"Не було часу на роздуми": хірург "Охматдиту" про операцію під час обстрілу і про те, що його вразило

Фотографія дитячого хірурга Олега Голубченка облетіла весь світ. У мить, коли російська ракета влучила в "Охматдит", він робив складну операцію. Ударна хвиля відкинула чоловіка на декілька метрів, але він миттєво повернувся до операційного столу. Разом з анестезіологом Ярославом Івановим, медичною сестрою Ольгою Барановою, асистентом хірурга Колодкою Ігорем, вони врятували життя п’ятимісячної дитини.

"Телеграф" поспілкувався з Олегом про найскладніші операції, як йому вдалося зберегти холоднокровність у той момент і як працює лікарня зараз.

"Ярославе, ти живий? Все нормально?"

— Розкажіть про той день, коли сталася ракетна атака. Ви одразу зрозуміли, що сталося?

— Це був звичайний робочий день. Зранку — "п'ятихвилинка", потім ми розійшлися по відділеннях. Я підняв дитину в операційну і ми почали проводити наркоз.

Операція йшла за планом. Десь через 45 хвилин після її початку оголосили повітряну тривогу. У нас є чіткі правила: якщо тривога застає нас під час операції, ми її завершуємо, але нову вже не починаємо. На той момент ми були приблизно на середині. За нашими оцінками, залишалося ще близько години роботи.

Ми чули якісь вибухи, але продовжували працювати. Всі казали, що це працює наша ППО.

Раптом почувся свист і наступне, що я пам'ятаю — я вже на підлозі. Мене відкинуло метрів на два-три. Коли я прийшов до тями, покликав колег. "Ярославе, ти живий? Все нормально?" Виявилося, що всі — і асистент, і медсестра — теж опинилися на підлозі.

— Як ви вирішили діяти?

— Першим ділом я перевірив, чи всі у порядку. Анестезіолог Ярослав Іванов одразу перевів дитину на ручне дихання, бо апарат був пошкоджений. Ми швидко оглянули малюка — здавалося, все нормально. Вирішили спускатися на другий поверх у реанімацію.

Ми ще не знали, що саме сталося надворі, куди влучила ракета… Спустилися сходами. Всюди були уламки цегли, скло, повний хаос. У реанімації вже були поранені працівники. Ми надали першу допомогу і перевезли всіх у приймальне відділення.

Там дитину оглянули, екстубували (видалили трахеальну трубку. — Ред.), вона вже могла дихати самостійно. Рана була тампонована. Незабаром приїхали колеги з іншої лікарні і забрали хлопчика, щоб завершити операцію там. Пізніше я дізнався, що все пройшло успішно.

— А ви самі постраждали? Чи була контузія?

— У мене були поранення спини, ноги, руки, стегна. Чи була контузія — важко сказати. В той момент я думав тільки про те, як врятувати дитину.

Лише потім, коли адреналін трохи спав, я усвідомив, що сам пошкоджений. Наш хірург витягнув з мене осколки скла, обробив рани, наклав шви.

"Не було часу на довгі роздуми"

— Коли ви дізналися, що дитина вижила, яка була ваша реакція?

— Чесно кажучи, в той момент не було часу на роздуми. Ми діяли швидко і злагоджено. Коли я прийшов до тями після вибуху, першим ділом перевірив стан дитини та колег. Ми з Ярославом швидко перемовлялися, оцінюючи ситуацію: "Ярослав, що там? Як дитина? Який з апаратів працює?" Він відповідав коротко, по суті.

Лише згодом, коли ми перевезли дитину в безпечне місце і переконалися, що з нею все гаразд, прийшло відчуття полегшення. Але навіть тоді не було часу на довгі роздуми — треба було допомагати іншим постраждалим.

Зараз, озираючись назад, я розумію, наскільки нам пощастило. Дитина була добре захищена під час операції — ми накриваємо пацієнтів спеціальними термоковдрами, залишаючи відкритим лише операційне поле. Крім того, ми з колегами стояли навколо операційного столу, і наші тіла могли частково захистити дитину від уламків.

— А де в цей момент були батьки хлопчика? Ви з ними потім зв'язувалися?

— Батьки, звісно, були не в операційній. Вони чекали в лікарні, як це зазвичай буває. Коли стався вибух, вони одразу почали телефонувати.

Я коротко поговорив з ними, пояснив ситуацію і сказав, що ми переводимо дитину в іншу лікарню для завершення операції. Вони без вагань погодились, сказавши: "Ми поїдемо, куди скажете, і зробимо все, що потрібно".

Чесно кажучи, я не можу сказати, що вони особливо дякували нам чи були в захваті. Та це й зрозуміло — вони були шоковані. Думаю було б краще, якби операція пройшла без пригод. І я їх повністю розумію.

"Повністю підготуватися до такої ситуації неможливо"

— Як ви та ваші колеги відновлюєтеся після такої стресової ситуації? Робота триває?

