Від Стамбула до Берліна: як 150 років тому Європа стримала апетити Російської імперії

Читать на русском
Автор
3113
Берлінський конгрес, 13 липня 1878 року.  Художник Антон фон Вернер, 1881 рік. На передньому плані стоять: представник Австро-Угорщини Дьюла Андраші, канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк і представник Росії Петро Шувалов Новина оновлена 03 березня 2024, 21:04
Берлінський конгрес, 13 липня 1878 року. Художник Антон фон Вернер, 1881 рік. На передньому плані стоять: представник Австро-Угорщини Дьюла Андраші, канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк і представник Росії Петро Шувалов

Імперія Романових не рахувалася з втратами у намаганні захопити Константинополь

Підписанням 3 березня 1878 року в містечку Сан-Стефано під Константинополем (нині – район Бакиркьой Стамбула) попереднього мирного договору завершилася кровопролитна Російсько-турецька війна. Вона тривала майже 10 місяців із великими втратами з обох сторін.

На боці росіян воювали серби, чорногорці, болгари та румуни. На боці османів – дагестанські, чеченські й абхазькі повстанці та польський легіон.

Ця війна кардинально перекроїла карту Південної та Східної Європи, призвела до утворення низки нових незалежних держав і дала привід для подальших територіальних претензій і збройних конфліктів між ними.

Геноцид християн в Османській імперії як привід для війни

Підйом національно-визвольного руху на Балканах в останній третині XIX століття, де християнське населення зазнавало жорстоких репресій з боку турків-османів, викликало серію повстань: на острові Крит, в Боснії, Герцеговині та Болгарії. 1876 року в парламентській газеті Le Moniteur французький письменник Віктор Гюго писав про жахи геноциду в Болгарії: "Необхідно привернути увагу європейських урядів до одного факту, який уряди навіть не помічають… Підданий винищенню цілий народ. Де? В Європі… Чи буде покладено край мукам цього маленького героїчного народу".

Вбивства мирних жителів у Болгарії, де загинуло щонайменше 20 тисяч осіб, поразка сербів у війні з османами дали Росії привід 1877 року прямо втрутитися в ситуацію. Тим більше, що після ганебної поразки в Кримській війні 1853-1856 років душу російської еліти ятрила незагоєна рана, і вона бажала реваншу за приниження. Сяйво Святої Софії в Константинополі, перетвореної на мечеть, також не давало спати спокійно вже не одному поколінню російських імперіалістів. Згадаймо і "Грецький проєкт" німкені, цариці Катерини II, яка вже готувала корону Візантійської імперії для свого улюбленого внука Костянтина Павловича…

Під час російсько-турецької війни (1877–1878) армія імперії Романових, попри чималі втрати, захопила більшу частину європейських провінцій Османської імперії. Проте доля її столиці, Стамбула-Константинополя, не залишилася поза увагою інших європейських держав. Велика Британія та Франція нарешті побачили, що їхні інтереси в регіоні через зростання могутності Російської імперії опинилися під загрозою. Тож вони направили свій флот в Егейське море, Дарданелли та Босфор, щоб недвозначно продемонструвати свою присутність у цьому регіоні й зупинити тріумфаторів війни.

Австро-Угорщину успіхи російських військ також насторожили. Ще б пак, Габсбурги вважали себе ошуканими, бо з 1876 року мали таємний договір з Романовими про розподіл сфер впливу на Балканах. В обмін на окупацію австрійцями Боснії та Герцеговини росіяни отримали б право на повернення Південної Бессарабії. Проте події розгорталися стрімко, і реальної допомоги від гіпотетичних союзників османський уряд так і не отримав. Росія в цій ситуації диктувала умови, її дипломати швидко підготували чіткі умови мирного договору. Османська імперія опинилася на межі краху – ворожа армія стояла під стінами столиці – і тому мала швидко відповісти на максимальні вимоги Російської.

В'їзд головнокомандувача російської арміі великого князя Миколи Миколайовича до Сан-Стефано для заключення миру
В'їзд головнокомандувача російської арміі великого князя Миколи Миколайовича до Сан-Стефано для заключення миру

Розділяй і володарюй

З боку переможців договір підписали колишній посол у Константинополі Микола Ігнатьєв і керівник дипломатичного відомства російської Балканської армії Олександр Нелідов. Голова МЗС Мехмед Савфет-паша і дипломат Садулла-паша підписали мир від імені Османської імперії.

Підписання Сан-Стефанського договору. Малюнок невідомого автора
Підписання Сан-Стефанського договору. Малюнок невідомого автора

Сан-Стефанський мир зафіксував незалежність Сербії, Чорногорії та Румунії. Території цих держав розширювалися. Проте Румунія фактично обмінювала втрачену Південну Бессарабію (відійшла до Росії, якій ця територія належала до Кримської війни) на вдвічі більшу за площею Добруджу – з виходом до Чорного моря. Болгарія мала бути розширена за рахунок земель навколо османської провінції Едірне та македонської сільської місцевості аж до Егейського моря, яка була частиною провінцій Салоніки, Монастир і Прізрен.

Велелюдне і стратегічно важливе місто Салоніки й Афон – святе місце для православних – залишалися у володіннях османів. Туреччина зобов’язувалася виплачувати 1,410 млрд рублів контрибуції, проте більша частина її (1,1 млрд рублів) погашалися шляхом територіальних поступок. Окрім Південної Бессарабії Росія отримувала дельту Дунаю та чорноморський острів Зміїний в Європі, а також османські провінції Карс, Батум, Ардаган і фортецю Баязет.

