Останній ковток свободи: як "голодна вовчиця" Катерина II остаточно знищила автономію України

Поступовий, але невпинний процес перевтілення України в Малоросію( чи поглинання Московією українських земель) продовжувався понад століття. Переяславська рада від 1654 року відкрила скриньку Пандори, і після цього крок за кроком на наших найродючіших у світі землях запанували зайди-московити…

Абсолютна влада монарха над своїми підданими може бути забезпечена лише тоді, коли йому (їй, в даному разі російськії імператриці Катерині II) буде підзвітний уряд, усі чиновники і немає щонайменшого натяку на автономний статус якоїсь частини держави. "Голодна вовчиця", за влучним визначенням Тараса Шевченка, отримала владу після кривавого державного перевороту на початку липня 1762 року, який завершився відреченням, а потім і черговим в історії Московії-Росії "царевбивством" її законного чоловіка Петра III.

І одним з тих, хто фактично привів колишню принцесу з крихітного Ангальт-Цербстського князівства в Німеччині до необмеженої влади у величезній Російській імперії, був гетьман України Кирило Разумовський – молодший рідний брат Олексія Разумовського.

Гетьман-реформатор

Олексій, красень-співак з пересічної родини реєстрового козака Григорія Розума опинився у Санкт-Петербурзі й став коханцем доньки Петра I – майбутньої імператриці Єлизавети Петрівни. Він брав активну участь у палацовому перевороті 1741 року, який і привів "Петрову дщєрь" до престолу. А вже наступного року взяв з нею морганатичний шлюб, таємно повінчавшись…

На той час Україна була вже безправною провінцією. Після смерті в січні 1734 року передостаннього гетьмана Данила Апостола, ще за часів правління імператриці Анни Іоаннівни, здавалося Україна вже остаточно втратила надію на свободу чи хоча б автономію.

Проте, 1744 року українська старшина звернулася до дружини Олексія Розумовського з проханням призначити нового гетьмана. Відповідь її була позитивною. "Однак вона відклала справу, бо кандидатові, якого вона мала на думці, – молодшому брату Олексія Кирилові – було лише 16 років, і перш ніж зайняти цю посаду, він мав набратися досвіду. Кирила послали вчитися до університетів Західної Європи. Тим часом із Гетьманщини було виведено російські війська, а "Правління гетьманського уряду" поступово розпущено. Після повернення з Європи Кирила призначають президентом Імператорської Академії наук", – писав українсько-канадський історик Орест Субтельний в книзі "Україна. Історія". 5 (16) травня 1747 року вийшов іменний указ "Про Буття в Малоросії гетьманові за колишніми норовами і звичаями".

Отже, 4 березня (22 лютого за старим стилем) 1750 року на старшинський Раді в Глухові, за вказівкою імператриці Єлизавети Петрівни гетьманом Лівобережної України (заочно) було обрано Кирила Розумовського, якому лише за місяць виповнювалося 22 роки. Все відбувалося з надзвичайною урочистістю, в присутності багатьох сотень старшин, полковників і простих козаків, а також вищого православного кліру.

Вже перші кроки новопризначеного гетьмана Лівобережної України відображали його світосприйняття ролі можновладця в дусі європейської доктрини "освіченого правління". Розпочалася ціла серія реформ – судової системи, структури державного управління з набуттям практики регулярного скликання старшинських рад з поступовим уведенням старого, ще з часів Речі Посполитої, терміну "шляхетство", в царині освіти тощо. Скасовувалися внутрішні мита, українські купці отримали право на вільну торгівлю за межами Російської імперії. Відбулося розмежування виконавчої та судової гілок влади автономії. Вже на початку 1760-х років в дусі освіченого абсолютизму висувалася ідея спадкової монархії в роді Розумовських.

"Російські емісари покинули Гетьманщину, звільнивши її від свого паралізуючого втручання у внутрішньополітичні справи. Ліквідація Комісії економії, що взяла під свій контроль вільні військові маєтки та зазіхала на підпорядкування рангових, сприяла зміцненню політичного впливу старшини у краї, оскільки тепер ніхто не зазіхав на її провідне політичне становище та не підбурював козацтво і поспільство проти порядків Гетьманщини", – пише український історик Олексій Струкевич. Гетьман намагався обмежити втручання православної церкви в суспільне життя, тим більше, що тогочасна верхівка кліру була здебільшого зрусифікованою чи мала російське коріння. А отже виступала проти щонайменших проявів національно-визвольних змагань українців.

