Виграти війну зможе лише нація. Нам треба протриматись ще рік - Ярослав Жарєнов

Ми припускаємося великої помилки. У багатьох українців склалось помилкове враження, що війна от-от закінчиться. Трамп прийде, й так-сяк настане перемир’я, ага. На фоні тотальної втоми, будемо чесні, суспільство видає бажане за дійсне.

Чомусь, багатьом українцям здається, що війна — це футбольний матч, який колись та й закінчиться. Оголосять переможця, переможеного, і сторони розійдуться готуватись до наступного матчу. Дуже хибне враження.

У нас не вистачає людей на фронті, не вистачає техніки, дронів, снарядів і ще багато чого іншого. Це факт. Українські чоловіки бояться йти до війська. Це факт. З різних причин, в тому числі через провалену медійну кампанію щодо мобілізації. Провалену роками і системно. Поки ми спали, Росія активно працювала на цьому полі.

На фоні цього з’являються "прекрасні" ідеї щодо мобілізації жінок, підлітків і так далі. Окрім того, немає грошей на війну, а отже підвищуються податки. Хоча питання якості менеджменту цих податків залишається відкритим. Якщо почитати історію, то на завойованих територіях нерідко вводили додаткові податки, щоб платити данину країні, яка перемогла тебе у війні. Цей факт треба завжди тримати в голові.

Не секрет, що суспільство формується з тисяч великих і малих бульбашок. З різними цінностями, ідеями та ідеалами. Для мене і моєї бульбашки є дивним, що суспільство не готове, наприклад, до:

• облоги Києва, Харкова, Сум;
• зниження мобілізаційного віку і кримінального покарання за ухилянство;
• підвищення податків та данини на власну армію (читай — донати);
• відсутності електрики та звичних раніше людських благ;
• введення продуктових карток та обмежень звичного раніше комфортного життя.

Я навмисне дещо гіперболізую, але давайте відверто — глобально в тилу не надто страждають через війну, але дуже багато ниють. Нити і тужити — це взагалі наш національний вид спорту. Ниттям, зокрема, зручно виправдовувати власну бездіяльність (хай депутати воюють, а син Порошенка платить податки, ага).

Наша країна неідеальна (МСЕКи, прокурори-інваліди, схеми на митниці і кордоні тощо), але тут живуть найкращі люди планети. Найстійкіші! Найрідніші! Зі сталевими яйцями та характером. Ніде у світі таких не бачив. І не знаю жодної країни, яка могла б витримати ті випробування, які звалились нам через к*нченого сусіда.

Проте… З великим сумом, але світ про нас швидко забуде. ЯКЩО МИ ПРОГРАЄМО ЦЮ ВІЙНУ! Зміни кордонів, географічних назв — це історичний процес. І залишимось ми на карті, чи зникнемо як нація — залежить в першу чергу від нас самих.

Так що ж робити? Бороти свій страх і *башити. Шукати тих, хто робить більше, долучатись до них. Ставати частиною війська або дуже сильно йому допомагати. Не знаю, чому хтось думає, що Росії чи росіянам потрібен мир. Це нам треба повертати своє, зберігши при цьому якомога більше людей.

На мою скромну думку, нам треба протриматись ще рік. Найскладніший рік в історії. Рік смутку і трагедій. Але й рік власних перемог — над противником, над собою, над обставинами. Не підписати за цей рік те, що впаде тягарем нашим дітям.

Озирніться назад — ми можемо вистояти. Протриматись на 1 день більше, ніж ворог. У них все дуже негладко. Але вистояти можна лише разом. Бо ті, хто рубається зараз, на жаль, закінчуються. Виграти війну такого масштабу (і не втратити країну в часи перемир’я) зможе лише нація. Нація сильних, нація вільних.

Кажуть, що найтемніша ніч перед світанком. Наша найтемніша ніч триває майже 1000 днів… а до того ще 8 років. Ми ніколи не повернемось ні до 24 лютого, ні до 2014 року. Ми в новій реальності, де треба трансформуватись і *башити нам усім. І от тоді МИ ПЕРЕМОЖЕМО!

Джерело: пост Жарєнова у Facebook