Величезна за площею новостворена Болгарська держава мала перебувати під окупацією російських військ протягом двох років, а потім отримати статус автономного князівства у складі Османської імперії – з широкими правами. Турецькі війська покидали територію автономії, проте князівство мало сплачувати Стамбулу данину.

Туреччина також зобов’язувалася надати внутрішню автономію острову Крит, Фессалії та Албанії. А також провести реформи у східних і південних провінціях Анатолії, де мешкала значна вірменська національна меншина, яка потерпала від постійних етнічних чисток і погромів.

Мапа Балкан згідно з протоколами Сан-Стефанського миру. Автор - полковник Генштабу РІА Микола Нечаєв
Мапа Балкан згідно з протоколами Сан-Стефанського миру. Автор - полковник Генштабу РІА Микола Нечаєв

Підписання миру у Сан-Стефано загострило суперечності між Санкт-Петербургом і столицями найбільших європейських держав. Після поразки в Кримській війні, вже за правління царя Олександра II, в Росії було проведено цілу низку реформ, і серед них воєнну.

Апетит у росіян, які всю історію просто не бачать своєї еволюції без "збирання земель", приходить під час захоплення нових земель. В другій половині XIX століття імперський прапор було встановлено над більшою частиною Середньої Азії, тривала експансія на Далекому Сході, яка зустріла спротив Китаю. Тож окрім "захисту християн і слов’ян" від реального (і це визнавали й західноєвропейські держави) османського терору, Російська імперія мала й інші причини втрутитися в ситуацію.

Олександр II продовжував експансіоністську політику, бажаючи послабити вплив на Балканах найбільшої світової потуги на той час – Британської імперії. Важливу роль у перемозі росіян зіграли і внутрішні проблеми в Османській імперії: економічна криза, залежність від західних кредитів, в багатьох провінціях вирував голод і епідемії. А в Стамбулі перед початком війни вирували пристрасті: за один 1876 рік відбулися два палацові перевороти й до влади прийшов Абдул-Гамід II Кривавий.

Німецький соціал-демократ Вільгельм Лібкнехт під час дискусії в імперському рейхстазі стосовно "східного питання" сказав: "Політики та уряд потрібні нам для того, щоб вони забезпечували народам порядок і свободу, зберегли мир… Замість цього все було пущено самопливом, і складна ситуація ще більше ускладнилася і призвела до найгіршої з катастроф, яку можна собі уявити. Невже ви думаєте, що Росія надасть народам, які буцімто отримали звільнення, будь-які політичні або економічні вигоди?"

Тріумф російської дипломатії був недовгим…

Уже 13 червня 1878 року почався Берлінський конгрес, який мав переглянути надто оптимістичні для Санкт-Петербурга умови Сан-Стефанського миру, задовольняючи вимоги Великої Британії та Австро-Угорщини. Російські дипломати сподівалися на підтримку Німецької імперії, проте прорахувалися. На конгресі головував канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк, якого називали "приватним маклером" за намагання вгамувати пристрасті та не дати жодній зі сторін переговорів великих преференцій.

"…Багатьма особливостями своєї роботи Берлінський конгрес унаочнював найцинічніші аспекти європейського "вигравання м’язами". Жоден з балканських народів не був по-справжньому представлений, жоден не трактований з повагою: Боснію і Герцеговину віддано під австрійську окупацію, Болгарію поділено на дві частини й відрізано від Егейського моря. Сербії, Чорногорії та Румунії, зверхньо підтвердивши їхню незалежність, не дано територій, які, на думку тих країн, були найважливіші для них" (Норман Дейвіс, "Історія. Європа").

Через місяць, 13 липня 1878 року, у Берліні підписали трактат з 64 статей, які суттєво зменшили апетити як Російської імперії, так і балканських держав.

Росія так і не отримала доступу до Босфору і Дарданелл. Відносини з окупованою, але суттєво зменшеною Болгарією були досить складними, поступово германофіли зуміли перемогти русофілів, на довгі роки визначивши зовнішню політику держави. В майбутньому Софія, яка марила про "Велику Болгарію", досягне успіху в Першій Балканській війні (1912—1913), разом із Сербією, Чорногорією і Грецією розгромивши послаблену Османську імперію.

Зміни, які відбулися на мапі держав Балканського півострова після Берлінського конгресу
Зміни, які відбулися на мапі держав Балканського півострова після Берлінського конгресу

Османи втратять практично всі території в Європі, зберігши лише малий клаптик поряд зі столицею – Стамбулом. Далі, вже за місяць по завершенні Першої Балканської війни Болгарія, яка вважала себе головним переможцем (отримала величезні території, майже як і після Сан-Стефанського миру), пересвариться з усіма сусідами. До останніх приєднається Османська імперія, і Болгарія зазнає поразки у швидкоплинній Другій Балканській війні наприкінці липня 1913 року…

Канцлер Німецької імперії Отто фон Бісмарк мав рацію: "Якщо почнеться в Європі війна, то лише через якусь дурницю на Балканах".

Слідом за вбивством 28 червня 1914 року в Сараєво спадкоємця престолу Габсбургів, ерцгерцога Франца Фердинанда і його дружини Софії Хотек, не забарилася низка страшних, руйнівних подій. Маховик Історії почав відлік серії світових конфліктів, які стали "фірмовим знаком" XX століття. А тепер, після початку широкомасштабної війни Росії проти України, й XXI століття.