Гетьман без влади Іван Скоропадський: як Україна втрачала залишки незалежності після Батуринської різанини й Полтавської битви

Дітище Петра І Санкт-Петербург збудовано на кістках українських козаків

Перехід 3 листопада 1708 року гетьмана України Івана Мазепи на бік короля Швеції Карла XII під час Північної війни (1700—1721) заскочив зненацька не тільки російського царя Петра I, але й більшу частину старшини Гетьманщини. Багато представників якої вже давно були в глухій опозиції до московитів через утиски прав автономної Гетьманщини, яка поступово ставала звичайною колонією. На той час козаки взагалі не знали про плани Мазепи та старшини й готувалися битися зі шведами. Сім із 10 гетьманських полків були задіяні в бойових діях на території Білорусі та Польщі. Під рукою в Івана Мазепи залишалися лише від 5 до 7 тисяч компанійців і сердюків. І це була чи не головна причина майбутньої катастрофи українських державників.

"Зрада" Мазепи

Тристоронні секретні переговори між Мазепою, шведським монархом і новим польським королем Станіславом Лещинським, який пішов на союз зі Швецією, провадилися вже майже два роки. У ніч на 28 вересня 1707 року Іван Мазепа поцілував хрест разом із генеральним писарем Пилипом Орликом після того, як вони прочитали й довго обговорювали текст договору. 68-річний сивочолий гетьман продиктував: "Я присягаюся перед всевидячим Богом, що [роблю це] не для власної користи, не для вищих почестей, не для більшого багатства ані якихось інших примх, але для вас усіх, хто є під моєю владою і урядом, для жінок і дітей наших, для спільного добра матері моєї вітчизни, бідної України, усього Війська Запорозького та народу малоросійського, для піднесення і поширення прав і вольностей Війська. Я хочу з Божою поміччю вчинити так, щоб ви, ваші жінки й діти і батьківщина разом з Військом Запорозьким не загинули ні від Москви, ні від шведів".

Чим була обумовлена позиція самого гетьмана, який довгий час вірно служив імперії? Він вирішив іти ва-банк лише після того, як надійшла несподівана звістка про марш головної шведської армії не на Москву, а на українські землі. Згодом, вже на еміграції, Пилип Орлик напише, що Мазепа вигукнув: "Який нечистий жене його сюди? Він же приведе мені всю московську зграю!"

Насправді шведи вирішили йти на багату Україну, бо опинилися на межі голоду та через відсутність фуражу – московити застосували на землях Східної Білорусі тактику "випаленої землі". Отже, Україна з далекого тилу під час Північної війни автоматично перетворювалася на арену бойових дій. А Петро I тим часом наполягав на виступі українських військ для з’єднання з російськими. В результаті 3 листопада 1708 року гетьман перейшов Рубікон, залишивши у своїй столиці Батурині близько трьох тисяч вояків для її захисту, і відправився назустріч військам Карла XII. Значна частина козаків не підтримали дії гетьмана і втекли до розташування російських військ…

"Раптовість і непідготовленість переходу до шведів призвели до того, що багато старшин, які розділяли переконання державників, не змогли до них приєднатися. Це насамперед стосується генерального осавула Івана Скоропадського, людини на той час вже немолодої (йому було понад 60 років) і заслуженої, якій Мазепа довіряв. Саме Скоропадський їздив до Москви, коли стало відомо про донос Кочубея. Гетьман написав Скоропадському лише 30 жовтня, вже перебуваючи у шведів. Він давав йому інструкцію: якщо не вдасться засісти у Стародубі, то йти на з’єднання до Батурина. Листа генеральний осавул не отримав, але, опинившись в оточенні російських військ, був змушений їхати до Глухова" (Тетяна Таїрова-Яковлєва, "Мазепа").

Несамовитий терор, організований московитами

Російські війська під проводом Олександра Мєншикова підійшли до Батурина і через зраду (Прилуцький полковий обозний Федір Ніс провів московитів через таємний підземний хід) увірвалися 13 листопада до міста. Залога була винищена вщент, а "після цього вояки взялися за беззбройних городян, котрі, як підкреслить автор "Історії Русів" "нимало в умысле Мазепином не участвовали": за один день було винищено близько шести тисяч батуринців (за іншими даними – до 15 тис.), у тому числі жінок і дітей… Трупи нещасних жертв вкривали вулиці, а понівечені тіла взятих у полон козаків прив’язували до дощок і кидали в р. Сейм, аби, пливучи, вони наводили жах на всіх, хто наміриться підтримати Мазепу", – пише відома українська історикиня Наталя Яковенко. Гетьман був оголошений в царському маніфесті зрадником і потім підданий анафемі (яку благополучно промовляли з церковних амвонів московські попи і їхні посіпаки-українці з вищого кліру, і саме в тих церквах, які й будувалися за кошт Мазепи).

