Чому Іран такий могутній? Можливо, річ у слабкості іншої країни - Ілія Куса

Читать на русском
Автор
3505
Огляд сил у Тегерані
Огляд сил у Тегерані. Фото Getty Images

Тегеран чудово знає ризики та ціну війни із Заходом для себе, навіть якщо в ній не буде переможців

Відповідь на це запитання доволі проста. Це не Іран раптом став таким сильним, а США стали більш чутливими до глобальних змін, у тому числі трансформації природи конфліктів. Все, що нині відбувається на Близькому Сході між Іраном і США/Ізраїлем має конкретні причини, тісно переплетені з американською політикою у регіоні.

Якщо спрощувати, витоки іранської "могутності" полягають у декількох ключових подіях:

  1. Вторгнення США в Ірак 2003 року.
  2. "Арабська весна" 2010—2012 років.
  3. Провал американсько-іранських переговорів про нормалізацію у 2000-х та 2010-х.
  4. Поступовий розвал близькосхідного мирного процесу між ізраїльтянами та палестинськими арабами.
  5. Зміна регіонального балансу сил та ерозія традиційних державних проєктів.

Вторгнення США в Ірак 2003 року і демонтаж вертикалі Саддама Хусейна призвів до утворення вакууму влади, який частково заповнили проіранські шиїтські партії.

Сполученим Штатам потрібна була допомога регіональних держав, навіть Ірану, щоб швидко оновити політичну систему та провести нові вибори. Однак коли Ірак занурився в численні внутрішні конфлікти, стало зрозуміло, що Вашингтон не знає, що з ними робити, і не мав чіткого плану на такий випадок. Це ще більше розмило вплив Штатів, і що важливіше, дало тріщину в їхньому образу всемогутньої держави, яка здатна на все.

Остаточним трампліном для цементування іранського впливу в Іраку стало піднесення терористів "Ісламської держави", які зібралися на базі "Аль-Каїди" 2013 року.

Проіранські ополчення зіграли ключову роль під час битви за Багдад і не дали бойовикам дійти до столиці, чим врятували центральний уряд. Фактично, під час війни з терористами між США та Іраном діяв ситуативний союз, який дозволив завдати поразки бойовикам і позбавити їх контролю над більшою частиною Іраку до кінця 2018 року.

Водночас війна з "ІД" дозволила Ірану створили на території Іраку власні парамілітарні угруповання, які пізніше стануть його "м’язами на землі" і доповнять політичну інфраструктуру Тегерана в іракській постсаддамівській політичній системі. Воєнізовані формування, зібрані у коаліцію "Сили народної мобілізації" ("Хашд аш-Шаабі"), стануть одними з найсильніших військово-політичних фракцій в Іраку і пізніше будуть інкорпоровані у лави збройних сил, а Іран отримає суттєвий вплив на процеси формування влади в Багдаді.

"Арабська весна" 2010—2012 років призвела до різкого послаблення цілої низки держав, які дотримувалися або відносно прозахідної (Єгипет, Туніс, Ємен), або прагматичної збалансованої зовнішньої політики (Ліван, Сирія, Ірак, Алжир).

Зміна урядів у цих країнах або початок громадянської війни фактично вибила їх з регіонального балансу сил, загостривши суперництво за контроль над ними між ключовими великими гравцями Близького Сходу: Туреччиною, Іраном, Саудівською Аравією, Катаром та ОАЕ. Це підштовхнуло іранців до більш активного проникнення в ці країни та залучення у регіональні конфлікти або на базі старих проксі-зв’язків ("Хезболла" у Лівані, міждержавні зв’язки у Сирії, ХАМАС на палестинських територіях), або шляхом створення нових партнерств (хусити у Ємені, шиїтські парамілітарні формування в Іраку, власні воєнізовані загони у Сирії).

Нездатність США та Ірану домовитися між собою також впливала на активізацію Тегерана у регіональній політиці.

Така собі "параноя" іранських можновладців, пов’язана з їхньою упевненістю у намірах зовнішніх ворогів (передусім, США, Британії та Ізраїлю) їх знищити, сформована після травми 1953 року (ознайомтесь тут), посилилася після того, як США та їхні союзники запровадили проти Ірану санкції за його ракетно-ядерну програму.

Спроба адміністрації Обами домовитися про це 2015 року провалилася після приходу до влади Дональда Трампа, який розгорнув кампанію максимального тиску на Іран, яка ледь не призвела до війни між двома країнами. Вторгнення РФ в Україну в лютому 2022 року та ситуативне партнерство з Москвою, на яке пішов Іран, ще більше віддалило перспективу американсько-іранських домовленостей.

Неврегульованість ізраїльсько-палестинського конфлікту та фактична смерть мирних переговорів між сторонами, запущених у 1990-х роках, дала Ірану привід і можливості для подальшої експансії у регіоні, зокрема й для ситуативного партнерства з ісламістським рухом ХАМАС.

