Називають "українською Атлантидою": як виглядало селище Бакота, яке затопили за наказом

Історія цього Бакоти — це нагадування про цінність місць

Сьогодні Бакота — популярне туристичне місце з мальовничими краєвидами, кришталевою водою та чистим повітрям. Це куточок природи, де Дністер створює захопливі панорами, а круті скелі та зелені пагорби манять до відпочинку. Проте не всі знають, що цей водний простір був створений штучно. Там, де зараз лежить поверхня водосховища, колись знаходилося старовинне село з багатою історією, а ще раніше — значний центр княжої доби, який називали Бакотою.

Раніше ми розказували про будівлю магазину "Дитячій світ" в Дніпрі, яку було знесено. Тепер пропонуємо подивитись на те, як виглядало село Бакота до затоплення.

Як виглядала Бакота до затоплення

Перша згадка про Бакоту датується 1240 роком, коли це було велике місто та політично-адміністративний центр Дністровського Пониззя в складі Галицько-Волинського князівства. Місто було ключовою частиною Поділля, переживало розквіт, а з часом життя тут стало спокійним і розміреним. Більшість жителів займалися сільським господарством, зберігали культурні традиції та дбали про місцеві святині.

У ХХ столітті, після 1918 року, Бакота опинилася поблизу кордону з Румунією, що додало селу нових викликів: вздовж Дністра побудували двометрову кам'яну стіну, щоб позначити кордон. Містечко вистояло в роки голоду 1933 року та залишилося в стороні від бойових дій Другої світової війни. Однак роки нещасть почалися через голод 1947 року. Тоді чисельність населення скоротилася втричі.

Трагічне затоплення Бакоти

Закінчення історії Бакоти відбулося у 1981 році, коли було завершено будівництво Новодністровської ГЕС. Село Бакота, як і три інші історичні поселення — Студениця, Калюс та Стара Ушиця — виявилися в зоні затоплення. Близько 7,5 тисяч дворів із 63 сіл Тернопільської, Чернівецької, Хмельницької та Вінницької областей підлягали примусовому переселенню. Людей переселяли в інші села та міста, компенсуючи лише частину втрат — приблизно 40% від вартості їхнього майна.

Однією з найважчих вимог було те, що кожному довелося власноруч зруйнувати свою хату та вирубати сад, який висаджували ще їхні пращури, відмічають в групі "Історія України в ретро світлинах" в Facebook. Цвинтарі, храми та старовинні пам'ятки теж підлягали перенесенню, але чимало з них залишилося на дні водосховища, назавжди приховані під товщею води.

Для багатьох родин це стало великою трагедією — залишати місце, де пройшли покоління. Багато переселенців купували собі житло в сусідніх селах, але частина змушена була переїхати набагато далі. Так закінчилася історія села Бакота, але її дух і пам’ять живуть у спогадах нащадків і в безмовних водах, що приховують ціле село під своєю поверхнею.

Раніше "Телеграф" розповідав про одну з перших кав'ярень Львова. В ній часто бував Іван Франко.