Україну рятує безумство Путіна: Євген Дикий про перспективи війни, мобілізацію та "Скелю"

Мобілізація для Кремля це ризик, але не провести її, означає програти

Україні зараз не вигідне зупинення війни на лінії зіткнення, адже божевілля кремлівського диктатора веде Росію до поразки. Про це в інтерв’ю "Телеграфу" каже ветеран російсько-української війни, екскомандир роти батальйону "Айдар", Євген Дикий.

Скільки ще триватиме війна? Чи є у РФ гроші та ресурси, щоб роками тероризувати нас ракетними ударами? Як повинна змінитися мобілізація? Відповіді на ці та інші запитання — далі в матеріалі.

Путін не може як Трамп

— Пане Євгене, ви часто кажете про те, що останні атаки Росії на Україну, зокрема на Київ, коли летить багато балістики, це удари відчаю. Чому відчаю? Хіба у Росії нема спроможностей ще багато-багато місяців, а може й років, вести саме таку війну?

— Ні, у них нема таких спроможностей. Уявімо, що нічого більше не відбувається: нема фронту, нема російського тилу, і тільки раз на кілька місяців Росія завдає ракетні удари. В такому разі РФ дійсно могла б робити це роками. До речі, це те, що зараз робить Трамп в Ірані. Можливості Трампа завдавати удари по Ірану визначаються виключно тим, скільки ракет виробляє американська промисловість.

— Але ж і у росіян закритий цикл виробництва ракет, тому тиснути вони можуть скільки завгодно.

— У Росії ситуація інша. Раз на місяць вони могли б завдавати дуже-дуже потужний удар, а раз на пару тижнів просто потужний. Це чітко визначається їхніми виробничими можливостями. Сильно збільшити виробництво вони вже не можуть, адже досягли верхньої межі. Так, вони зробили це швидко (набагато швидше, аніж розгодуються західні компанії), але це стеля.

Та є нюанс. Росія — не Штати, які знаходяться за тисячі кілометрів від Ірану, а Іран США дістати не може. Це війна на фронті, де за цей час зношується, сточується і втрачає керованість їхня армія. Плюс російський тил, який ми виносимо нашими діп-страйками. І він виявився до цього набагато менш готовим і стійким, аніж ми. Навіть мене здивувало, наскільки неготова їхня ППО.

Психологічна нестійкість росіян. Ми знаємо, чому змушені це все терпіти і що в цьому нема жодної краплі нашої провини, а ціна питання — жити на своїй землі, в своїй країні, та й взагалі жити. Плюс у нас відбулась певна селекція: ті, хто не був здатний це витримувати, вже виїхали, а ті, що лишилися, мають певний поріг стійкості, який так просто ракетними ударами не пробити.

У росіян — інша картина. Російське населення десятиліттями жило в парадигмі суспільного договору. Не треба думати, що путінський режим весь цей час тримався суто на грубій силі. Цей режим був реально популярний у російських народних масах. Те, що він не подобався якійсь крихті російської інтелігенції, це нікого не цікавило.

— В чому була суть цього суспільного договору?

— В тому, що російський народ повністю делегує всі політичні функції виключно диктатору і відмовляється від будь-яких політичних прав та свобод. Натомість отримує побутові права та свободи. Держава гарантує мінімальний економічний добробут, але гарантований як при совку. І гарантована абсолютна безпека. Донедавна російський режим не втручався в приватне життя росіян. Це тільки зараз під час "закручування гайок" у ході "великої" війни у них пішли скрєпи на всіх рівнях. А це вже порушення суспільного договору.

Та цей "контракт" не витримав перших же наших діп-страйків. Виявилося, що їхня держава не здатна гарантувати їм мінімальний економічний рівень, який передбачає, що тобі є що їсти, а на заправці є бензин. Цей контракт не передбачав порожніх полиць у магазинах.

Найкритичніший психологічний удар — не відсутність бензину як така, а те, що за криками про бензин звучить питання: "А де ж безпека?" Якщо держава не може прикрити від "х*хляцьких" дронів навіть Башкортостан чи Омськ, то про що взагалі йдеться? Саме на цьому ламається їхній суспільний договір і все, на чому тримався авторитет диктатора: "Царь — не настоящій".