Отже, розпочався несамовитий терор, організований московитами, українськими містами і селами прокотилася хвиля доносів; запрацювали слідчі комісії, які вибивали зізнання з підозрюваних "у зраді". Підлягали конфіскації маєтки старшин, які підтримали Мазепу. Їх отримали генерали окупантів, а також деякі старшини, які вчасно, ще до різанини у Батурині покаялися. Серед них були миргородський полковник Данило Апостол, генеральний хорунжий Іван Сулима, компанійський полковник Гнат Ґалаган та інші.

Вже 17 листопада 1708 року у Глухові зібралася старшинська рада під прискіпливим наглядом царських опричників. Безальтернативну кандидатуру Івана Скоропадського висунув сам Петро I (він відкинув кандидатуру Павла Полуботка, якового вважав "надто хитрим", і таким, що "з нього може вийти другий Мазепа"). Причому за день до "коронації" нового гетьмана відбулося яскраве дійство: "на майдані було встановлено ешафот із шибеницею, на нього поставили опудало, що уособлювало гетьмана, голосно зачитали вирок, а далі кат повісив опудало, попередньо зірвавши з нього кавалерську стрічку ордену Андрія Первозваного", – пише Наталя Яковенко.

Росіяни провели ще одну "зачистку": після того, як на бік військ Мазепи у березні 1709 року перейшли січовики на чолі з кошовим Костем Гордієнком, вже у травні було розгромлено Чортомлицьку Січ, а захоплених у полон козаків стратили. Потім, вже 8 липня 1709 року відбулася генеральна Полтавська битва, в якій шведсько-українська армія була вщент розбита. І куди більша кількість українців (в сучасному розумінні — колабораціоністів) виступили під час бойових дій на боці московитів.

Помер Іван Мазепа вночі на 3 жовтня 1709 року в молдавському місті Бендери – на території Османської імперії.

Примусова мобілізація козаків та заборона українських книжок

Для прискіпливого нагляду і контролю над територією Гетьманщини та зруйнованої Запорозької Січі Петро I призначив міністра-президента, суздальського стольничого Андрія Ізмайлова. Він отримав інструкцію з десяти пунктів, які ставили адміністрацію новопризначеного гетьмана Івана Скоропадського у повну залежність від московитів. Уряд окупантів розмістив на території Лівобережної України та у Києві 10 драгунських полків, які повинно було утримувати місцеве населення. Скоропадський не мав права самостійно призначати на посади не тільки генеральну старшину, але й полкову. Розпочалася примусова мобілізація козаків для участі в бойових діях у Північній війні, яка продовжувалася. Козаків як арештантів відправляли на будівництво укріплень і каналів (Волгодонський, на Ладозі), а також на будівництво нової столиці Російської держави – Санкт-Петербурга. За європейськими лекалами, практично на кістках наших земляків, збудоване це місто.

Були заборонені торгові відносини Гетьманщини з країнами Європи та Азії. 1720 року надійшло розпорядження Петра I про заборону друкувати книжки українською мовою (це дуже нагадує сучасну ситуацію на окупованих росіянами територіях на сході та півдні України, де йде примусова русифікація шкільництва, палять україномовні книжки…).

Увесь час гетьманування Іван Скоропадський намагався протестувати проти дій колоніальної адміністрації, але через те, що був позбавлений реальної влади, він практично ніяк не міг впливати на ситуацію на українських землях. Нарешті, 16 (27) травня 1722 року указом вже імператора Росії Петра I було створено Малоросійську колегію, яка остаточно вирішила долю гетьмана і його оточення. Дуже скоро, 3 (14) липня Іван Скоропадський помирає…

Абсолютно в "десятку" слова українського мислителя і політолога Дмитра Донцова у "Підставах нашої політики" (1921), який понад століття тому, після поразки Національної революції 1917—1921 років писав: "Як ми вже бачили, Україна була першою, була першим етапом, котрий мусіла минути Росія в своїй експансії на Захід: політичній, соціяльній і культурно-релігійній. По кожній поразці України відчувала це в тій хвилі Европа новим натиском на неї російського колоса, і навпаки: кожне ослаблення Европи, чи упадок Польщі, чи ослаблення Швеції, або Туреччини, фатально відбивалися на Україні: обмеженням автономії за першого Скоропадського, її скасуванням по щасливих для Росії війнах з Туреччиною, знищенням унії по упадку Польщі".