— Знаєте, особливо відновлюватися нема часу. Так, я вже сьогодні був на роботі, як і всі мої колеги. Звісно, ми обговорили те, що сталося, але потім просто пішли працювати далі. Я перевірив свій кабінет, пошукав вцілілі інструменти, розібрав книжки, які були завалені уламками.

Пацієнти, які були в лікарні під час обстрілу, всі в порядку. Їх вчасно евакуювали в бомбосховище.

— До того дня ви і ваша команда проходили якусь спеціальну підготовку? Як зараз готують медичні кадри до роботи в екстремальних ситуаціях?

— Повністю підготуватися до такої ситуації неможливо. Хто міг передбачити, що доведеться оперувати під ракетним обстрілом? Але певні протоколи дій у нас, звісно, є.

Наприклад, ми знаємо, що робити під час повітряної тривоги. Є чіткі інструкції щодо евакуації — спочатку пацієнти, потім персонал. Все це проговорено з керівництвом лікарні, всі працівники знають ці правила.

Але є ситуації, коли ми просто не можемо зупинити операцію, хоч як би хотіли. Неможливо за дві хвилини вивести пацієнта з наркозу і згорнути все обладнання. Тому іноді доводиться ризикувати і працювати далі, навіть коли лунає сирена.

— Після обстрілу багато людей почали збирати кошти на допомогу лікарні. Вам щось відомо про це? Може, знаєте, скільки вже зібрали або які плани на відновлення?

— Чесно кажучи, я не володію такою інформацією. Моя задача — прийти на роботу, прооперувати запланованих пацієнтів, провести ургентні операції (невідкладні операції, відмова від яких загрожує смертельним результатом або розвитком вкрай важких ускладнень. — Ред.), якщо такі є, проконсультувати хворих. Питаннями збору коштів та відновлення я взагалі не цікавився, тому нічого конкретного сказати не можу.

— Розумію. А що ви можете сказати про те, як люди згуртувалися після обстрілу? Що вас найбільше вразило в їхніх діях?

— Мене вразила швидкість, з якою люди відреагували і прийшли на допомогу. Особливо багато було молоді.

У корпусі, де я працюю, вже майже все прибрано. Наша адміністрація робить все можливе, щоб якнайшвидше відновити роботу лікарні в повному обсязі.

Чесно кажучи, я навіть не дивився на годинник того дня, тому не можу сказати, скільки точно часу тривали роботи. Але людей було багато, і вони робили все можливе — хтось прибирав, хтось приносив воду, хтось координував роботи. Виносили цеглу, віконні рами, підвіконня, все ретельно очистили, закрили вікна плівкою та фанерою. Люди просто молодці.

"Коли бачиш результати — це неймовірне відчуття"

— Розкажіть трохи про себе. Скільки вам років, чи є сім'я, діти? Де вони зараз перебувають: в Україні чи за кордоном?

— Мені 32 роки. А моя дружина живе разом зі мною у Києві.

— Що спонукало вас стати лікарем?

— Чесно кажучи, я навіть не знаю, як так склалося. Я від 2016 року працюю дитячим щелепно-лицевим хірургом. Це дуже відповідальна і складна робота, але коли бачиш результати — це неймовірне відчуття.

— Ви згадали про складну роботу. Можете навести приклади? Чи доводилося вам оперувати, коли шанси на успіх були мінімальними, а ризики — дуже високими?

— Мабуть, кожна операція була складною. Проте особливо запам'яталися випадки з початку повномасштабного вторгнення. Був хлопчик, якого розстріляли в обличчя в перші тижні війни. Ще одного хлопчика оперував після вибухової травми від міни. Це були дуже складні випадки, але ми змогли допомогти.

— Як багато операцій вже за вашими плечима?

— Я не веду точний підрахунок, але це приблизно 4-5 операцій на тиждень.

"Я просто виконую свою роботу"

— Цей удар був спрямовано націлений на дитячу лікарню. Що б ви хотіли сказати світу про цю трагедію?

— (Зітхає) Я не хочу робити гучних заяв чи давати оцінки. Як лікар я бачу наслідки цієї трагедії безпосередньо, і вони жахливі. Але що скаже світ? Висловить занепокоєння, передасть співчуття, стурбованість… І що далі? На жаль, цього недостатньо, щоб зупинити війну.

Так, світова спільнота підтримує, хтось допомагає безпосередньо. Але війна триває. І страждають від неї звичайні українці — чоловіки, жінки, діти.

Може, це звучить дуже критично, але саме так я це бачу. На жаль, занепокоєність і співчуття не зупиняють війну. Потрібні конкретні дії.

Особисто я не вважаю себе героєм. Я просто виконую свою роботу, як і тисячі інших лікарів по всій країні. І я хочу просто продовжувати рятувати й оперувати дітей, щоб наша лікарня була відбудована і все було добре.

Наш медичний заклад тільки-но отримав нове дихання і був на шляху до розвитку, запрацював новий корпус і тут сталося це. Для мене це велика трагедія… Але я впевнений, що наше керівництво зробить усе можливе, щоб відновити лікарню. І вони вже роблять ці кроки.