Тому повертаючись до запитання: ні, Росія не може роками довбати нас ракетами — тому що в неї нема цих років. Нема ані запасу стійкості суспільства, ані запасу стійкості армії на фронті на роки.

Воювати ще мінімум три роки, але…

— А скільки ж тоді часу у них є?

— Лічба йде на місяці. Але одразу уточню: це не про "два-три тижні" Арестовича й не про два-три місяці. Я хочу бути обережним в оцінках, бо й у ворога можуть виявитися ресурси, на які ми зараз не розраховуємо, і навпаки — система може виявитися ще менш стійкою, ніж ми вважаємо. Такі приклади вже були — розпад Радянського Союзу.

Тому такий сценарій можливий і зараз, але краще на нього не закладатися, а закладатися на довше. Коли мене питають, скільки нам ще воювати, я кажу: як мінімум три роки. Насправді я не бачу в Росії запасу навіть на ці три роки. Реально бачу рік-півтора, але множу цю оцінку на два, щоб перестрахуватися. Повномасштабна війна триває вже чотири з половиною роки — точно лишилося менше, ніж стільки ж.

Їхні т.зв. політичні й економічні "еліти", генералітет — усі це чудово розуміють. Не розуміє цього лише диктатор, а рішення ухвалює саме він. Генералітет розуміє, що вони програ́ють цю війну — ще не програли, але вже програю́ть, і гарячково шукають вихід. Як переломити тенденцію, яка не переламується. І поки все, що вони знайшли, — ракетні удари. Не знаєш що робити? Ну хоча б вдар ракетами.

Утім, у цьому є певна стратегія: вони досі не можуть зрозуміти суть стійкості нашого суспільства. Не на рівні диктатора, а на рівні генералітету вони фактично визнали, що здолати ЗСУ не здатні і прориву на фронті вже не буде. Тому розраховують затероризувати цивільне населення, щоб те підняло щось на кшталт пацифістського Майдану й змусило нашу популістську владу погодитися на мир на будь-яких умовах.

Ця схема має слабкі місця. Перше — запас міцності нашого суспільства ще достатній для декількох років війни. Цей запас міцності тримається на трьох речах: моральній перевазі й розумінні, за що ми воюємо; селекції (найслабша ланка виїхала і продовжує виїжджати). Хай нас залишиться половина від нинішнього населення, але це буде та половина, яка залишилася абсолютно свідомо. Третє — наявність величезного тилу від Чопа до Атлантики. Це те, чого нема в росіян: у нас є Євросоюз, Британія, Норвегія — тил, куди можна вивезти жінок і дітей, звідки надходить зброя, пальне, частина продовольства. Щоб реально зупинити наше виробництво зброї, їм довелося б бити ракетами не по Києву, а по Берліну й Парижу, а на це вони не наважаться.

І нарешті — гроші. Фундаментальна річ. Значна частина нашої стійкості базується на тому, що економіку тримає на плаву Євросоюз — і на 2026-й та 2027 роки вже є тверді гарантії, підкріплені цифрами й підписаними документами. Це той запас міцності, якого нема у Росії. Крім їхнього божевільного диктатора, вони це бачать і розуміють.

Їхні військові шукають шляхи, як нас зламати, і нічого кращого за ракетні удари не вигадали й не вигадають. Тим часом чиновництво і бізнес шукають шляхів до миру, розуміючи, що найкраще для них зараз — просто вийти з гри, в ідеалі зі збереженням окупованих територій. Просто зупинитися по лінії вогню на тривале і незрозуміле перемир’я з підвищеним статусом — це найкраще для Росії, що може бути. І вони намагаються домовитися про це із Заходом і з нами.

Слабке місце цього плану — "Владімір Владіміровіч". Він категорично не збирається на таке погоджуватися. У його окремому світі картина зовсім інша. Там він перемагає. Їхні "елітки" ще два роки тому вірили, що Росія приречена перемогти у війні на виснаження. Тому головне нав’язати війну на виснаження ресурсів. А зараз вони розуміють, що якраз війна на виснаження виявилася для них фатальною.

