Конспірація Бандері не допомогла. Чому історія Української держави від 30 червня 1941 року була недовга і трагічна

На другий день окупації нацистами Львова відбулася подія, яка заскочила зненацька і німців, і більшу частину представників українських націонал-демократичних рухів. На багатолюдних зборах, які скликали провідники ОУН – Організації українських націоналістів (революційна, а згодом бандерівська фракція) – 30 червня 1941 року було оголошено про створення Української держави. Було сформовано й уряд, який отримав назву Українське державне правління. Його очолив найближчий соратник Степана Бандери Ярослав Стецько.

Національно-визвольний рух українців перед початком Другої світової війни опинився у складному становищі. В його лавах не було єдності, найбільш дієва і бойова організація, а саме ОУН, дуже скоро після вбивства 23 травня 1938 року агентами НКВС її провідника Євгена Коновальця де-факто розділилася на дві фракції. Де-юре розкол відбувся 10 лютого 1940 року, а у квітні наступного року очільником радикальної частини ОУН став Степан Бандера.

Складність ситуації в міжвоєнний період (1918—1939) зумовлювалася тим, що українські етнічні землі увійшли до складу новостворених держав – Радянського Союзу, Другої Речі Посполитої, Чехословаччини та Румунії. У ході бойових дій і окупації 1939-1940 рр. відбулося перерозподілення та анексія територій: на українських землях уже господарювали три держави – нацистська Німеччина, сталінський Радянський Союз і хортистська Угорщина.

Бездержавна нація перебувала у міцних обіймах тоталітарних режимів. А у головах західних політиків з так званого демократичного світу (Велика Британія, США та Франція) також не було місця Україні на карті світу.

Про людожерський Радянський Союз не було й мови. Після "визвольного походу" на Західну Україну у вересні 1939 року та окупації Північної Буковини та Бессарабії наприкінці червня 1940 року жителі цих земель на собі відчули всі "принади" панування комуністів – розстріли, депортації на схід, позбавлення прав… А широкомасштабні страти в’язнів органами НКВС і червоноармійцями, що відступали (у червні-липні 1941 року), викликали шок у населення Західної України та Поділля.

…Проголошена 15 березня 1939 року державна незалежність Карпатської України – колишньої провінції Підкарпатська Русь у складі Чехословаччини – завершилася вторгненням угорських військ (за фактичного потурання нацистської Німеччини). Чимало молодих оунівців вирушили через Карпати захищати крихітну Українську державу і загинули під час бойових дій чи були розстріляні на той момент союзниками – угорцями та поляками.

У цій вибухонебезпечній ситуації саме ОУН(б) залишалася єдиною дієвою організацією державницького спрямування, почавши формування військових відділків, які проходили підготовку в умовах конспірації. Представники бандерівської фракції ОУН не бажали бути лише свідками чиєїсь перемоги в Другій світовій війні. Саме орієнтація на власні сили була фірмовим знаком бандерівців, решта рухів націонал-демократичного табору (і мельниківці серед них) були залежні від чиїхось планів та союзів, першочергово від німецьких націонал-соціалістів.

Після гучних перемог Вермахту протягом 1939—1941 років і окупації нацистами та їхніми союзниками більшої частини Європи, радянсько-німецька війна ставала невідворотною. Бандерівська фракція ОУН почала підготовку до проголошення незалежної держави. Все робилося з дотриманням конспірації. Німців не попереджали…

У прийнятті декларації від 30 червня 1941 року про державний суверенітет України брали участь понад сто представників ОУН(б) і ряду політичних сил, а також інтелігенції й кліру. Головував на зборах у будинку "Просвіти" Ярослав Стецько.

Нацистські окупанти затримали Степана Бандеру (він так і не доїхав до Львова), проте ще не арештували. Почався процес формування уряду — Українського державного правління. Близько 20 вечора на Замковій горі вже майорів синьо-жовтий прапор.

4 липня німецька окупаційна влада заборонила проголошення Акту про державний суверенітет України та почала широкі репресії проти українських політичних діячів, особливо бандерівської фракції ОУН.

"Німецьке керівництво категорично спротивилося утворенню "Українського Державного Правління". Але Бандера і Стецько уперто стояли на своєму і врешті були арештовані. Всі українські угруповання у Львові, включаючи Мельника, під тиском окупантів відмежувались від акції 30 червня і заявили про свою готовність співробітничати з німцями. Мельник писав Гітлеру: Ми, старі бійці, просимо честі для нас і для нашої молоді взяти участь у хрестовому поході проти більшовицького варварства…". Гітлер, однак, честі не дав", – писав український філософ Мирослав Попович у книзі "Червоне століття".

7 липня 1941 року гестапо арештувало Степана Бандеру, а 12-го — Ярослава Стецька та ряд членів уряду. Окупанти зажадали від них відкликання "Акту проголошення Української Держави", проте марно. Тож у січні 1942 року нацисти відправили українських політиків у концтабір Заксенхаузен.

"У той час серед вищого німецького військово-політичного керівництва існували дві позиції щодо майбутнього українських земель: одні бачили в перспективі місце України у т.зв. новій Європі (Розенберг, Канаріс, Браухіч, Рейхенау), інші (Гітлер, Борман, Гіммлер, Герінг) мріяли про колонізацію її території, використання природних багатств та дешевої робочої сили", – пише український історик Ігор Гаврилів.

Хоча насправді це був державницький (для нацистського режиму) підхід з ліберальним і вкрай консервативним поглядами на національно-визвольні рухи в Європі. Винятком стали хорватські усташі, якоюсь мірою словацькі клерикали, колабораціоністи уряду Віші маршала Петена у Франції та прибічники Квіслінга в Норвегії…

Член ОУН(б) і дослідник історії визвольного руху Петро Мірчук писав: "Актом 30 червня 1941 р. український народ заманіфестував перед цілим світом і перед історією, що він бажає сам керувати своїм життям і що він готов боронити своє право на вільне життя у своїй власній, самостійній державі перед імперіялістичними зазіханнями кожного ворога і за кожних умов".

З цією оцінкою можна погодитися лише частково. Творці незалежності від 30 червня 1941 року виявилися недалекоглядними романтиками та незламними нонконформістами: наскільки ж німці зразка 1918 року і 1941 року відрізнялися! Акт від 30 червня підтримали митрополити УГКЦ Андрей Шептицький та Полікарп Сікорський, проте він викликав засудження з боку мельниківців з ОУН, першого отамана УПА Тараса Бульби-Боровця і більшості політичних партій…

Американський історик українського походження Сергій Плохій в книзі "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності" пише: "Фракція Бандери вмить перетворилася з непевного союзника німців на їхнього супротивника. Більш поміркована фракція ОУН на чолі з полковником Андрієм Мельником спробувала скористатися конфліктом своїх суперників із німцями й відправила свої експедиційні групи до Центральної та Східної України, щоб створити там свою мережу, вплинути на вибір українських кадрів для окупаційної адміністрації і проводити виховну роботу та пропаганду серед місцевого населення. Ці дії довелося припинити наприкінці 1941 року, коли німецька адміністрація встановила більш жорсткий контроль над рейхскомісаріатом "Україна".

Діяльність похідних груп і ОУН(м), і ОУН(б) супроводжувалася протистоянням з нацистами, які остаточно завершили грати в лібералізм і почали арештовувати та страчувати українських націоналістів. Але це вже інша й не менш цікава, написана кров’ю історія XX століття…