Путін підвищує ставки: є ризик ядерної ескалації чи ми чуємо рик "паперового тигра"?

Провал шантажу Кремля призвів до посилення підтримки України

На засіданні клубу "Валдай" Володимир Путін робить низку заяв, адресованих передусім країнам Заходу. І лунають його слова саме тоді, коли США після місяців затримок та непостійності говорять про відновлення допомоги України: від передачі розвідувальних даних щодо енергетичних об’єктів у РФ до розгляду можливості постачання далекобійних ракет.

Постає логічне питання: чи варто очікувати від Кремля реальної ескалації, чи це один із чергових витоків політичного шантажу, який ми бачили раніше? "Телеграф" зібрав приклади цих заяв та реакцій, аби простежити еволюцію політичної гри Кремля і зрозуміти, чому зараз змінюється позиція Вашингтона.

Пусті погрози: що Кремль обіцяв Заходу і чого так і не зробив за три роки?

Перед кожною новою заявою Володимира Путіна варто ставити запитання: чи не казав він це раніше та чи справдилися його обіцянки влаштовувати публічну помсту НАТО, ЄС та іншим "ворогам"? Адже лише за останні три роки Кремль неодноразово робив гучні попередження, які так і не мали реального продовження.

Нижче ми зібрали ключові приклади заяв Путіна та інших представників Кремля, що чудово демонструють розрив між погрозливими словами російської влади та реальності.

• Червень 2022 року: "Якщо Україні постачають далекобійну зброю, ми зробимо висновки й завдамо ударів по тих об’єктах, які ще не вражали", – на тлі постачання Україні HIMARS у Кремлі пригрозили "ударами по центрах ухвалення рішень";
• Вересень 2022 року: "Європа зіткнеться з енергетичною кризою, а ми знайдемо нові ринки. Санкції проти наших енергоносіїв знищать економіку ЄС", – на Східному економічному форумі Путін заявив, що санкції проти російських енергоносіїв "зруйнують ЄС зсередини";
• Вересень 2022 року: "Ми захищатимемо наші нові території всіма наявними засобами, включаючи ядерний арсенал, якщо буде загроза від НАТО чи Заходу", – президент РФ сказав, що Росія не відступить з окупованих територій – через два місяці армія Росії вийшла з Херсона;
• Грудень 2024 року: "НАТО нарощує угруповання сил та засобів поблизу російських кордонів. Це, звичайно, не може не викликати занепокоєння. Ми будемо вживати адекватних заходів для забезпечення нашої безпеки", – Путін звинуватив НАТО у нарощуванні сил біля кордонів і пригрозив "адекватними заходами";
• Червень 2024 року: "Якщо Захід постачає Україні зброю для ударів по Росії, ми залишаємо за собою право на асиметричні дії проти країн НАТО";

До цього переліку вже 2 жовтня 2025 додалося декілька новин заяв, про вихідну результативність яких ми дізнаємося вже в майбутньому:

• "Ми уважно стежимо за мілітаризацією Європи, спостерігаємо, чи це просто слова, чи нам потрібно готувати відповідь";
• "Займіться своїми проблемами. Подивіться, що відбувається на вулицях європейських міст, з економікою. РФ не нападатиме на НАТО. Спіть спокійно";
• "Відповідальність за те, що вогонь в Україні поки що не вдалося припинити, лежить насамперед на Європі. Європа постійно ескалує конфлікт в Україні, інших цілей вони не мають".

Багаторічна тактика: як шантаж став головною зброєю Путіна

Заяви про "червоні лінії" та погрози на адресу Заходу стали постійним інструментом у політиці Кремля ще з Мюнхенської конференції 2007 року. Тоді Володимир Путін публічно назвав розширення НАТО на схід "загрозою безпеці Росії". Відтоді риторика шантажу регулярно з’являлася у виступах російського керівництва — від заяв про "асиметричні відповіді" до обіцянок "значних наслідків", які здебільшого так і залишалися словами.

4 червня 2008 — реакція на розміщення ПРО США

Кремль заявив, що у випадку розміщення систем ПРО у Польщі та Чехії відповість "асиметрично". США дійсно розгорнули системи ПРО в Польщі та Румунії, але єдиною відповіддю Росії стало розміщення "Іскандерів" у Калінінграді.