І вони були б раді домовитися, і Захід, на жаль, також був би радий домовитися. Боюся, спільними зусиллями вони можуть підштовхнути нас до цього. Але для нас зараз зупинення по нинішній лінії зіткнення — це сценарій від поганого до катастрофічного. Нам зараз потрібна війна до перемоги, і ця перемога стає абсолютно реальною перспективою.

І в цьому сенсі, хоч як дивно, у нас є союзник — "Владімір Владіміровіч". Він настільки впевнено твердою рукою веде Росію до тотальної поразки, що поганим сценарієм для нас зараз було б саме його усунення. Якщо російські "елітки" спроможуться прямо зараз його усунути, помчать на перемовини і запропонують мир прямо сьогодні по лінії фронту — це для нас дуже погано. Гіршим був би тільки сценарій, за якого сам Путін "прозрів" би і пішов на зупинку по лінії зі збереженням свого режиму — щоб за два-три роки повернутися. І тоді б вони провели підготовчу роботу, яку не провели перед 2022 роком. Якщо помилка не стала для них фатальною, то вони вміють робити роботу над помилками. Чечня тому трагічний приклад. Путін не проти повторити цю історію успіху, але нас поки рятує його безумство. Хоч як парадоксально, але те, що зараз творить Путін, — для нас найкраще. Нам треба, щоб він добив "рашку" своєю упоротістю. Шанси, що він прозріє й одумається, я оцінюю як близькі до нуля. А от шанси, що його приберуть свої ж "елітки", трохи вищі — і це теж поганий для нас сценарій.

Про фронт і мобілізацію в Росії

— А все ж таки, чи бачите ви, що на фронті цього літа росіянам вдасться чогось досягти? Маю на увазі Костянтинівку, Куп’янськ.

— Так, чогось вдасться, але питання ціни. На фронті реалізуються безумні фантазії "Владіміра Владіміровіча": він вперся в те, що до кінця літа йому треба взяти рештки Донецької області. А ці рештки це чотири великі міста: Костянтинівка, Дружківка, Краматорськ, Слов’янськ. За кожне з них бої можуть тривати від півроку до півтора року.

Покровськ, який менший за кожне з цих чотирьох міст, вони фактично дотиснули лише зараз. І на це пішло півтора року та величезні втрати.

Зараз почалися вуличні бої за Костянтинівку. Як живе і придатне до життя місто, вона, на жаль, приречена і поповнить список міст, які доведеться відбудовувати з нуля після війни. Але питання в тому, скільки часу вони братимуть Костянтинівку і якою ціною вона їм обійдеться. Костянтинівка значно більша за Покровськ. До кінця літа вони її точно не візьмуть, а до кінця року — дуже сумніваюся. ЗСУ можуть спокійно її утримувати рік-півтора. Так, відходячи квартал за кварталом, але в кожному кварталі росіяни втрачатимуть таку кількість людей, яка є приблизно в середньої європейської армії.

Коли вони "доб’ють" Костянтинівку, попереду у них ще буде Краматорськ, Слов’янськ, Дружківка — і за кожне з них теж можна дати довгий бій. Так, у підсумку ми відступимо з цієї руїни, а росіяни її займуть, а який сенс? Наше загальне становище від того, що ми поволі й з боями здамо ці міста, абсолютно не зміниться. Ключове: поволі і з боями. А от їхнє зміниться: щоб узяти ці чотири міста, наявної у них армії не вистачить — усі найбоєздатніші частини вже кинуті туди і сточуються. Щоб дотиснути ці міста, їм знадобиться велика мобілізація. А от чи переживе Росія велику мобілізацію — велике запитання з декількома невідомими. Це може стати тим тригером, який запустить "велику смуту". Сама по собі бензинова криза розвал Росії не запустить, але готує для нього психологічний ґрунт, а велика мобілізація може стати останнім пострілом у ногу для режиму. Це не тільки моя думка. Цієї ж думки дотримується мій улюблений російський військовий експерт Ігор Гіркін, який зараз сидить на зоні і час від часу кидає звідти "маляви".

