Оксамитова революція, ліквідація Гетьманщини, вбивство Джона Кеннеді: ключові історичні події тижня

Доленосні події 17–23 листопада

У лютому 1764 року перед призначенням князя Олександра Вяземського генерал-прокурором Сенату російська імператриця Катерина II підготувала "Секретну настанову", в якій визначила його основні обов’язки та напрямки діяльності. Між іншим вона вказувала високому чиновнику: "Мала Росія, Ліфляндія та Фінляндія – це провінції, що правляться дарованими їм привілеями, порушити ці привілеї відразу було б незручно, але не можна вважати ці провінції за чужі та поводитися з ними як чужими. Ці провінції, а також і Смоленську, потрібно у найлегший спосіб призвести до того, щоб вони обрусіли та перестали дивитися як вовки до лісу… коли ж у Малоросії гетьмана не буде, то треба намагатися, щоб навіки й ім’я гетьманів зникло…" Так завершувалася історія української козацької держави – Гетьманщини.

Про цю та інші доленосні події тижня — у хронографі "Телеграфу" від журналіста та історика Сергія Махуна.

17 листопада

1989 – Празька поліція жорстоко розігнала студентську мирну демонстрацію. Ця подія викликала бурю протестів по всій Чехословаччині. 50 років тому, саме 17 листопада 1939 року, нацисти розпочали масові арешти студентів, які протестували проти окупації країни; за два дні до цієї події відбувся похорон студента-медика з Карлового університету Яна Оплетала: він помер від вогнепального поранення під час мирної маніфестації. Дев’ять студентів нацисти тоді стратили, понад 1200 відправили до концтабору Заксенхаузен.

Півстоліття потому, 1989 року, у Празі, Братиславі, Брно та інших містах держави розпочалися велелюдні антикомуністичні демонстрації та мітинги. Вже 19 листопада в Празі було створено суспільно-політичні організації: "Громадянський форум", а у Братиславі "Громадськість проти насилля". За два дні голова уряду Ладіслав Адамець розпочав діалог з опозицією. 24 листопада під шаленим тиском народних мас у відставку відправилося керівництво Комуністичної партії Чехословаччини (КПЧ) на чолі з її лідером Мілошем Якешем. Оксамитова революція фактично перемогла увечері 26 листопада, коли на засіданні ЦК КПЧ партійні функціонери так і не наважилися вивести війська з казарм для придушення повстання у державі. Кремль знаходився у складній внутрішньополітичній ситуації й не міг допомогти. Наступного дня розпочався загальний страйк.

29 листопада парламент скасував статтю Конституції ЧСР про керівну роль компартії. А 28 грудня 1989 року головою сенату ЧСР став Олександр Дубчек, який уособлював Празьку весну 1968 року, що її придушила 20—21 серпня 1968 року інтервенція військ країн Варшавського договору – СРСР, НДР, Польщі, Угорщини та Болгарії.

18 листопада

1626 – у Римі в присутності папи Урбана VIII відбулося урочисте освячення грандіозного собору Святого Петра, будівництво якого продовжувалося 120 років. Роботи розпочалися під керівництвом архітектора Донато Браманте; перший камінь заклали 18 квітня 1506 року. У 1547–1564 роках будівництвом керував великий Мікеланджело Буонарроті. Лише в 1594 році Джакомо делла Порто завершив роботи над банею (куполом) собору. Нарешті у 1612 році римський архітектор Карло Мадерно збудував центральний неф і фасад собору. В цьому унікальному витворі мистецтва, найбільшому християнському храмі у світі, химерно поєдналися здобутки геніїв епохи Відродження і раннього періоду епохи Бароко. Саме папа Урбан VIII, відомий меценат мистецтва, був головним рушієм цього грандіозного будівництва.

Вже у 1667 році італійський архітектор і скульптор Лоренцо Берніні, який ще з 1629 року був призначений головним архітектором собору Святого Петра, завершив будівництво монументальної колонади на площі перед храмом. Цей яскраво емоційний витвір мистецтва чи не найвизначнішого представника італійського бароко вже став за стилем повною протилежністю не менш прекрасним роботам майстрів пізнього Відродження, які й починали зведення головного храму Ватикану.

19 листопада

1942 – Під час німецько-радянської війни ударами Південно-Західного, Сталінградського і Донського фронтів РСЧА розпочався контрнаступ під Сталінградом. З середини вересня в цьому місті на Волзі йшли жорстокі вуличні бої. 6-та армія нацистів під командуванням тоді ще генерала Фрідріха Паулюса фактично загрузла в місті, де радянські війська утримували лише тонку смужку землі перед Волгою.