Крім того, Сирія та Ліван дедалі більше ставали "сірими зонами" для регіонального проксі-протистояння між Ізраїлем та Іраном, тим самим змушуючи обидві сторони посилювати свої позиції у цих "фронтирних зонах". Коли ж у жовтні 2023 року дійшло до повномасштабної війни Ізраїлю та ХАМАС, Іран просто використав ті проксі-сили, у які він вкладав кошти так багато років.

Нарешті, одна більш глобальна причина "могутності" Ірану та "слабкості" США криється у трансформації регіонального балансу сил. З одного боку, це неминучий процес. Сполучені Штати втратили інтерес до Близького Сходу та до ролі глобального поліцейського, а регіональні держави досягли такого рівня розвитку та амбіцій, що мають змогу кидати виклик американському домінуванню.

З іншого — низка стратегічних помилок, яких припустилися США, прискорили цей процес, і зрештою створили підґрунтя для посилення Ірану та загострення регіональної конкуренції, у перехресті якої часто опинявся Вашингтон як все ще потужна та впливова держава, яка має тісні зв’язки з майже усіма зацікавленими сторонами, а також чималу військову присутність.

Низка країн, які так і не оговталися від подій "арабської весни", переживають кризу свого політичного проєкту.

У Сирії послаблення централізованої вертикалі влади призвело до розпаду країни на декілька ворогуючих анклавів, у яких більш відчутну роль грають не державні структури, а парамілітарні угруповання: проіранські на сході та заході, проамериканські курдські — на північному сході, протурецькі ісламісти — на півночі тощо.

У Лівані страшна фінансова та соціально-економічна криза призвела до паралічу держави, на тлі якої "Хезболла" розмиває монопольне право держави на насилля, а окремі політичні фракції та клани мають більший вплив у своїх регіонах, аніж центральна влада, яку вони самі й формують.

Ірак також став ареною протистояння різних кланово-політичних проєктів, кожен з яких має свою кишенькову армію, тоді як центральний уряд намагається виживати та функціонувати в умовах постійної внутрішньої колотнечі.

Нарешті, найбільш заселена частина Ємену знову розпалася на два формування – північне, у якому домінують шиїтські загони хуситів, та роздроблене між різними проурядовими силами південне.

Мапа Ємену
Карта Ємену. Зеленим кольором виділено територію, яку контролюють хусити, рожевим - урядові сили, жовтим - Південна перехідна рада

Усі ці недержавні угруповання отримали вплив і вагу не менше за цілу державу, а відтак з ними дуже важко воювати. Щобільше, практично усі вони були створені на базі власних соціальних, етнорелігійних груп, тобто є частиною суспільства, з якого вони походять, і говорять від його імені.

Іншими словами, це не просто підпільні терористичні групи, які живуть окремо від місцевого населення, а навпаки: воєнізовані загони, які є частиною цього населення і мають на нього вплив, що робить їх суб’єктом переговорів. Це, своєю чергою, змінює природу конфлікту з ними та накладає свої обмеження на США, які не мають ані змоги, ані бажання вторгатися в країну та знищувати частину населення, яке підтримує ці організації.

Трансформація війни, до якої не звикли в США, яскраво проявилася на прикладі Афганістану, звідки Вашингтон був змушений вивести свої війська 2021 року. Ані технологічна перевага, ані високоточна зброя, ані низький рівень втрат порівняно з противником не допомогли США перемогти у війні проти талібів з величезною соціальною базою підтримки, мотивацією та внутрішньою легітимністю. В Ірані чудово вивчали цей приклад і тому знали про обмеження, які існують у США та союзників на Заході щодо таких конфліктів.

Те, що ми спостерігаємо, не є свідченням надмірної могутності Ірану. Навіть навпаки: їхня економіка за ці роки стала ще більш вразливою та слабкою, а політична система переживає свою "горбачовську перебудову".

Ба більше, нинішні події показують, що Тегеран не прагне прямого зіткнення зі США, європейцями та Ізраїлем, оскільки чудово знає ризики та ціну такої війни для себе, навіть якщо в ній не буде переможців. Тому він або діє опосередковано через свої проксі-групи, бо це дешево, просто та ефективно, або просто пливе за течією, намагаючись в цьому моменті відповідати образу "лідера вісі спротиву", який він створював протягом багатьох десятиліть.

На користь Ірану працює той факт, що й самі країни Заходу виявилися не готовими до таких викликів, а їхні суспільства не бажають втягування своїх урядів у нові війни на Близькому Сході. Крім того, США, які тривалий час вважалися всемогутньою країною, здатною формувати порядок денний по всьому світу, вже давно відмовилися від цієї ролі, оскільки перебувають перед необхідністю внутрішньої перебудови. Погляньте лише на те, які теми підіймаються на цьогорічних президентських виборах у США, і все стане зрозуміло.

Повернути старі часи неможливо, а відтак і нам в Україні варто дивитися у майбутнє, а не сприймати світ епохою 1970—1980-х років.

Info Icon

Думки, висловлені в рубриці блоги, належать автору.
Редакція не несе відповідальності за їх зміст.