Знищення Запорозької Січі: ще один підступний злочин Російської імперії проти українців

По закінченні Російсько-турецької війни (1768—1774) був підписаний Кучюк-Кайнарджійський мирний договір, згідно з яким Російська імперія отримала землі між Південним Бугом і Дніпром, низку фортець у Північному Причорномор’ї (Керч, Єні-Кале, Кінбурн). Також Кримське ханство оголошувалося незалежним від Османської імперії (1783 року анексоване Росією); кораблі імперії Романових отримали право на безперешкодний прохід через протоки Босфор і Дарданелли й далі в Середземномор’я…

"Держава в державі"

Значну роль у перемозі російської зброї зіграли запорізькі козаки (5800 піхотинців та 7500 кавалеристів) і полки з Гетьманщини, які брали участь у багатьох битвах та облогах турецьких фортець, займалися розвідувальними операціями в Криму, у Північному Причорномор’ї та Придунав’ї. Чимало козаків отримали нагороди, і серед них, як виявилося дуже скоро, останній кошовий Січі, Петро Калнишевський. Він був нагороджений золотою медаллю з діамантами: особливо відзначився під час штурму Очакова та Кінбурна…

Проте дуже скоро, на хвилі ейфорії від перемог, російський уряд вирішив, що запорозькі козаки виповнили свою "місію": він не бажав мати на південно-західних кордонах свого роду "державу в державі" з давніми республіканськими традиціями. І яка зовсім не вписувалася в жорстку централізовану політику імперії, в її феодально-кріпосницьку систему.

Також січовики протидіяли активній колонізації південних земель України: їх почали заселяти серби, болгари, греки, молдавани, німці (здебільшого меноніти). І ці мігранти отримали такі пільги від уряду в Санкт-Петербурзі, про які могли тільки мріяти українці.

Таємний наказ Катерини II

Отже, частини російської армії (загальною кількістю в 66 тисяч вояків із 50 гарматами) під командуванням генерал-поручика сербського походження Петра Текелія, які знаходилися після завершення війни ще на території Молдови і Валахії, отримали таємний наказ від імператриці Катерини II про ліквідацію Запорізької Січі. Рішення про проведення підступної операції було ухвалено ще 23 квітня 1775 року на засіданні придворної Ради, на якому доповідав князь Григорій Потьомкін. Все готувалося ретельно і у повній секретності.

У травні 1775 року це величезне військо опинилися вже на території Запорозької Січі, яку російська еліта називала не інакше як "кублом бунтівників та бандитів". Більшість січовиків знаходилися поза своєї головної "бази": вони виїхали на зимівники та паланки, відвідували родичів по всій Україні; кілька тисяч запорожців ще не повернулися з війни.

На Запоріжжі залишилися лише приблизно три тисячі козаків, які зовсім не очікували таких підступних дій росіян. Тим більше, що останні поширювали чутки, що лише проходять землі Січі для здійснення служби на прикордонні.

Понад 20 тисяч росіян на чолі з генерал-поручиком Олександром Прозоровським розпочали "зачищення" козацьких паланок на Лівобережжі. А от Текелій з частинами 1-ї армії (31 полк, 37 ескадронів, загалом 45 000 вояків) приспали пильність козацьких залог (пліч-о-пліч разом із турками воювали!) і, розбиті на п’ять колон, 4(15) червня 1775 року повністю оточили Січ.

300 гусарів і піхотний полк увійшли в передмістя Січі, захопили артилерію та блокували флот у гавані. Посланці, направлені царським генералом, поставили вимогу, щоб кошовий за дві години з’явився у таборі росіян. На старшинській раді, яка проходила бурхливо (в цей час багато рядових козаків не бажали капітулювати та вимагали чинити спротив), Петро Калнишевський, більшість старшини й представники духовенства, які бачили, що опір марний, вирішили 5 (16) червня скласти зброю.

