Рік невідомості: наша колега Ірина Левченко та її чоловік з травня 2023 року перебувають у полоні росіян

Читать на русском
Автор
3804
Ірина та Олександр Левченки вже рік перебувають у російському полоні. Фотоколаж "Телеграфу". Новина оновлена 06 травня 2024, 11:24
Ірина та Олександр Левченки вже рік перебувають у російському полоні. Фотоколаж "Телеграфу".

Російським силовикам вже не потрібні приводи, щоб прийти з обшуками, зупинити й затримати когось на вулиці

Попри всі намагання домогтися звільнення журналістки Ірини Левченко та її чоловіка Олександра, затриманих росіянами 6 травня 2023 року в окупованому Мелітополі, подружжя і досі в полоні. При цьому так і невідомо ні їхнє точне місце перебування, ні стан здоров’я, ні причини ув’язнення. "Телеграф" продовжує стежити за історією і нагадує, як вона розвивалась.

Забрали просто з вулиці

Після окупації Мелітополя в перші дні повномасштабного вторгнення, росіяни майже одразу почали перевірки, затримання й арешти місцевих жителів. В першу чергу під пильний нагляд потрапляли як люди, дотичні до армії чи правоохоронних органів, бюджетники (передусім педагоги), журналісти, так і пересічні громадяни з активною громадською позицією. Когось після "розмови" з представниками ФСБ, яка іноді супроводжувалась катуваннями й сидінням "на підвалі", відпускали. Але частіше містяни просто зникали на певний період, поки окупанти не придумували версію, у чому можна звинуватити затриманих.

А що довше тривала окупація, то менше приводів було потрібно російським силовикам, щоб навідатися додому до мелітопольців з обшуками чи зупинити й затримати когось з них прямо на вулиці. Саме таким чином, наскільки відомо рідним, і потрапили до їхніх рук Ірина та Олександр Левченки. Обидва на той момент вели життя звичайних пенсіонерів, але чимось зацікавили окупантів.

Ірина - фанат рідного Мелітополя, яке вирішила не полишати навіть після окупації.

— Коли ми збирались з донькою виїжджати з окупації, пропонували Ірині з чоловіком долучитися до нас, — каже сестра Ірини Олена Руденко. — Але вона не захотіла і нас відмовляла. По-перше, тоді ніхто не думав, що війна настільки затягнеться, і були великі сподівання, що Мелітополь ось-ось звільнять. По-друге, сестра була впевнена, що вони нікому не потрібні, бо займаються виключно домашніми справами, їздять на дачу, гуляють містом, проводять час з онукою й все. Та сталося по-іншому.

Останній раз ми переписувались з Ірою зранку 6 травня — це було звичайне сімейне спілкування. Потім я кілька разів їй ще написала, але відповіді вже не отримала. З цього приводу не хвилювалась, бо зв'язок у місті був нестабільний та й інтернет час від часу пропадав. І тільки більш аніж за тиждень з'ясувалось, що їх взяли через кілька годин після того, як ми контактували. Знайомі бачили, що вони "спілкувались" з російськими військовими в одному з районів міста, і після того Іра і Сашко зникли.

Олена (праворуч) вмовляла сестру виїхати разом з нею на підконтрольну Україні територію.

Коли стало зрозуміло, що подружжя Левченків затримали росіяни, їхні друзі в місті намагалися з'ясувати, де саме їх утримують. Але стандартно жодної інформації шодо цього отримати в окупантів не вдалось. Не справдились і сподівання, що Ірину та Олександра піддадуть перевірці, яка, за досвідом інших затриманих, могла тривати до 30 днів, а потім відпустять.

Лише згодом Олександр зміг передати записку, в якій повідомив, що чекає суду, бо його звинуватили в тероризмі. На той момент його ще тримали в місті. Так само й Ірину, хоча подружжя і розлучили в день затримання. Як розповів нашому виданню один з мелітопольців, котрий також побував в руках росіян, він перетинався з колишньою журналісткою в одній з імпровізованих в’язниць Мелітополя. Це був кінець травня — початок червня 2023 року, Ірина почувалася добре, наскільки це було можливо в тих умовах, під час коротких розмов казала, що її затримали за те, "що дуже любила Україну". Наша колега сподівалась, що швидко опиниться на волі.

Останні роки Ірина з чоловіком займались будинком та дачею, гуляли, зустрічались з онукою.

— До повномасштабного вторгнення я спілкувалась з родинами кримських татар, яких арештовували на півострові. Вони хоча б мали змогу дізнатися, де і що з їх рідними, до справ допускали адвокатів, — згадує колишня колега Ірини по роботі в мелітопольських медіа Юлія Іванова. — У випадку з окупованими після 24 лютого 2022 року територіями ситуація складніша. Люди просто зникають, сім’ї не мають про них жодної вісточки місяцями, а росіяни навіть не визнають свою причетність до затримання.

