Гетьманат Павла Скоропадського: зближення з Росією чи крок до незалежності України, який виявився "не на часі"

Так званий "гетьманський переворот" 29 квітня 1918 року має чималу літературу, як історико-політологічну, так і художню. Вже понад століття історики ламають списи: наскільки антидемократичним був цей режим в ситуації фактичної окупації України німецькими та австро-угорськими військами, чи відповідав він справі побудови незалежної держави.

Колишній царський генерал, аристократ та нащадок гетьмана

За цей час значною мірою відбулася демонізація і образу гетьмана, і його кроків, які насправді мали чималий проукраїнський сантимент (особливо в царині культури та освіти). Цікаво, що таке зневажливе ставлення до очільника Української держави властиве не тільки затятим противникам Павла Скоропадського з лівосоціалістичного табору, а й російським монархістам, які бачили Україну лише провінцією "Великої Росії".

Для "великодержавників" Гетьманат залишався такою собі "опереткою". Це яскраво видно з роману "Біла гвардія" та п’єси "Дні Турбіних" Михайла Булгакова. Проте і радянська історіографія не жалувала режим Скоропадського, називаючи його антинародним і реакційним. Може, тому за часів СРСР вийшов на широкі екрани антиукраїнський за духом багатосерійний кінофільм на основі даної п’єси…

22 січня 1918 року на засіданні Центральної Ради Українська Народна Республіка була проголошена "самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу". До влади прийшли соціалістичні партії й ухвалили купу законів, які, за влучним висловом Дмитра Донцова мавпували кроки та закони більшовицької влади і виявилися "кепським плагіатом".

Попереду були непрості мирні переговори з Центральними державами (Німеччиною та Австро-Угорщиною). Генеральний секретаріат – Рада Народних Міністрів — примудрився замінити постійну армію на ефемерну "народну міліцію". І це в ситуації, коли вирувала Перша світова війна і майже вся Лівобережна Україна була під владою більшовиків!

Російський "червоний" уряд не гаяв часу і ще на початку січня його війська почали наступ в Україні. Рівно за тиждень після ухвалення IV Універсалу відбувся вікопомний бій під Крутами, а вже 8 лютого "орди Муравйова" (насправді 6—7 тисяч багнетів) увірвалися до Києва, почалося "нещадне знищення всіх офіцерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції" (з наказу Михайла Муравйова). Звісно, "ворогами революції" були й всі, хто підтримував УНР і розмовляв українською.

9 лютого делегація УНР нарешті підписала в Бересті мир з Німеччиною і Австро-Угорщиною. Війська цих держав одразу ж розпочали просування українською територією, а "червоні" росіяни стрімко відступали. Уряд УНР повернувся до Києва, де знову чиновники зайнялися "важливими" справами – готували й ухвалювали численні закони, а "меткі та промітні люди робили політичні та партійні кар’єри" (Сергій Єфремов).

Робили їх практично всі урядовці… Все відбувалося в той час, коли почалися репресії проти селян, які мали віддавати окупантам збіжжя. Німецьке командування вже не вперше замислилося над зміною влади в Києві. Одним з головних претендентів на "булаву" був Павло Скоропадський – колишній царський генерал, російськомовний аристократ і ліберал, нащадок гетьмана України (1708—1722) Івана Скоропадського.

Викрадення банкіра як привід для перевороту

Лідери УНР самі дали привід для майбутнього перевороту. Пізно увечері 24 квітня 1918 року сталося викрадення (під виглядом арешту) цукрозаводчика і банкіра Абрама Доброго. Він був головною постаттю у фінансовій комісії, яка готувала торговий договір з Центральними державами, а також наближеною до німецької адміністрації особою. Загальне керівництво операцією здійснював голова МВС УНР Михайло Ткаченко; в курсі був і військовий міністр Олександр Жуковський, а також ціла купа міністрів (закордонних справ Микола Любинський, земельних справ Микола Ковалевський, начальник міліції Києва Павло Богацький…).

Абрама Доброго викрали з квартири по вулиці Велика Житомирська, 8а, і таємно відвезли до Харкова. Далі щось не склалося через недолугість викрадачів, які навіть примудрилися залишити у квартирі Доброго на деякий час портфель з компрометуючими документами. Кайзерівські спецслужби через своїх агентів у Києві та Харкові дізналися, хто насправді займався викраденням.

Далі більше: командування кайзерівської групи армій "Київ" висунуло керівникам УНР ультиматум розслідувати цей злочин. 25 квітня генерал-фельдмаршал Герман фон Айхгорн оприлюднив свій наказ про "введення в Україні німецьких військово-польових судів, заборону будь-яких мітингів і зборів та обмеження свободи слова і друку, який фактично визначав становище українського уряду як фіктивного органу" (український історик Павло Гай-Нижник).

Звісно, урядовці почали бурхливі обговорення, розпочалася реорганізація уряду, відправлялися протести проти диктату німців… Проте це вже була агонія. Абраму Доброму, якого запроторили до одної з українських військових частин у Харкові, вдалося відправити вісточку. Німецькі розвідники його звільнили.