20-23 листопада 2011 — погрози виходом з договорів та розміщенням ракет

Москва заявила про можливий вихід із Договору про СНО (скорочення та обмеження наступальних озброєнь) та обіцяла розмістити ракети на західних кордонах.У підсумку, тоді Росія залишилася у рамках договору, а ось уже в вересні 2025 року Путін заявив, що відмовляється від мораторію.

20 лютого 2019 — "дзеркальна відповідь" на вихід США з ДРСМД

Москва пригрозила націлити ракети на "центри ухвалення рішень" у разі розміщення нових озброєнь США в Європі. Щоправда, після виходу США з Договору про ліквідацію ракет середньої та малої дальності, Росія не здійснила жодних реальних кроків.

21 жовтня 2020 на Валдайському форумі Путін заявив, що РФ не дозволить НАТО "диктувати умови" біля кордонів. А 15 грудня 2021 року Москва зажадала від Заходу юридичних зобов’язань щодо нерозширення НАТО – вимоги про це були відкинуті.

Тож, з 2007 року риторика Кремля мала три ключові функції:

• Стримування НАТО. Попри численні погрози, Альянс продовжував розширюватися: з 2004-го до нього приєдналися Болгарія, Румунія, країни Балтії, а пізніше — Чорногорія, Північна Македонія, Фінляндія та Швеція.
• Тиск на ЄС через енергетику. Заяви про "колапс" чи "енергетичну кризу" не зупинили санкційну політику, ЄС адаптувався до обмежень.
• Внутрішня легітимація. Погрози створюють образ постійної "зовнішньої загрози", що використовується для виправдання війни в Україні, репресій щодо противників війни у самій Росії та узурпації влади.

"Не принижуй Кремль": чому Захід затримував зброю для України

Захід не раз демонстрував обережність у відповідь на погрози Кремля. Розрахунок Москви простий: за допомогою гучних заяв змусити Вашингтон і союзників обмежувати власні дії, аби уникнути ризику "ескалації". У внутрішніх дискусіях західних столиць ця риторика справді впливала на рішення.

Наприклад, у перші місяці повномасштабної війни США вагалися з постачанням систем HIMARS. Помічник Джо Байдена з питань нацбезпеки публічно говорив, що тогочасний президент США не хоче "прямої конфронтації між НАТО і Росією". Врешті системи передали лише в червні 2022-го Як показали подальші події, Москва не пішла на ескалацію після появи HIMARS, тоді як українська армія змогла завдати серйозних втрат логістиці РФ.

Подібна ситуація повторилася під час відступу росіян із Херсона восени 2022 року. Білий дім закликав Київ утриматися від глибоких ударів, аби "не принизити Кремль" – про це пише журналіст Боб Вудвард у своїй книзі "Війна". За його словами, американці розмовляли телефоном з начальником Генштабу ЗС РФ Валерієм Герасимовим, який нібито пообіцяв здійснити ядерний удар, якщо армія РФ зазнає великих втрат. У результаті російські війська організовано відійшли, а шанс завдати їм вирішальної поразки було втрачено.

Німеччина протягом кількох місяців блокувала постачання танків Leopard 2. Канцлер Олаф Шольц пояснював це ризиком "прямого втручання НАТО". Лише у січні 2023 року, після тиску Вашингтона, Берлін погодився. Як згодом визнавали західні аналітики, ця затримка обмежила темпи підготовки українського наступу.

Франція поводилася схожим чином, затримуючи передачу ракет SCALP. Президент Еммануель Макрон наголошував на небезпеці гібридних атак у відповідь, хоча після фактичної передачі жодних масштабних дій Кремля не відбулося.

Урок ескалації провалено! Коли Європа відкрила очі

Протягом довгого часу тактика залякування Кремля дійсно працювала та змушувала Захід діяти обережно та обмежено. Однак поступово, з кожним новим кроком, стало очевидно: реальної ескалації не відбувається. І якщо на початку вторгнення рішення ще ухвалювалися з оглядкою на погрози Кремля, то поступово стало очевидно: ядерний чи інший "рішучий" сценарій ескалації так і не настав. Це поступово розв’язало руки європейським столицям і Вашингтону, змінюючи саму логіку ухвалення рішень.