В одній з останніх "маляв" він дуже детально аналізував ситуацію. Той самий Гіркін, який кілька років вимагав від російської влади оголосити велику мобілізацію. А тепер він пише, що робити цього не можна, мовляв, шанс задавити "х*хлів" "м’ясом", який був гарантований у 2022–2023 роках і ще певною мірою в 2024-му, у 2025-му вже був під запитанням, а щодо 2026-го то шансу нема. Технологічна перевага України стала такою, що масова мобілізація непідготовлених "мобіків" призведе лише до величезних втрат без реального просування. Це буде тупа бійня в умовах, коли в суспільстві ця війна абсолютно непопулярна. Він порівнює ситуацію з 1916 роком Першої світової і пише, що оголошення мобілізації на Росії зараз може стати тим, що запустило тоді Лютневу революцію в Росії.

Мав нагоду обговорити це з нашим головнокомандувачем Олександром Сирським (розмова відбулася до відставки Сирського з посади головкома ЗСУ і призначення на неї Михайла Драпатого. — Ред.), і мені дуже сподобалося його бачення. Особисто я, як людина тилова, поділяю точку зору Гіркіна, що ця мобілізація може стати фіналом гри нинішнього режиму. Сирський так не вважає: він виходить із того, що якщо восени вони оголосять мобілізацію, то реально проведуть і наберуть умовний мільйон людей, якого їм бракує. А нам доведеться цей мільйон "перетравити" і стерти об донецькі міста. Саме тому Сирський не поділяє точку зору — яку поділяю і я, — що на фронті вже стався перелам на нашу користь. Він каже: цей перелам не рахується, справжній перелам настане тільки тоді, коли вони привезуть ще мільйон "мобіків" і ми навіть їх "перетравимо". Це буде остаточний перелам.

Хоч я з цим не зовсім згоден і трохи оптимістичніший, мені подобається, що у головнокомандувача таке песимістичне бачення. Краще ми будемо готові, що приїде мільйон "мобіків" і знатимемо що з ними робити, тому закладаємо два-три роки до остаточної перемоги, аніж розкатаємо губу, що мобілізація на Росії стане фатальною і восени все закінчиться. Насправді обидва ці сценарії можливі, але швидше за все, буде щось середнє: і мільйона не наберуть, і народ не вийде скидати диктатора після перших повісток.

— Чи зважиться Кремль політично восени на таку мобілізацію? Це ж головне питання.

— Вони розуміють ризики, тому максимально відтягують рішення. Але якщо не зважаться цієї осені, то матимуть час до весни. Думаю, вони теж це розуміють, тому під якимось соусом усе ж таки погодяться на мобілізацію восени. Побачимо. Втім, є перші сигнали, що рішення вже ухвалене.

— Які саме?

— Я б дуже уважно поставився до останніх заяв ніби ні за що не відповідального балабола Пєскова: те, що починалося як "СВО", перетворилося на повномасштабну війну через те, що в неї де-факто вступив Захід. На мою думку, це і є підготовка населення до масової мобілізації. Тобто мобілізовувати людей на "СВО" якось не комільфо. Це означало б визнати, що всі розрахунки режиму були помилковими. А так виходить — усе було правильно, хотіли і могли легко розбити "х*хлів", але, бляха, чомусь вписався Захід, на що ніхто не розраховував. А тепер Росія воює проти всієї великої "НАТИ", а проти "НАТИ" без мобілізації ніяк.

Я б виходив із того, що з імовірністю 90% вони все ж таки ризикнуть оголосити мобілізацію, бо не оголосити її — це для них ще гірше. Мобілізація для них дуже великий ризик, а неоголошення — гарантований програш. Ну, і що вони оберуть, як гадаєте?

Режим без Криму не втримається

— Тоді давайте поговоримо про нашу мобілізацію…

— Це наше найслабше місце. Технологічну перевагу над росіянами ми вже здобули, твердо утримуємо і нарощуємо. Ми могли б мати значно більші успіхи, аніж маємо, але техніка не замінює людей — вона лише доповнює їхні можливості.

Наразі із загальної кількості щоденних боєзіткнень приблизно 60% — це наша оборона, а 40% — вже наш наступ. Так, це все в межах "кілл-зони", ми не завойовуємо сотні квадратних кілометрів, просто покращуємо свої позиції або вибиваємо росіян з позицій. Але ж рік тому було 100% оборони. Зараз чотири атаки з десяти — це вже наші атаки, які відбивають вони.

