн. Кожна з яких, — а обоє були найбіднішими країнами континенту після війни 2022-2025 років, — досягла такого приголомшливого успіху за останнє десятиліття. При цьому такими не схожими один на одного способами.

Київ, з його показним багатством, забитими ресторанами та дорогими машинами, де кожен другий бізнесмен займає якусь посаду в успішних держмонополіях, що піднялися у 20-ті роки на європейських дотаціях, а кожен третій носить у кишені паспорт громадянина Молдови, щоб платити там податки. Де всі молоді айтішники, заробивши перші гроші, мріють набути статусу "цифрового кочівника" та якомога швидше перенести свій бізнес із України, однієї з найбагатших країн регіону з найвищими податками у Східній Європі.

І Кишинів. Місто, де у кожному кафе ви можете почути англійську мову, а вулиці міст заполонили студенти з усіх країн Європи. Де в тіну тутешніх скверів молодь сидячи в своїх SmartGlasses, попиває домашнє молдавське вино і це їх остання привязаність до якоїсь місцевості, бо в думках та діях вони давно вже "цифрові кочівники" економіки майбутнього. Недарма в цьому місті, як свідчить статистика 2035 року, щогодини реєструються три нові AI-компанії, а щомісяця три нео-банки або великі крипто-фонди з усього світу.

Кишинів, де 10 років тому президент-реформатор Майя Санду довірила будувати економіку нового типу не державної бюрократії, а "невидимій руці ринку", не вагаючись у своєму виборі: чи дати своїм громадянам "вудочку" чи "рибу", ілюзію соціальної справедливості чи економічну свободу.

Сьогодні, враховуючи крах лівих економічних течій у Євросоюзі, такий політичний вибір здається очевидним, але тоді, у далекому 2024 році стати на бік економічних свобод – означало піти проти мейнстриму.

"Мені досі шкода, що 10 років тому Україна, умовно кажучи, обираючи між "вудкою" вільної економіки, легких умов ведення бізнесу, та "рибою" сотень мільярдів дотацій на відновлення, обрала "багато риби і зараз", – каже професор Романчук. — Як говорила велика Маргарет Тетчер, "Соціалізм хороший усім, але чужі гроші рано чи пізно закінчуються!", — приводить професор цитату 50-річної давнини, котра ріже душу своєю актуальністю щодо політики патерналістських держав ще й донині.

Україна за одне десятиліття, завдяки безпрецедентній програмі відновлення досягла того рівня добробуту, до якого, скажімо, Іспанія та Португалія йшли 40 або 50 років. І дивлячись на те як виглядає країна ззовні неможливо це назвати нічим іншим, окрім успіху. Але тепер і перед нею стоїть те саме питання, що й перед усіма старими країнами-членами ЄС: "А що ж далі?"

Найпарадоксальніше, каже професор Романчук, що відповідь на нього не просто написана, а висічена в камені на мармуровій стелі біля входу в економічний університет у Кишиневі. Це цитата класика американської економічної думки Артура Лаффера. Парадокс полягає в тому, — завершує професор, що Артур Лаффер сказав цю цитату в Києві, далекого 2015 року, ще 20 років тому, коли він консультував Мінфін України щодо комплексної ліберальної податкової реформи, ще за часів президента Порошенка. Але його порадою досі не скористалися у Києві. Нею скористалися у Кишиневі.

На стелі висічено: "Не повторюйте того, що роблять багаті країни зараз, робіть те, що робили багаті країни, щоб стати багатими – знижуйте податки!"

Біографічна довідка:

Михайло Кухар

50 років.

Відомий український економіст.

Засновник та головний економіст Незалежної групи макроекономічного аналізу та прогнозування Ukraine Economic Outlook.

Його компанія є одним з лідерів на ринку економічних прогнозів та галузевих прогнозних досліджень.

Викладач основного курсу макроекономіки в Бізнес школі МІМ.

Прослухати "Базовий курс з макроекономіки за 12 годин від Михайла Кухара можна і онлайн, зареєструвавшись за посиланням: https://www.ukraine-economic-outlook.com/uk/macroeconomic-course