Громадянська війна у Фінляндії: як Маннергейм потопив у крові заколот червоних і росіян

Читать на русском
Автор
3135
Кулеметна рота білогвардійців у Лейнолі 19 квітня 1918 року – після взяття Тампере
Кулеметна рота білогвардійців у Лейнолі 19 квітня 1918 року – після взяття Тампере

На червоний терор прибічники незалежності відповіли хвилею несамовитого білого терору

У Гельсінгфорсі (нині – Гельсінкі) 27 січня 1918 року на башті Народного дому, який контролювали фінські соціал-демократи, підняли червоний прапор. Це був сигнал до початку збройного заколоту проти консервативного уряду новоствореної держави.

Ленін визнав незалежність Фінляндії, але у зброї червоним не відмовив

Після більшовицького перевороту в Петрограді, 6 грудня 1917 року, парламент Великого князівства Фінляндського (Едускунта) затвердив декларацію про незалежність країни. Вже 18 грудня російська Рада народних комісарів на чолі з Леніним визнала незалежність північної окраїни колишньої імперії, хоча вона й так з 1809-го до 1917 року мала досить широку автономію. Проте головну роль у князівстві відігравали не фіни, здебільшого селяни та робітники, які становили понад 85% населення, а місцеві шведи, а також росіяни-чиновники й офіцери – представники привілейованих класів і промислової буржуазії.

Біля витоків лівого перевороту в столиці стояв "Виконавчий комітет фінляндських робітників", підтримуваний російськими військовими з розквартированих у містах частин. За першу добу червоним удалося опанувати ситуацію в Гельсінгфорсі. 29 січня був сформований революційний уряд, який оголосив про усунення від влади "буржуазних" сенату і парламенту.

Фінську Червону гвардію формували з часів Лютневої революції 1917 року. Через зв’язки з підконтрольними більшовикам російськими частинами вона була набагато краще озброєна: мала панцерники, бронепоїзди, багато артилерії та кулеметів. Серед вад червоних – погані організація і дисципліна.

Лютнева революція в Росії 1917 року, святкування революції в Гельсінкі. Російські моряки на Залізничній площі Гельсінкі перед Фінським національним театром
Лютнева революція в Росії 1917 року, святкування революції в Гельсінкі. Російські моряки на Залізничній площі Гельсінкі перед Фінським національним театром

Їм протистояли білі – шюцкорівці (германізована назва шведського терміна skyddskår. Ред.) з Охоронного корпусу Фінляндії, які спиралися на абсолютну більшість сільського населення, міську буржуазію і частину середнього класу. І вони керувалися не лише ідеологічними переконаннями, підкреслюючи, що ведуть також і визвольну війну проти росіян. Останні два імператори з дому Романових – Олександр III і Микола II – відзначилися жорстким придушенням фінського національно-визвольного руху.

Проте багато місцевих шведів також виявилися патріотами Фінляндії й беззастережно підтримали боротьбу країни за незалежність. Серед них і голова сенату Пер Евінд Свинхувуд, і генерал-лейтенант російської армії Карл Густав Еміль фон Маннергейм.

Барон Карл Густав Еміль Маннергейм
Барон Карл Густав Еміль Маннергейм, головнокомандуючий фінських білих, фото 1919 року

Перед початком громадянської війни в державі паралельно діяли два центри влади. Ситуація стала вибухонебезпечною, а напруження сягнуло межі. Уряд не контролював великі міста; там дислокувалися до 40 тисяч російських військ. На початок протистояння кількісно зберігався майже паритет – по 30—40 тисяч багнетів з обох сторін (наприкінці зими — по 80-90 тисяч). Російський чинник ніби давав червоним перевагу…

Частина сенаторів і парламентарів з правих партій після перевороту в столиці евакуювалися до міста Васа (Вааса) на березі Ботнічної затоки – за 420 кілометрів на північ від столиці. Деякі консервативні політики, як і представники правого крила соціал-демократів, перебували у підпіллі.

