"Останній козак": як гетьман Данило Апостол боровся за залишки автономії на українських землях

За рік до смерті гетьмана Війська Запорозького та голови держави на Лівобережній Україні Івана Скоропадського Московія одягла "імперські одежі". Старий гетьман беззастережно прийняв правила гри московитів, бо пам’ятав про розгром під Полтавою шведів і прибічників гетьмана Івана Мазепи, а також жахливу Батуринську різанину. Йшов 1721 рік і після гучної перемоги у Північній війні над Шведським королівством, Петро I просто купався у променях слави…

Дещо несподівана смерть новоспеченого російського імператора 8 лютого 1725 року на якийсь час загальмувала процес остаточного знищення залишків автономії української Гетьманщини. А все ж до цього йшло: ще був живий Іван Скоропадський, як Петро I у травні 1722 року видає указ про створення органу з управління українськими землями – Малоросійську колегію, що її очолив воєначальник, бригадир Степан Вельямінов.

Колегія відразу взялася за справу утисків українців: спершу їм було заборонено друкувати світські тексти, розпочався наступ на українську мову. Але ж друкувалися вони виключно в місцевих монастирях. У рамках утисків церковного кліру, багато представників якого знаходилися в опозиції до московитів ще з часів Богдана Хмельницького, київських митрополитів на два десятиліття "понизили у званні" до архієпископів. Вибори нового гетьмана Лівобережної України відкладалися на невизначений строк.

Наказний (тимчасовий) гетьман Павло Полуботок був викликаний до нової столиці – Санкт-Петербургу. Невдовзі приїхали й старшини Гетьманату. Всі вони були ініціаторами двох звернень козацької старшини від 1723 року до Петра I, які отримали назву Коломацьких петицій, або ж "чолобитних". У них йшлося про реальне відновлення автономії українських земель, ліквідацію Малоросійської колегії та дозвіл обирати нового гетьмана.

Отже, найближче оточення Полуботка, і серед них майбутній гетьман, а тоді ще миргородський полковник Данило Апостол, відправилися до Санкт-Петербурга. Вони опинилися в стані заручників, а згодом і арештантів: генеральний писар Семен Савич, генеральний суддя Іван Чарниш, генеральний бунчужний Яків Лизогуб, генеральний осавул Василь Жураковський, реєнт (управитель) Генеральної військової канцелярії Дмитро Володьківський, гадяцький полковий суддя Григорій Граб’янка – майбутній літописець…

Імператор розв'язав цю проблему "кардинально": всіх українців арештували, звинувачуючи в антиросійській діяльності. Цікаво, що вони вірою і правдою служили Російській державі на полях битв з кримськими татарами, турками і шведами. І чимало прислужилися до її розквіту за часів правління Петра I. Данило Апостол, наприклад, відзначився в боях під Казикерменом і Таманню з татарами і турками, а під час Північної війни був наказним гетьманом на чолі п’яти полків, беручи участь у битвах під Ерестфером і Стагніцем зі шведами. У Літописі Самовидця читаємо: Данило Апостол "знатную паче прочих храбрость показывал". Така от була "винагорода" самодержця.

…Представників української еліти допитували, постійно знущалися у казематах Петропавлівської фортеці. Буквально за місяць до смерті Петра I, не витримавши тортур, помирає Павло Полуботок (з ним пов’язана історія про величезний скарб, який нібито був перед самим арештом відправлений до англійського банку – але це лише легенда).

Проте Петро I пам’ятав і такий епізод біографії майбутнього гетьмана: "24 жовтня 1708 року, коли Мазепа вирушив з Батурина на сполучення з шведським королем, серед старшини, що супроводжувала українського правителя, бачимо й Данила Апостола. Але невдовзі миргородський полковник одним з перших залишає Мазепу і вже в листопаді повертається з повинною до царя", – пише український історик Віктор Горобець в книзі "Історія України в особах. Козаччина". Проте Данило Апостол залишався автономістом і всією наступною діяльністю на благо Гетьманщини це постійно доводив.