Так, ми поволі здаємо Донбас, на якому росіяни зациклилися. Тримаємо північний фронт, бо у нас нема резервів, щоб там воювати з такою ж інтенсивністю, як на Донбасі. Але тим часом, ми відвойовуємо південь і дуже успішно. Повністю перекрили материкову логістику росіян до Криму: шлях Ростов — Крим через Приазов’я, який вони так старанно налагоджували і вклали туди достобіса грошей, більше не функціонує. Крим фактично відрізаний від материка й перетворений на острів.

— А чому ж не чіпаємо, до речі, так званий Кримський міст?

— Ми свідомо його не чіпаємо, щоб якнайбільше цивільного населення могло виїхати звідти. І зараз міст працює фактично лише на виїзд, що нас цілком влаштовує.

Відбувається вигідний для нас розмін: поки росіяни з персонального дуру їхнього диктатора зосередилися на Донбасі, ми сконцентрувалися на півдні. А південь для нас стратегічно важливіший, адже вибачайте, але Україна без Костянтинівки лишається Україною, а кремлівський режим, що втратить Крим, — не залишиться.

І повертаючись до мобілізації: при нинішній нашій технологічній перевазі, ми могли б говорити не про співвідношення 60 на 40 в наступальних діях, а про те, де і скільки ми звільнили. Якби у нас були резерви. А людських резервів нема. Зараз у нас співвідношення бійців на фронті в середньому один боєць на троє їхніх. Навіть там, де локально вдається досягти співвідношення один до двох (на їхню користь), ми вже переходимо в наступ. Там, де один до трьох, — можемо лише утримувати оборону. І навіть співвідношення один до трьох ми підтримуємо з величезними проблемами, адже з поповненням велика біда.

Або служи, або сиди

— Депутати з оборонного комітету Ради багато кажуть про ідеї жорстких обмежень для ухилянтів… 

— А вони готові за це голосувати?

— Велике зпитання. Тим не менш, ті два мільйони ухилянтів, про яких казав ще Федоров, заступаючи на посаду, чи можливо їх дістати з їхніх схронів?

— Можливо. Всі два мільйони не вишкрябаємо, але якщо витягнемо хоча б половину — цього вистачить. Жодна система не працює зі стовідсотковою ефективністю, але прагнути треба вишкрябати два мільйоні і тоді хоча б мільйон нашкребем.

Говорячи про ці два мільйони Федоров, мабуть, мав на увазі тих, які взагалі навіть на реєстрації не стоять. А ще є купа народу, які один раз в "Резерв+" зареєструвались, але далі нічого не оновлюють і ховаються. А є ще купа народу, які отримали відстрочки чи забронювались у не зовсім в законний спосіб, або в законний, але треба переглянути, чи насправді цим підприємствам треба давати статус критичного. У мене нема жодних запитань тільки по оборонній промисловості. Там 100% бронювання і це має бути. І це "привіт" тим двом мільйонам. Не вистачає працівників в оборонці. Будь ласка, йдіть туди, влаштовуйтесь працювати в оборонку, і ніхто вас не зачепить. А ви ж хочете взагалі ні того, ні того, хочете просто переникатись. І це треба жорстко припинити.

— Яким чином? Блокування рахунків, позбавлення водійських прав? Хоча це і так вже є в законі.

— Фігня це все. Я це бачу дуже просто, і я про це кажу ще з 2023 року. Ключових рішень два: граничний строк служби в армії і одночасно криміналізація ухилення. Це має бути не адміністративне правопорушення і блокування рахунків, а кримінальний злочин із великим строком. Причому строк цей встановлюється дуже просто: який граничний строк встановлюємо для служби в армії, от рівно такий же має бути строк відсидки за ухилення. І разом це спрацює. Але саме разом!

Перед яким вибором зараз стоїть пересічний український чоловік? Або йти служити назавжди (до моменту коли ця війна скінчиться), або заплатити штраф 25 тисяч. Ну, камон, про що ми говоримо? Має бути вибір. Ти — громадянин цієї держави, користувався всіма правами, можливостями, хоч би які вони були. Тепер ти маєш віддати п’ять років свого життя, щоб ця країна продовжила своє існування. Але в тебе є вибір: віддаєш п’ять років життя у пікселі і повертаєшся героєм з купою пільг, або ти рівно ті самі п’ять років віддаєш як безкоштовна робоча сила на зоні, і при тому бажано цю безкоштовну робочу силу ще й задіяти, наприклад, на фортифікаціях. Такий вибір буде зробити набагато простіше, аніж вибір між нескінченною службою або штрафом.

