Конституція Пилипа Орлика: остання спроба вирватися з міцних лещат Московії

Видатний політик, високоосвічений дипломат і публіцист, гетьман Війська Запорозького у вигнанні Пилип Орлик (1672–1742) у пантеоні борців за державну незалежність України займає особливе місце. Життя спадкоємця гетьмана Івана Мазепи ніби розділено на дві, майже рівні, частини.

"Конституція прав і свобод Війська Запорозького"

32 роки до самої смерті в місті Ясси в князівстві Молдова продовжувалося його поневіряння на еміграції (у Валахії, Туреччині, Швеції, Речі Посполитій, Франції, Австрії, Пруссії, Саксонії, Ватикані) у пошуках широкої коаліції, направленої вже проти Російської імперії. Петро I після різанини у столиці Гетьманщини Батурині та перемоги над армією шведського короля Карла XII під Полтавою фактично ліквідував доволі широку автономію Гетьманської України. Іван Мазепа і шведський монарх опинилися в Молдові.

В анналах історії України Пилип Орлик залишив своє ім’я не тільки як безкомпромісний борець з окупантами, але і як автор першого акту, який насправді мав деякі ознаки конституційного. Проте прийнятий 5 квітня 1710 року (саме в день обрання Пилипа Орлика гетьманом у Бендерах) політичний трактат, що мав на меті легітимізацію права "козацької нації" на політичну суб’єктність, важко назвати першою Конституцією держави. А тим більше вважати його першим конституційним актом в історії всієї ранньомодерної Європи.

Українська історикиня Наталя Яковенко цілком слушно відзначає: "Цю угоду, відому під назвою "Конституція прав і свобод Війська Запорозького" ["Pacta et constitutions legume libertatumque Zaporoviensis], нерідко з наївним етузіязмом трактують як "першу конституцію Української держави", вкладаючи новітній зміст у формулу "Pacta et constitutions". Насправді ж укладачі акту 1710 р. мислили його як традиційні для Речі Посполитої pacta conventa ["договірні пункти"], на дотримання яких обраний володар (там – король, тут – гетьман) присягав перед "вільним народом" (там – шляхтою, тут – козацтвом). Ідеал договірного правління являв собою стрижень річпосполитської політичної культури… Інша річ, що прийняття Військом Запорозьким власних "договірних пунктів" стало справді великою подією, оскільки засвідчувало політичну зрілість козацької держави, яка вперше "самоусвідомила" себе і на формальному рівні зафіксувала розподіл прав та обов’язків між гетьманом і "козацьким народом" ("Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України").

"Він міг бути канцлером великої імперії…"

Пилип Орлик народився 11 жовтня 1672 року на Вілейщині (сучасна Мінська область у Білорусі) у родині змішаного чесько-білоруського походження. Мати, зі шляхетського роду Малаховських охрестила сина в православному храмі. Батько, Степан Орлик, був католиком; загинув у битві при Хотині, коли хлопчику виповнився лише рік. Пилип учився в єзуїтському колегіумі у Вільно (Вільнюсі), а потім у Києво-Могилянському колегіумі у філософському класі. Пилип Орлик виявив особливий хист до філософії, богослов’я, історії, юриспруденції, іноземних мов (вільно володів латиною, польською, болгарською, арабською, німецькою, церковнослов’янською, турецькою мовами).

Майбутня кар’єра випускника колегіуму пішла вгору завдяки протекції професора Стефана Яворського, який помітив здібного молодого шляхтича. Працював писарем у канцелярії Київського митрополита, військовим канцеляристом і нарешті в 1706 році (у 34 роки!) обіймав посаду генерального писаря – фактично правої руки гетьмана, який лише йому довіряв буквально всі свої плани і секрети. Один з біографів Івана Мазепи, шведський історик Альфред Єнсен так схарактеризував Пилипа Орлика: "З усіх мазепинців це найяскравіша постать. Який патріотизм, яка енергія, а освіта! Він міг бути канцлером великої імперії, не те, що генеральним писарем у козаків. Що мене вражає, це його великий інтелект і освіта".

Після поразки під Полтавою з вірними гетьману військами Пилип Орлик відступає до молдовського міста Бендери (князівство було васалом Османської імперії). 22 вересня 1709 року Іван Мазепа помирає. 5 квітня наступного року на козацько-старшинській раді генеральний писар був одноголосно обраний гетьманом України.