Кирило Розумовський надавав значну підтримку Києво-Могилянській академії і 1760 року розробив проєкт світського Батуринського університету (столиця Гетьманщини знову повернулася з Глухова до Батурина, буквально знищеного вояками Петра I в 1709 році разом із мешканцями та козацькою залогою). За проєктом петербурзького архітектора англійського походження Чарльза Камерона в Батурині було збудовано на замовлення гетьмана красень-палац в стилі класицизму; італієць Антоніо Рінальді заклав поряд із палацом розкішний парк. У палаці працювала одна з найпотужніших бібліотек імперії, відома у всій Європі…

Звісно, ці кроки Кирила Розумовського викликали спротив російської бюрократії, представники якої постійно підбурювали імператрицю Єлизавету Петрівну та уряд до більш рішучих дій з обмеження автономії Гетьманщини. 1754 року уряд метрополії поставив бюджет Гетьманщини під свій контроль; митні кордони між Гетьманщиною і Росією були скасовані.

"Щоб навіки й ім’я гетьманів зникло"

Ще більше ускладнилася ситуація після того, як до влади прийшла Катерина II. У секретній інструкції від лютого 1764 року новопризначеному генерал-прокурору Сенату Олександру Вяземському вона окреслила свої погляди на інститут гетьманства в Україні та наполягала на ліквідації особливостей місцевого устрою на автономній Лівобережній Україні: "…Мала Росія, Ліфляндія та Фінляндія суть провінції, які правляться конфірмованими їм привілеями, і порушити ці відмовою всіх раптом дуже непристойно б було, проте ж і називати їх чужоземними і поводитися з ними на такій підставі є більш аніж помилкою, а можна назвати з достовірністю, дурістю. Ці провінції, також Смоленську, слід найлегшими способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали б дивитись, як вовк до лісу. До того почин вельми легкий, якщо розумні люди обрані будуть начальниками в тих провінціях; коли ж у Малоросії гетьмана не буде, то мусимо намагатися, щоб навіки й ім’я гетьманів зникло, не то що б персона яка була удостоєна на цю посаду".

Імператриця жодним чином не бажала володарювати в державі, яка б нагадувала конфедерацію на кшталт Нідерландів чи Швейцарії, і де б ці автономні утворення мали якісь особливі права чи привілеї. Русифікація в Україні також йшла в цьому руслі політики уніфікації земель імперії.

Нарешті імператриця розпочала наступ на права Гетьманщини. Призвідником стала нарада влітку 1763 року в Глухові, на якій старшина вирішила йти ва-банк, але прорахувалася: її представники забажали повернення часів, коли між царською владою і козацькою державою існували договірні взаємини. До того ж старшина зажадала затвердження спадкового гетьманства за родом Розумовських…

Терпець імператриці увірвався, і у січні 1764 року вона викликала гетьмана до Санкт-Петербурга. "Якраз напередодні імператриця ознайомилася із так званою "Запискою про непорядки в Малоросії, які йдуть нині від зловживань правами і звичаями, підтвердженими в грамотах". Її склав секретар Катерини II, колишній вихователь Розумовського Григорій Тєплов, котрий після затвердження свого підопічного на гетьманстві кілька років прожив в Україні. "Записка" трактувала Гетьманат як органічну частину російської державної території, силоміць відірвану, а згодом законно повернуту під скіпетр царя. Критичне вістря "Записки" було спрямоване передусім проти старшини, чиї надуживання, на думку Теплова, процвітають через недосконалість "малоросійських прав", особливо ж – через "конфузний польський Статут", положення якого, "для республиканского управления учрежденные, весьма несвойственны уже стали и неприличны малорусскому народу, в самодержавном владении пребывающему" (Наталя Яковенко. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України).

21 листопада 1764 року (10 листопада за старим стилем) було офіційно ліквідовано посаду гетьмана. Управління українськими (малоросійськими) губерніями передавалося Малоросійській колегії на чолі з "президентом" Петром Румянцевим. Він переїхав до вже колишньої гетьманської столиці Глухова на довгих 25 років. Розпочалася робота з неспішної, але послідовної ліквідації залишків автономії Гетьманщини. До Колегії увійшли четверо вищих російських офіцерів і, для "блєзіру", четверо представників генеральної старшини. Навіть при чотирьох голосах "проти" все вирішував голос "президента". Та й сиділи російські та українські члени Колегії відтепер вперемішку, а не навпроти одні одних, щоб не було навіть натяку на "развратное мнение, по коему поставляют себя народом, от здешнего совсем отличным".

Це був лише початок. 1775 року було зруйновано Запорізьку Січ. А 1781 року адміністративна реформа в імперії скасувала у вже колишній Гетьманщині поділ її на традиційні 10 полків; засновувалися три намісництва: Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Положення селян погіршилося – 1783 року їм було заборонено, як і раніше російським, залишати своїх панів. Відбулося остаточне прощання зі свободою і закріпачення Московією-Росією частини України, яка знаходилася під імперською владою…