Уже 23 листопада німецьке угруповання (22 дивізії та велика кількість окремих частин; загалом 330 тисяч осіб) опинилося в оточенні в районі Сталінграда: радянські війська замкнули його з заходу в районі міста Калач. Бої продовжувалися до початку лютого 1943 року. Спроба контрнаступу групи армій "Дон" з надією деблокувати оточене угрупування завершилася провалом. Проте німці продовжували шалений опір, який сторонам вартував величезних втрат; Люфтваффе не вдалося налагодити безперебійне постачання амуніції, палива і продовольства "повітряним мостом".

30 січня 1943 року Адольф Гітлер підвищив Фрідріха Паулюса до військового звання генерал-фельдмаршал. У радіограмі він зазначив: "жоден німецький фельдмаршал не потрапляв у полон". Але вже 31 січня у безвихідній ситуації Паулюс разом зі штабом здався у полон. 2 лютого радянські війська довершили розгром оточених частин нацистів. 91000 потрапила в полон, всі інші загинули чи померли від ран і обмороження. Паулюс до 20 липня 1944 року (замаху на Гітлера і страт учасників змови) відмовлявся співробітничати з радянською владою. Проте потім він став членом антинацистських організацій. Повернувся в НДР через 11 років; помер у Дрездені 1 лютого 1957 року.

20 листопада

1541 – Один з найвизначніших діячів європейської Реформації Жан Кальвін розробив у Женеві положення абсолютно нового руху в протестантизмі. Кальвіністська церковна організація встановлювала чотири непохитні ступені ієрархії серед свої прихильників: пастори, вчителі, старшини, диякони. Усі мешканці Женеви повинні були суворо дотримуватися розпорядку і в церковному, і у повсякденному житті. Ці норми мали вплив на політичне життя та функціонування економіки міста.

"У царині етики Кальвін виробив новий і неповторний кодекс, завдяки якому його послідовників можна миттю впізнати. Добра кальвіністська родина мала цуратися всіх виявів насолоди і фривольності – танців, співів, пияцтва, азартних ігор, флірту, яскравих убрань, розважальних книжок, гучної розмови і навіть жвавих жестів. Життя кальвіністів мали супроводити тверезість, самообмеження, тяжка праця, ощадність, а над усе – побожність. Причетність до гурту обраних мали засвідчувати зовнішність, поведінка, відвідування церкви та успіх у світському житті", – писав британський історик Норман Дейвіс у книзі "Історія. Європа".

Цей уродженець французької провінції Пікардія став фактично диктатором у швейцарському місті. Він формально не мав світської влади, проте до самої смерті в 1564 році залишався беззаперечним ідейним лідером. Кальвін фактично взяв Женеву під особистий, дуже жорсткий контроль. На його думку, людство із самого початку поділене на "обраних" і "проклятих". І не може бути жодної толерантності до "проклятих". Так, за вказівкою Кальвіна у 1553 році в Женеві було спалено на вогнищі видатного іспанського мислителя та лікаря Мігеля Сервета. Всі накази і дії Кальвіна втілювалися у життя в дусі "моралі" Святої інквізиції. Француза недарма називали женевським папою.

21 листопада

1764 – Указом Катерини II було скасовано гетьманство, а графа Кирила Розумовського, який обіймав посаду гетьмана з 1750 року, відправили у відставку. Для управління землями на Лівобережній Україні було відновлено роботу Малоросійської колегії, яку очолив граф, генерал-аншеф Петро Рум’янцев. Автономія українських земель під скіпетром колишньої німецької принцеси, яка прийшла до влади влітку 1762 року після вбивства свого чоловіка Петра III, залишилася у минулому. Цікаво, що Кирило Розумовський, рідний брат Олексія Розумовського, який таємно обвінчався з імператрицею Єлизаветою Петрівною (яка і відновила у березні 1750 року гетьманство), брав діяльну участь у державному перевороті на користь німкені. Він разом із козацькою старшиною намагався її переконати розширити права Гетьманщини. Але у відповідь імператриця зайнялася жорсткою централізацією у державі.

