Вогнем і ключем: як радянські автолюбителі лагодили шини в домашніх умовах

Дивовижні пристрої, знайдені в багажниках радянських шоферів, сьогодні можуть загнати в глухий кут сучасного автовласника

Радянські шофери були майстрами на всі руки та тримали у своїх багажниках цілий арсенал унікальних пристроїв для ремонту автомобілів у польових умовах. Одним із таких цікавих артефактів був вулканізаційний брикет, пристрій, про який сучасні автовласники можуть навіть не здогадуватися.

Запальний ремонт

Сьогодні багато шиномонтажників використовують вогонь для встановлення безкамерних шин. Достатньо плеснути трохи бензину під напівнасаджену шину, почекати, поки пари стануть легкозаймистими, і піднести вогонь. Спалах і удар миттєво садять шину на обід. Однак за радянських часів безкамерних шин не існувало, і водії використали вогонь дещо по-іншому.

За часів Другої світової війни й пізніше водії часто вдавалися до хитрощів, щоб заклеїти камеру колеса. На пошкоджену ділянку накладали латку із сирого каучуку, а зверху ставили старий поршень, у який наливали та підпалювали бензин. Це створювало необхідну температуру для вулканізації гуми.

Вулканізаційний брикет: радянський артефакт, що відображає інженерну кмітливість

У повоєнні роки технологію вдосконалили та з’явився вулканізаційний брикет – інноваційний пристрій, призначений для ремонту шин у дорожніх умовах без використання бензину. Він був безпечнішим і зручнішим у користуванні. Це був металевий лоток з горючою сумішшю, яка при займанні створювала необхідну температуру для вулканізації.

Щоб зняти покришку просто у дворі, як багато хто й робив, часто майстрували спеціальні ключі. Радянські автомобільні ключі вирізнялися своєю універсальністю. В умовах дефіциту та обмеженого асортименту інструментів, водії часто використовували один і той же набір ключів для різних завдань.

Для використання брикету необхідно було трохи розпушити горючий матеріал, підпалити його і наклеїти брикет на місце пошкодження камери, притиснувши струбциною. Внаслідок нагрівання сирої гуми латка надійно приклеювалася до камери. Процес займав близько десяти хвилин, після чого шина ставала готовою до подальшого використання.

Але, звичайно, не все було так легко та швидко. Основний недолік брикетів полягав у гігроскопічності – вони легко вбирали вологу, що знижувало їхню ефективність. Через тривале зберігання в ящиках та багажниках брикети часто відсирівали і ставали безглуздими в потрібний момент.

Раніше "Телеграф" розповідав, навіщо в СРСР зливали пальне у канави. Ця практика була жива ще на початку розбудови.