Вся козацька залога присягла на вірність імператриці, було конфісковано козацьку скарбницю, артилерію, зброю, боєприпаси, вивезено до столиці імперії клейноди, архів та інші цінності. Одночасно відбувалося захоплення паланок по всьому Запоріжжі, у козаків відбирали зброю, грабували їхні помешкання. Січ було повністю зруйновано…

25 років під вартою

Більшість старшин були репресовані, їхні маєтки конфісковані. Петра Калнишевського заарештували 25 червня 1776 року і за пропозицією Потьомкіна доправили до Соловецького монастиря. Утримували його в нелюдських умовах: "…без відпусток із монастиря, заборонити не лише листування, але ще й спілкування з іншими персонами та тримати під вартою солдат монастиря".

Калнишевський знаходився спочатку в казематі, а потім в одинарній камері приблизно 25 років. 2 квітня 1801 року імператор Олександр I його помилував, проте останній кошовий Січі залишився ченцем у монастирі, де й помер на 113 році життя 31 жовтня (13 листопада) 1803 року.

…3 серпня 1775 року імператриця Катерина II видала маніфест, в якому було оголошено остаточний вирок: "нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ее уродстве".

Відновлення кріпацтва на українських землях

Після зруйнування Січі, чи не останнього небезпечного і неспокійного осередку вольності на українських землях, продовжувалося поступове, але неухильне знищення залишків колишньої автономії. Його апогеєм стало запровадження губернських установ вже на колишній Гетьманщині (ліквідованій протягом 1764—1765 років), знищення полково-сотенного устрою на Слобожанщині, переведення козацьких полків під командування генералів регулярної російської армії в 1783 році – з шестирічною обов’язковою службою.

Саме в цьому році, 3 травня, указом імператриці Катерини II було фактично відновлено кріпацтво на Лівобережжі та Слобожанщині. Указ "прикріпляв усіх селян до того місця, де їх записали в останню румянцевську ревізію (граф Петро Рум’янцев – з 1764 р. президент Малоросійської колегії та губернатор Лівобережної України-Малоросії, який наказав зробити генеральний опис колишньої Гетьманщини. – Авт.), та забороняв їм переходити на нові місця". На більшості території України після Хмельниччини кріпацтво практично зникло, а тепер поверталося і набувало потворних форм.

Селяни крок за кроком ставали фактично рабами, відбулося тотальне їхнє закріпачення – треба було забувати про вольності, багато козаків опинилися в цьому стані. Указ абсолютно відповідав внутрішньому ладу на російських землях. Відбулася така-от жорстока уніфікація. Український історик Микола Аркас писав: "Хоч вже й раніше наші селяни чимало залежали од заможних дідичів, але люде вважали себе вільними і по-всяк-час мали спроможність покинути нелюбого пана та шукати собі кращої долі у другого; тепер цього вже не можна було більш робити… А тепер, як люде стали їх (дідичів. – Авт.) живим реманентом, були немов би як мертва річ, то й вони до селян стали інші".

Більша частина заможної козацької старшини стала провідником політики уряду імперії, бо отримали рівні права з російськими дворянами. 1785 року знову ж таки указом "голодної вовчиці" Катерини II козацька старшина і шляхта тепер напряму підпорядковувалися дворянським установам, а всі козацькі ранги перейменували у чини. І таки більшість тогочасної української еліти прийняли умови гри з Санкт-Петербурга.

Високі посади отримали представники знаменитих родин: Кочубеї, Безбородьки, Трощинські, Томари, Пасько-Паскевичі, Линевичі, Завадовські… Це були нащадки героїв війн і повстань часів Козаччини. Звісно не всі (як лубенський шляхтич Григорій Полетика чи миргородський Василь Капніст, які обстоювали права і вольності свого народу) стали провідниками тотального зросійщення і політики, направленої на абсолютне підкорення України, яка тепер називалися виключно Малоросією.

Видатний український історик Михайло Грушевський писав: "…внуки козацькі, потомки тих, що під проводом Хмельницького повставали і розвалювали шляхетське панування над Україною, проганяючи магнатів-королев’ят, тепер самі поставали панами-магнатами, правдами і неправдами назбиравши великі маєтності і заселивши їх безправними підданими".

Після ліквідації Запорізької Січі близько семи тисяч козаків перейшли Дунай і вже на території Османської утворили Задунайську Січ. А вірний імперський генерал Текелій був нагороджений орденом святого Олександра Невського та новими маєтками в Білорусі.