Рішення Еммануеля Макрона передати Україні AMX-10 RC стало каталізатором для зміни тональності дискусій. Попри власну обережність і довгу прихильність до "стратегічної двозначності", Париж першим відправив важку бронетехніку. Цей крок зруйнував аргументи про "неможливість" передачі танків.

У березні 2023 року Лондон пішов ще далі, оголосивши про передачу снарядів зі збідненим ураном разом із Challenger 2. Кремль назвав це "ядерним компонентом" і погрожував "відповіддю", але, як ми вже зрозуміли, за межі заяв ці погрози не вийшли. До речі, це стало певним ключовим сигналом: навіть тема, яку Москва намагалась зробити "сакральною" – не мала реальних наслідків.

У липні 2023-го Вашингтон зробив крок, який довго вважав забороненим: дозволив постачання касетних боєприпасів. Аргумент був прагматичним — "Україні бракує снарядів, тоді як Росія вже використовує касети".

У 2024 році аналогічна історія повторилася з ATACMS. Спершу їх дозволяли застосовувати лише поблизу кордону, але після пів року "відсутності реакції" Байден у листопаді офіційно зняв ці обмеження. Це дало ЗСУ можливість бити по об’єктах у глибині російської території, включно з Курською областю.

Кульмінацією стала весна 2025 року, коли уряд Фрідріха Мерца зняв усі обмеження на дальність застосування німецької зброї. Йшлося, зокрема, про крилаті ракети Taurus. "Німеччина — лідер допомоги, ми більше не визнаємо жодних червоних ліній", – заявив тоді Мерц.

Головний виклик Заходу? Що криється за зміною позиції Трампа

Оцінюючи три роки великої війни, можна зробити головний висновок: стратегія Путіна базувалася на шантажі та грі на страхах. Кремль погрожував "ядерною відповіддю", "ударом по центрах ухвалення рішень" і "енергетичним колапсом" у Європі. Але всі ці заяви залишалися у площині риторики. Кожне нове рішення Заходу — від передачі HIMARS до зняття обмежень на застосування ATACMS — доводило, що "червоні лінії" Кремля існують лише у словах, а не в реальності.

Цей дисонанс між гучними заявами та відсутністю дій і дозволяє називати Путіна "паперовим тигром" — терміном, який використовував Дональд Трамп. Росія виявилася нездатною підтвердити свою риторику реальними кроками, бо кожна спроба стратегічної ескалації (наприклад, ядерна) створила б ризики насамперед для самої Москви. У результаті ми бачимо парадокс: Росія продовжує воювати проти України, але водночас не спроможна перетворити свої погрози на інструмент прямого тиску на НАТО чи США.

Втім, це не означає, що війна не має глобальних наслідків. Навпаки, тривале протистояння створює непряму, але не менш небезпечну загрозу для Заходу. Йдеться про Китай. Саме Пекін стає головним бенефіціаром війни: завдяки санкціям Росія змушена продавати нафту й газ зі значними знижками, а також збільшувати закупівлі китайських технологій та товарів. Це робить китайську економіку стійкішою та забезпечує її ресурсною базою для довгострокового суперництва із США.

Таким чином, підтримуючи війну, Росія фактично перетворюється на сировинний придаток Китаю. І хоча Москва намагається позиціонувати себе як "самостійну силу", реальність виглядає інакше: стратегічна вага Росії зменшується, а залежність від Пекіна зростає. Для Заходу це створює подвійний виклик. З одного боку, необхідно продовжувати допомогу Україні, щоб не допустити розширення російської агресії. З іншого — варто враховувати, що кожен рік цієї війни зміцнює позиції Китаю на світовому ринку.

У цьому контексті дії Дональда Трампа виглядають більш прагматичними, ніж це може здатися на перший погляд. Трамп намагається діяти активніше зараз, коли ще є можливість використати український фактор для обмеження впливу Китаю. Інакше кажучи, логіка проста: дозволити Путіну затягнути війну = дати Китаю час і ресурси. А це може виявитися набагато небезпечнішим для Заходу, ніж будь-які кремлівські "червоні лінії".

Нагадаємо, раніше "Телеграф" писав, що президент США Дональд Трамп погодився на передачу Україні далекобійних ракет Tomahawk і Barracuda, а також розвідувальних даних, прагнучи залишатися на боці переможця. Адже саме завдяки ударам по віддалених цілях Сили оборони України завдають відчутних ударів по економіці Росії.