Куллерво Маннер, голова Фінської народної делегації, останній головнокомандувач і єдиний прем'єр-міністр фінських червоних. Фото до 1915 року
Куллерво Маннер, голова Фінської народної делегації, останній головнокомандувач і єдиний прем'єр-міністр фінських червоних. Фото до 1915 року

Так почалася кривава громадянська війна у Фінляндії. Уже з перших днів червоногвардійці та російські військові брали участь у реквізиціях і розстрілах заручників в буржуазних кварталах. Хвиля червоного терору згодом отримала відповідь у вигляді несамовитого білого терору, який наприкінці війни навіть перевершив злочини супротивників.

Червоні поступово захопили більшу частину південної Фінляндії, міста Турку і Тампере, Куопіо, Лахті, а також Оулу в центральній частині країни. Запеклі бої йшли у Виборзі (Вііпурі).

…Ще в ніч на 18 січня на маленькій станції між містами Таммерсфорс (Тампере) і Васа російські військові зупинили пасажирський потяг і почали перевіряти документи. Серед пасажирів був високий, з офіцерською поставою "купець Густав Мальмстрьом". Його вже почали виводити з потяга, коли молодий хлопець-залізничник із посвідченням робітничого комітету став на захист пасажира. Він упізнав відомого земляка, бравого генерала Маннергейма. Росіяни вийшли з потяга.

А вже за кілька годин в будинку губернатора Васи зібралися політики і офіцери майбутньої білої армії. Вони відчували гарячий подих громадянської війни, що невпинно насувалася; дехто був у розпачі. Проте під тиском Маннергейма, який був призначений головнокомандувачем білих, почалося планування майбутніх операцій.

Одночасно російські військові частини, керовані солдатськими комітетами, працювали у тісному контакті з фінськими червоногвардійцями. Проте в Радянській Росії вже починалася своя Громадянська війна, і частина військових воліла повертатися на батьківщину. До поразки Центральних держав у Першій світовій війні ще було майже десять місяців, тож німці навчали до двох тисяч єгерів із частин шюцкору і готувалися до можливої військової операції в Фінляндії. Маннергейм, як колишній бойовий царський генерал і учасник Першої світової війни, був не в захваті від такого розвитку подій і сперечався з політиками.

Сусідня Швеція як нейтральна держава намагалася не втручатися в назріваючий конфлікт попри симпатії до білих. Стокгольм дозволив лише 84 офіцерам-добровольцям приєднатися до частин шюцкору.

"Попри те, що радянський уряд формально визнав нашу незалежність, він ігнорував прохання сенату вивести свої військові частини. Ними він, вочевидь, намагався забезпечити майбутнє приєднання нашої країни до Радянського Союзу. Таким чином бешкет і беззаконня діставали стимул і підтримку від російського війська, яке діяло за вказівками головної солдатської ради у Виборзі… Легітимний уряд Фінляндії ще не мав силових засобів, аби стримувати наростання анархії і запобігти підготовці бунту", – писав у своїх мемуарах барон Маннергейм.

Становище ускладнювалося нестачею продовольства, а в містах ситуація була критичною. Цим користувалися прибічники лівих ідей, які мали чималу підтримку серед фінських пролетаріїв. Цікаво, що вже за два тижні після визнання більшовиками незалежності Фінляндії Ленін пообіцяв червоним зброю. І виконав обіцянку…

Єдиним центром, де білі могли почуватися у відносній безпеці, був округ Васа. І саме в день захоплення червоними влади в Гельсінгфорсі, шюцкорівці почали в цьому окрузі роззброювати російських військових.

"Воєнні дії були спрямовані проти російських збройних сил, які залишалися в Фінляндії, хоча радянський уряд і визнав незалежність країни. Таким чином розпочата війна була визвольною війною, війною за свободу. Цей факт залишається незмінним, попри те, що надалі воєнні дії довелося спрямувати і проти росіян, і проти власних бунтівників, а провина за це не лежить ні на легітимному уряді, ні на його армії. Винуватцями були ватажки заколоту", — писав Маннергейм.