Зараз я скажу річ, яка, можливо, навіть сподобається ухилянтам. Я б дійсно полегшив питання виходу з українського громадянства. Окей, ти настільки не хочеш служити, що готовий позбутись українського паспорта? Я б це зараз дозволив. Будь ласка, виходьте з громадянства, але ви втрачаєте назавжди всі права громадян і вам лишаються тільки права біологічного індивіда. А ми ще далі можемо вирішити, а чи ці особи без громадянства матимуть посвідку на проживання на нашій території? Чи хай шукають собі якусь іншу країну, яка погодиться їх прийняти. От на таких умовах я б відпустив. А решта хай роблять вибір: п’ять років у війську або п’ять років на зоні.

— А не боїтеся, що таких людей буде занадто багато, які захочуть, щоб їх відпустили?

— Не боюсь. Їх може бути багато, ну і що? Така селекція переважить чисто демографічний мінус.

Я бачу колумбійських добровольців, які приїжджають за нас воювати, будемо відвертими, за гроші. Але вони приїжджають воювати за гроші саме за нас! Мені здається, що з них потім будуть набагато кращі громадяни України, аніж із отих, які скористалися б отаким виходом з громадянства, яке я пропоную. Хай краще отой непотріб, який настільки не хоче захищати свою країну, що готовий скласти паспорт — звалює, хоч би скільки його було.

— Я чув від депутатів ідею, щоб зробити платною відстрочку від мобілізації. Мовляв, якщо люди і так платять, то хай краще ці гроші йдуть в бюджет. Як ставитесь до такої ідеї?

— Це люди історію не вчать. Були вже спроби запроваджувати офіційний відкуп від мобілізації. І завжди це закінчувалось страшними громадянськими конфліктами, тому що це несправедливість вищого рівня. Чомусь конституційні права у нас дають всім, а не за певну плату. Конституційні обов'язки мають бути так само рівномірно розподілені.

Дійсно, по факту цей майновий ценз існує і від мобілізації відкупаються. Але принципова різниця: зараз це злочин. А якщо ми цей злочин оголосимо суспільною нормою, гіршого рішення просто не може бути.

Про напади на ТЦК

— Нещодавно на Львівщині сталися напади на ТЦК. Ви й багато військових пропонували дозволити військовослужбовцям ТЦК відкривати вогонь на ураження проти нападників. Але є й інша сторона проблеми, наприклад повідомлення омбудсмена про катування людей у закарпатському ТЦК. Їм також треба дозволити відкривати вогонь на ураження?

— Не плутайте грішне з праведним. Йдеться не про конкретних людей, а про ситуацію: коли цивільні особи нападають на військовослужбовців ЗСУ, ця ситуація для мене не відрізняється від нападу росіян на фронті — ворог, що напав на українського солдата, має бути знищений. Усім військовослужбовцям ЗСУ має бути дано не просто право, а чітка інструкція відкривати вогонь на ураження в разі нападу, що загрожує їхньому життю, здоров’ю чи майну.

Водночас усе це має фіксуватися на бодікамерах, аби підтвердити, що це справді була самооборона. Має бути гарантія, що після цього військовослужбовці не будуть роками доводити свою невинуватість — саме тому багато хто зараз навіть не бере зброю на такі рейди, боячись стати "крайнім". Пріоритети мають бути чітко розставлені: під час війни ніхто не має права зазіхати на життя військового ЗСУ. Той, хто підняв руку на українського солдата, той має вмерти. І вибачте, в цьому сенсі "х*хол" з нашим паспортом і орк на фронті не відрізняються. Вони обоє під час війни зазіхнули на життя військовослужбовця ЗСУ.

Ситуація, яка сталася в Сихові, вона ж не несподівана. Все почалося з Космача, де був перший інцидент організованого спротиву мобілізації. Тоді ніхто за це не відповів. І далі понеслося. Далі був "Сьомий кілометр" в Одесі. Знову ж ніхто за це не відповів. Тому Сихів був абсолютно передбачений. І це ще не кінець.