Одночасно між гетьманом, старшиною, козаками та королем Швеції Карлом XII (як протектором і союзником Війська Запорізького) був підписаний вищеназваний договір. Визначалися виборні владні структури – Генеральна рада (законодавча гілка), гетьман і старшина (виконавча гілка) і судова. Згідно з ним окреслювалися досить обмежені права гетьмана; будь-який член Генеральної ради міг публічно оскаржити його рішення. Козацтво отримувало свого роду опікунську роль над "посполитим людом" – міщанами та селянами. Гетьман мав наглядати за діяльністю адміністрацій і бути арбітром під час суперечок, захищаючи населення Гетьманщини від свавілля чиновників. Таким чином забезпечувалися права людини.

Вже на еміграції Пилип Орлик постійно шукав союзників при дворах володарів Європи, привертаючи їхню увагу до національно-визвольної боротьби українців і намагаючись організувати антимосковську коаліцію. Практично одночасно з "Конституцією" Пилип Орлик написав ще один, важливий для осягнення сутності його поглядів, твір-маніфест – "Вивід прав України", в якому обстоював право українців на незалежність від будь-яких сусідніх держав. Дуже актуальними в наш час, на четвертому році війни, розв’язаної путінською Росією в Україні, є слова гетьмана про те, що без підтримки українців держави Старого Світу дуже скоро "зрозуміють небезпеку для свободи Європи від такої агресивної держави". Ці слова пролунали понад три століття тому й залишалися та залишаються актуальними.

У 1711 і 1713 роках Пилип Орлик здійснив з території Молдовського князівства два невдалих походи на Правобережну Україну. Його союзники – кримські татари – замість бойових дій зайнялися грабунками і захопленням ясиру. Чимало запорожців не підтримали гетьмана і поверталися на Січ. До того ж Османська імперія підписала мир з Московією, після чого Карл XII разом з українськими емігрантами були вимушені залишити підвладні султану землі. До 1720 року Орлик з родиною і нечисленними прихильниками мешкав у Швеції.

Протектор українців, король Швеції 30 листопада 1718 року за загадкових обставин загинув під час облоги невеликої фортеці Фредрікстен. Нова королева Ульріка Елеонора та її чоловік і майбутній монарх Фредерік I Гессенський були стурбовані катастрофічними наслідками останніх років Північної війни (1700—1721). Емігранти виїхали спочатку до Гамбургу, а потім повернулися у володіння султана (Салоніки, Буджак і знову Бендери). У 1734 році син гетьмана Григорій (Григор) Орлик у глибокій таємниці здійснив поїздку до Гетьманщини, переконуючи старшину виступити проти влади московитів. Час, проведений у безплідних пошуках союзників було згаяно безповоротно. Навіть останні слова у листі гетьмана до запорожців, їх не переконали: "утратимо і сей час до висвободження милої нашої отчизни, то ніколи вже такого не знайдемо і не дочекаємось в потомні часи".

Останні роки життя Пилип Орлик, який помер 24 травня 1742 року у Яссах в Молдові, вів боротьбу за визнання прав українців на незалежне життя, на жаль, безрезультатну. Боротьбу продовжив син Григорій, який досягнув чималих успіхів, але вже на службі Французькому королівству: отримав звання польного маршала, мав титул графа Франції, навіть був членом Королівської ради. Під час Семилітньої війни (1756—1763) "син голови козацької запорозької нації", як він себе називав, у битві під Бергеном отримав важке поранення; помер у грудні 1759 році в Парижі.

Григорій Орлик багато зробив для збереження багатої епістолярної спадщини батька і його архівів. Його життя оповите багатьма насправді карколомними кульбітами, але й овіяне чималою кількістю міфів. Один з них – назва аеропорту Орлі у південному передмісті Парижу. Але це вже інша, не менш цікава історія…

Пилип Орлик все життя залишався вірним своїм ідеалам, часто йдучи на ризиковані, немислимі політичні комбінації та компроміси заради справи звільнення України від російської окупації. А його "Конституція" залишається важливим пам’ятником правової європейської думки XVIII століття.