Буквально в одну ніч на 28 січня і вранці наступного дня вдалося роззброїти п’ять тисяч російських солдатів, захопити вісім тисяч гвинтівок, 37 гармат, 34 кулемети та кілька мінометів, велику кількість амуніції та боєприпасів…

Рота Червоної гвардії міста Тампере на фронті. Лютий 1918 року
Рота Червоної гвардії міста Тампере на фронті. Лютий 1918 року

"Внутрішні розбіжності відчиняють двері іноземним загарбникам"

Більша частина Фінляндії була в руках білих, проте промислові райони на півдні та столицю контролювали червоні. Лінія фронту простягалася від Ботнічної затоки до Карельського перешийка, за 30–50 кілометрів на північ від Порі, Тампере, Лахті, Лаппеенранти та Виборга. Білі контролювали сільську північну і центральну Фінляндію, де кілька опорних пунктів червоних капітулювали менш аніж за два тижні. Бої з великими обопільними втратами відбулися на півночі, в Оулу, де червоним фінам удалося з’єднатися з російськими військовими. Лише 3 лютого білі зламали їхній опір…

Перелам настав ранньої весни 1918 року. Кровопролитні бої за Тампере почалися 16 березня і завершилася 6 квітня перемогою білих під командуванням Маннергейма. Уряд Німеччини після підписання Брестського миру з Радянською Росією чинив тиск на Леніна, змушеного заборонити петроградським червоноармійцям допомагати ідейним товаришам у Фінляндії.

3 квітня Балтійська дивізія німецького генерал-майора Рюдігера фон дер Гольца висадилася на мисі Ганко (13—14 тисяч багнетів). А вже 11 квітня почалася битва за Гельсінкі. Уряд червоних покинув місто напризволяще і виїхав до Виборга. Після дводенних вуличних боїв червоногвардійці капітулювали, в полон потрапили понад чотири тисячі бійців. Частину з них розстріляли, хоча німці перешкоджали самосудам. Решту відправили у концтабори, де чимало полонених були розстріляні чи померли від інфекційних хвороб.

Протягом другої половини квітня кайзерівці разом із білогвардійцями захопили Лахті та майже всі міста південної Фінляндії. 26 квітня 1918 року уряд червоних морем залишив Виборг і переїхав до Петрограда. Шлях до відступу залишкам частин червоних до Радянської Росії було закрито. Декілька тисяч прибічників комуністичної ідеї все ж таки зуміли перетнути кордон у центральній частині Карелії. Більшовики через погрози німців допомагали лише зброєю та амуніцією. Громадянська війна на території колишньої Російської імперії вже перебувала в активній фазі.

Полонені червоногвардійці в Гельсінкі. 13 травня 1918 року
Полонені червоногвардійці в Гельсінкі. 13 травня 1918 року

Понад дві тисячі росіян 11 травня депортували з країни; чимало військових (офіцери з родинами) не бажали повертатися до більшовицької Росії, їх відправляли на кораблі поліціянти. 15 травня 1918 року революційні матроси й латиські стрільці підірвали форт Іно (Миколаївський) поблизу Кронштадта і відступили через кордон колишнього князівства – це і був останній бій громадянської війни у новоствореній державі.

Наступного дня в столиці Фінляндії відбувся парад перемоги, в якому брали участь піхотинці, єгері, шведські добровольці, німецький підрозділ. На чолі ескадрону драгунів приймав парад головнокомандувач білогвардійців, генерал від кавалерії, майбутній маршал Маннергейм.

Парад перемоги Білої фінської армії в Гельсінкі, який приймав генерал Маннергейм. 16 травня 1918 року
Парад перемоги Білої фінської армії в Гельсінкі, який приймав генерал Маннергейм. 16 травня 1918 року

"Я хочу, щоб у свідомості майбутніх поколінь закарбувався лише один урок: незгода у власних лавах є смертельнішою за ворожі мечі, а внутрішні розбіжності відчиняють двері іноземним загарбникам". Ці слова Карла Густава Еміля фон Маннергейма, який двічі керував державою, коли її незалежність була на межі прірви (1918-го і під час Зимової війни 1939—1940 років), підкреслюють важливість єдності нації під час доленосних подій.

Фінські білі йшли до своєї мети, не озираючись назад і не намагаючись досягати компромісу з місцевими червоними. І тому перемогли.