До Малоросійської колегії входили чотири російські чиновники і чотири колишні генеральні старшини уряду гетьмана; все вирішував голос голови Колегії. Вже наступного року було скасовано полково-сотенний устрій Слобожанщини і, як наслідок, створено Слобідсько-Українську губернію. У 1781 році запроваджено поділ всіх українських земель на три намісництва – Київське, Новгород-Сіверське та Чернігівське. Полково-сотенний адміністративний устрій також скасували. Через два роки збройні сили Гетьманщини, які мали певну автономію, включили до складу десяти регулярних кавалерійських полків. Скасування автономії Гетьманщини передувало зруйнуванню Запорізької Січі у 1775 році. Так відбулося остаточне прощання України зі свободою.

22 листопада

1963 – У місті Даллас (штат Техас) під час поїздки по регіонах США на фінішній прямій нової президентської кампанії був убитий 35-й президент держави Джон Фіцджеральд Кеннеді. Кортеж їхав на малій швидкості. За офіційною версією, з вікна книжкового складу було здійснено три постріли. Комісія з розслідування злочину, яку очолював Ерл Воррен, голова Верховного суду США, дала однозначну відповідь: убивця був один — колишній моряк Лі Харві Освальд "діяв поодинці й без чиєїсь поради та допомоги". Проте Освальд, арештований поліцією Техасу (перед тим він убив поліціянта Джей Ті Тіппіта), так і не визнав свою участь у злочині.

Ця версія викликала чимало запитань. Тим більше після того, як 24 листопада можливий вбивця був застрелений власником нічного клубу в Далласі Джеком Леоном Рубі, який мав зв’язки з мафією. Через 15 років нова Комісія з розслідування вбивства президента США спромоглася на новий висновок. Він був дуже розмитим, хоча й уперше члени Комісії констатували, що Джона Кеннеді вбили внаслідок змови. Але про те, хто насправді був замовником і учасником змови, — жодного слова.

Представник демократичної партії США, Джон Кеннеді намагався розв'язувати міжнародні проблеми шляхом переговорів. Так, він разом з лідером СРСР Микитою Хрущовим восени 1962 року владнав вибухонебезпечну для всього світу Карибську кризу. А отже, мав чимало ворогів і серед політиків-"яструбів" у США, і серед мафіозі, які були невдоволені слабкою підтримкою президентом їхніх намагань скинути лідера Куби Фіделя Кастро. "Мабуть, обвинувальний матеріал так і не буде опубліковано за вашого життя. І я кажу це абсолютно серйозно… Це — справа національної безпеки", — казав на пресконференції Ерл Воррен у 1977 році. Питання про справжніх учасників змови з метою вбивства 35-го президента США залишається відкритим, попри десятки, якщо не сотні незалежних розслідувань і зняті фільми (документальні й художні).

23 листопада

602 – Після практично одночасного повстання у військах на Балканах, які очолив центуріон з плебеїв Фока, і у Константинополі, імператор Візантії Маврикій втік в Малу Азію разом із родиною. Обидві так звані циркові політичні партії ("зелених" і "синіх") у столиці зайнялися грабунками у палацах вельмож і просто багатих людей. Саме 23 листопада після недовгих переговорів з городянами Фока увійшов до міста Константина й одягнув пурпурову одежу – став новим імператором. Через два дні відбувся і його тріумфальний в’їзд до столиці імперії на чолі дунайських легіонів з розкиданням народу золотих солідів.

Восьмирічне правління Фоки вважається одним з найбільш трагічним і кривавим періодом в історії імперії. За його наказом дуже скоро чоловіки з родини Маврикія були страчені, а потім і він сам; жінки спочатку опинилися в монастирях, але й їх чекали тортури і страта. Невдовзі настала черга вельмож з найближчого оточення колишнього імператора: горе переможеним. Спочатку Фока декларував підтримку найнижчих верств населення, проте це була лише гра кривавого тирана.

На зовнішніх кордонах Візантії була складна ситуація. Війна з Персією завершилася ганебною поразкою і втратою Вірменії, частини Сирії і практично всієї Малої Азії. Авари (яким виплачувалася данина) постійно атакували візантійські володіння на Балканах; слов’яни колонізували територію Македонії і заходу Балкан. Імперія знаходилася на краю прірви.

Невдоволення правлінням Фоки досягло апогею в 608 році. На чолі змови став екзарх Карфагена Іраклій Старший, який відмовився направляти в столицю хліб, а також зять імператора Пріск. Улітку 610 року могутній єгипетський флот розпочав захоплення островів на Егейському морі, а наприкінці вересня війська висадилися поблизу Константинополя. І вже 5 жовтня 610 року заколотники увірвалися до столиці імперії. Фоку арештували, і сам Іраклій Старший відрубав йому голову.