Навіть після смерті імператора українські старшини деякий час перебували під домашнім арештом у столиці імперії. Згодом їх звільнили указом імператриці Катерини I – дружини Петра I. Проте в Україну повернулися не всі: в ув’язненні також померли Дмитро Володьківський та наказний полковник Іван Карпека. Данила Апостола було поновлено на уряді в Миргородському полку…

Невідворотне наближення нової війни Російської імперії з багатовіковим суперником – Османською імперією, змусило Верховну Таємну раду на якийсь час кардинально змінити політику відносно лівобережного Гетьманату, який ще не позбувся, хоч і умовного, автономного статусу. Головна причина такої поведінки росіян – використання чималого військового потенціалу українських полків, які дислокувалися на Гетьманщині, а також запорожців.

12 жовтня (за новим стилем) 1727 року на Генеральній раді в Глухові відбулися вибори гетьмана. Звісно режисером цього дійства виступив російський уряд… У столиці імперії вже було прийнято рішення про призначення Данила Апостола. Його син Петро Апостол знаходився у дружніх відносинах зі всемогутнім тоді "світлішим князем" Олександром Меншиковим.

19 лютого 1728 року гетьман Данило Апостол прибув на коронацію нового імператора – Петра II. Він доклав чималих зусиль, щоб підтвердити автономію Гетьманщини – подав петицію з 12 пунктів, додавши за кілька днів ще 15 положень. П’ять місяців президент Іноземної колегії граф Гавриїл Головкін розглядав петицію і нарешті 22 серпня 1728 року Данило Апостол отримав відповідь у вигляді "Рішительних пунктів". Вони й стали своєрідною конституцією автономної Гетьманської держави. Звісно, ціла низка пунктів договору суттєво обмежили автономію, якщо порівнювати права України з часами гетьманування Івана Мазепи.

І все ж таки Данило Апостол, якому на той час вже виповнилося 73 роки (!), починає проводити адміністративні і економічні реформи. "Не маючи змоги добитися від царського уряду поступок у справі розширення політичних прав Гетьманщини, новий гетьман звертає посилену увагу на її господарський розвиток, піднесення добробуту населення… Цікавими були заходи Апостола щодо запровадження окремого українського державного бюджету: вперше встановлювалися точні розміри державних видатків, передбачалися витрати на утримання центральної адміністрації, найманого війська, артилерії тощо, а також визначалися шляхи наповнення прибуткової частини бюджету", – пише Віктор Горобець. Понад шість років Данило Апостол боровся з російською бюрократією. Це була важка боротьба, дуже часто він повертався зі столиці імперії з відмовами. Його діяльність на деякий час стримала процес абсолютної інтеграції українських земель в Російську імперію. 17(29) січня 1734 року на вісімдесятому році життя у Великих Сорочинцях "останній козак" помирає – там де й народився.

Професор історії Гарвардського університету Сергій Плохій в книзі "Брама Європи" писав про часи після обрання гетьманом Лівобережної України Данила Апостола: "Україна відсувалася на задній план. Малоросія крокувала вперед. У чому саме полягала нова малоросійська ідентичність козацької еліти? Це був зроблений нашвидкуруч сплав проросійської риторики духівництва та автономістських прагнень класу козацької старшини. Головною особливістю малоросійської ідеї була вірність російським царям. Водночас малоросійська свідомість підкреслювала права і привілеї козацької нації всередині імперії". Так, це був ще один крок до поглинання, вже остаточного за часів правління Катерини II, українських земель. Поглинання без будь-яких ознак колишньої автономії в складі імперії, яка тільки зароджувалася.

1764 року указом "голодної вовчиці", як її називав Тарас Шевченко, було скасовано гетьманський уряд – імператриця змусила останнього гетьмана Кирила Розумовського зректися булави. А 1782 року було скасовано і залишки козацько-гетьманського устрою, який поглинали загальноросійські інституції. Козацькі полки також втрачали залишки автономії і ставали звичайними кавалерійськими частинами в складі російського війська. Україна насправді позбувалася свого імені й ставала Малоросією.