Частину з таких цивільних громадян потім "легалізують", висуваючи їм звинувачення в різних злочинах, карають за законами РФ і відправляють до російських таборів і в’язниць. І якщо з військовими є чіткі алгоритми обміну і вони відбуваються, то у випадку зі жителями тимчасово захоплених міст існують великі проблеми. Але ми всі дуже сподіваємось, що ситуація зміниться і всі цивільні будуть на волі, й Іра з Сашком також. Тим паче, що Іра пообіцяла приїхати до мене в гості у Норвегію і я вірю, що вона виконає свою обіцянку, — каже Юлія Іванова.

Свідома поведінка росіян

За рік з часу затримання Ірини та Олександра Левченків російська сторона так і не оприлюднила їхні історії, як це було з іншими цивільними заручниками. Багатьох з них зробили фігурантами кримінальних справ, звинувативши у діях проти окупаційного режиму. Наприклад, Володимира Зуєва, Андрія Голубєва, Ігоря Горлова, Юрія Петрова та Олександра Жукові, яких судять за нібито планування вибуху на місці видачі гумдопомоги у Мелітополі. Чи з Ярослава Жука, на якого повісили організацію замаху на самозвану "директорку департаменту освіти" Олену Шапурову. Чи полковника Сергія Бутнаря, якого звинуватили у шпигунстві.

— Те, що про Ірину та її чоловіка росіяни не надають жодної інформації — свідома поведінка. Вона може свідчити, по-перше, що проти конкретних осіб, яких утримують окупанти, не заведені жодні кримінальні справи, вони не є полоненими й не були передані для подальшої формалізації їхнього статусу (наприклад як такі, що "протидіяли СВО"), — пояснює голова Об'єднання родичів політв'язнів Кремля Ігор Котелянець. — Їх можуть використовувати для рабської праці, обслуговування російських солдатів, можуть піддати жорстким катуванням (особливо якщо це активісти, журналісти, посадовці). Росія не визнає факт утримання людини, якщо воно як мінімум ніяк не оформлене.

На початку повномасштабної війни мелітопольці протестували проти захоплення міста росіянами.

З іншого боку, окупанти бояться цивільних мешканців захоплених територій, тому роблять багато для їхнього залякування. Це найбільш ефективна стратегія для стримування великої кількості потенційно нелояльних людей, в яких вони відчувають для себе загрозу. Тому показово вивозять людей, які потім зникають безвісти. Крім того, ставлять обладнання для прослуховування телефонів (або пропагують, що ставлять), розпалюють ворожнечу у соцмережах, культивують практику доносів, тиснуть на тих, хто відмовляється брати паспорт. Плюс шантажують тих, в кого рідні залишається на тимчасово окупованій території, в окремих випадках людей навіть примушують збирати інформацію і передавати її росіянам. В цій ситуації такі люди в позиції заручника, — каже Ігор Котелянець.

Не допомогли зрушити справу Ірини та Олександра Левченків і численні звернення української журналістської спільноти до міжнародних організацій з вимогами звільнити колишню журналістку та її чоловіка. Але зазвичай на росіян мало впливають такі заяви й вони діють за власними, тільки їм зрозумілими сценаріями. Тим часом українська сторона продовжує шукати шляхи для повернення цивільних. Над цим, зокрема, має предметно працювати робоча група, створена нещодавно при Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими.

Про Ірину Левченко при кожній нагоді згадують і вимагають звільнення колеги-журналісти.

— Це єдина структура, до якої входять представники Координаційного штабу, СБУ, Офісів омбудсмена та генерального прокурора, інших державних органів. Залучені будуть і громадська організації, я, наприклад, збираюся працювати у її складі, — каже Ігор Котелянець. — Сподіваюсь, що дана робоча група допоможе знаходити нові механізми звільнення цивільних. Принаймні, вперше створено хоч якийсь орган, відповідальний за даний трек. Засідань поки не було, чекаємо на скликання першої зустрічі всіх учасників.

Ірина дуже любить цікавих людей і завжди була у вирі подій, навіть перебуваючи на пенсії.

Не полишає надій знайти Ірину і колишній її керівник — головний редактор "Телеграфу" Ярослав Жарєнов.

– Ми залишались на зв’язку навіть під час окупації, хоча з початком вторгнення Ірина пішла на заслужений відпочинок і журналістської роботи не вела. Ми підтримували зв’язок просто для розуміння, що всі живі, що всі у більш-менш безпечній обстановці. Протягом року разом із сім’єю намагаємось встановити, куди окупанти сховали Ірину та Олександра. На жаль, звільнення цивільних полонених в умовах такого воєнного конфлікту — надто складний процес. Хоча всі відповідні органи про цей випадок знають і також працюють. Але росіяни обрали тактику знущання над родиною пенсіонерів. І найгірше, що таких родин і окремих затриманих сотні, а може й тисячі, — говорить Жарєнов.

Як повідомляв "Телеграф", в Офісі генерального прокурора назвали одним з пріоритетних напрямів на 2024 рік привернення уваги міжнародної спільноти до цивільних осіб, позбавлених волі на тимчасово окупованих територіях.

Матеріал опублікований українською мовою — читати мовою оригіналу