— Чому ви кажете, що ніхто не відповів? Були ж відкриті кримінальні справи.

— Ну дивіться, були напади з вбивствами ТЦКашників, але ці вбивства розслідують як звичайне побутове вбивство. Так, ніби напад на ТЦКашника це те саме, що просто хтось когось по п'янці зарізав. Ні, це не те саме. Ці речі має розслідувати СБУ за статтею 111 "Державна зрада". Мають бути зразково-показові судові процеси.

І при цьому я не заперечую проти зразково-показових, але чітко процедурних процесів проти тих ТЦКашників, по яких буде доведено, (не просто скаргами ухилянтів), а саме доведено, що вони десь когось катували. Але під час війни є принципова відмінність між відповідальністю за кримінальний злочин окремо взятого військовослужбовця і відповідальністю за організований напад на ЗСУ. Це різні вагові категорії.

Я, до речі, за зразково-показовий публічний процес по "Скелі". Сихів і "Скеля" — це дві сторони однієї і тієї самої монети. І те, і те — абсолютно закономірний, страшний результат бездіяльності нашої влади стосовно мобілізації. "Чарівні" нардепи відмовляються проголосувати правильний мобілізаційний закон. А правоохоронці, в першу чергу, вибачте, "мусара", саботують виконання навіть тих законів, які є.

Взагалі не ТЦК має розшукувати ухилянтів, а Нацпол. А далі вже привозити і передавати в ТЦК. А вони це саботують. Ця купа ментів, які заброньовані, сидять в тилу при тому, що це фізично здорові мужики, які проходили фізпідготовку зі зброєю і на порядок більше готові до війни, аніж пересічний українець. Гуляють по тилах, саботуючи ту єдину користь, яку вони могли б приносити для цієї війни: ловити ухилянтів. Вони звалили всю цю проблему на армію. А армія взагалі для цього не пристосована. Вона не є інструментом для роботи з цивільним населенням. Звалили на армію, і армія це робить так, як вона вміє. З усіх інструментів державного насильства армія це найбільш грубий інструмент, це кастет. Хай ухилянти ще дякують, що армія делегувала це тільки ТЦК, а не запропонувала військовим частинам ловити цих ухилянтів. Бо я собі цілком уявляю, як та сама "Скеля" просто робила б облаву десь на районі, і зганяла б в автобуси під автоматами. І "Скеля" в цьому випадку не була б винна. Армія не винна в тому, що тил категорично відмовився її поповнювати.

А тим часом те поповнення, яке приходить, дедалі гірше. Як так сталося, що в "Скелю" привезли кілька сот "наріків" одночасно? Хто визнав їх взагалі придатними до служби? Просто беруть тих, кого можуть взяти. Суть проблеми саме там. ВЛК неофіційно дано вказівку визнавати придатними всіх. І в результаті в навчальних центрах опиняється величезна кількість людей, які реально непридатні до служби і яких більшість командирів категорично відмовляються брати. А Штурмові війська не відмовляються. Штурмові війська сказали, що ми беремо будь-який матеріал і ними воювати будемо. А відповідно, якщо беруть цей матеріал, то й ставляться до нього саме як до матеріалу.

Взагалі історія "Скелі" — це ж теж еволюція. Я нагадаю, що і "Скеля", і "Арей", і 225 ОШП починались з ідеалістів. Це початково добробати, які виникли 24 лютого 2022-го року. Це були харківські добровольці, просто цивільні, які взяли до рук автомати і пішли на Об’їзну зустрічати перші російські колони. Так виникло те, що ми зараз називаємо штурмовиками. Вони покидали все і пішли захищати своє місто і свою країну. Їх не відпускає тепер ця країна додому на п’ятому році війни. Вони тепер мають воювати назавжди, бо вони ж "лохопети". Уявляєте психологію цих людей стосовно тих, хто всі ці роки ховався і кого нарешті наловили в бусік і привезли?

Тому ситуація в Сихові, і ситуація в "Скелі" — це все результат одного й того самого. Відмови боротись з ухилянтством і встановити граничний строк служби для тих, хто нас захищає. Корінь проблеми — імпотенція нашої цивільної влади в питанні мобілізації.