"…Вищі чини УНР на запити з різних сторін, у тому числі й з боку німецької адміністрації, відбріхувалися, що уряд задіяв усі сили для пошуку зниклого, що певною мірою мало б зміцнити переконання у тому, що його таки викрали якійсь розбишаки. Але німецьким слідчим вже стало відомо, що Осипов та Красовський були лише виконавцями викрадення, яке замислили і замовили особи з вищих кіл тогочасного українського політикуму з вигаданого ними ж "Комітету порятунку України" (Павло Гай-Нижник).

28 квітня під час дебатів Малої Ради до будинку колишнього Педагогічного музею зайшла німецька варта й арештувала Миколу Любинського і чиновника МВС Юрія Гаєвського. Інші причетні до викрадення Доброго встигли накивати п’ятами…

Проголошення гетьманом України

В ситуації ганебного краху влади УНР і небажання військових захищати збанкрутілий соціалістичний уряд 29 квітня в Києві відбувся Всеукраїнський з’їзд хліборобів, який і проголосив Павла Скоропадського гетьманом України. Було оприлюднено "Грамоту до Всього Українського Народу". На Софіївському майдані Києва відбувся велелюдний молебень на честь обрання Павла Скоропадського.

Цього ж дня німці та вірні гетьману охотницькі (добровольчі) військові підрозділи розігнали Центральну Раду. Переворот пройшов практично безкровно. Лише в сутичці з січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьману офіцерів.

Павло Скоропадський писав: "Моя програма проста: відродити армію і адміністративний апарат, яких на той час практично не існувало, і з їхньою допомогою відновити порядок, заснований на праві; провести необхідні політичні і соціальні реформи. Політичну реформу я уявляю собі так: ані диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірно участь усіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в напрямі збільшення числа самостійних господарств за рахунок зменшення найбільших маєтків".

Уряду Павла Скоропадського справді вдалося досягти внутрішньої стабільності, яку важко навіть порівняти з ситуацією в Росії, охопленій Громадянською війною "червоних" більшовиків з "білими" монархістами. Відчинилися ворота заводів, було нормалізовано торгові відносини і практично з нуля відновлено фінансову систему (з’явилася стабільна національна валюта); працював Державний і Земельний банки, запрацювали шахти і залізниці.

І нарешті, на деякий час силові структури Гетьманату зупинили широку хвилю погромів і бандитизму, яка стала "фірмовим" знаком під час панування на українських землях більшовиків і УНР. Криза державних інституцій в соціалістичній УНР, некомпетентність чиновництва призвели до кричущого хаосу й анархії, особливо в провінції, де почав набирати сили рух отаманів, які не визнавали центральну владу.

Відомий український історик Ігор Гирич писав: "… держава П.Скоропадського мала поважні досягнення в царині будівництва національної культури (українські університети в Києві, Кам’янці, Полтаві, гімназії, Українська академія наук, театр, музей тощо), що вона здійснювала у співпраці з націонал-демократами, та досягнення на міжнародній арені (визнання України як незалежної держави низкою країн Європи).

Але від початку своєї державності вона, передусім через діяльність більшості державних службовців, переймалася здебільшого перетворенням України на базу відродження Великої Росії із царем на чолі. Сам П.Скоропадський визнавав, що його мрією була федеративна Росія з Україною як частиною російського простору… Саме амбівалентністю Скоропадського та його оточення, москвофільством його суспільної бази ми зобов’язані сумнозвісній федеративній грамоті П.Скоропадського й повстанню проти нього Директорії".

Останній акорд або велика помилка режиму

Тож 14 листопада 1918 року під тиском держав-переможниць у Першій світовій війні (Франції та Великої Британії) гетьман оголосив Грамоту про федеративний зв’язок з неіснуючою на той час небільшовицькою Росією. В Грамоті гетьман каже про "давню могутність і силу Всеросійської держави".

Так, це був останній акорд. Поразка Центральних держав у Першій світовій війні підписала вирок режиму, який мав забагато противників в різних таборах – українських соціалістів, анархістів батьки Махна, "червоних" і "білих" росіян…

14 листопада представники соціалістичних партій обрали Директорію, яка почала протигетьманське повстання і рівно за місяць повстанці захопили Київ. Павло Скоропадський зрікається влади та виїжджає до Німеччини. Далі буде непросте життя на еміграції (ця тема варта окремої статті).

Дмитро Донцов, яскравий філософ і публіцист, і в майбутньому фактично головний ідеолог ОУН, деякий час працював головою Української Телеграфічної агенції в часи Гетьманату. Він категорично відкинув цю капітуляцію без бою перед "білими" росіянами. І саме тому вважав себе вільним від морального обов’язку перед режимом:

"…Грамота перекреслила мої сподіванки, наші дороги розійшлися. Що Грамота проголошувала федерацію з неіснуючою Росією, її не виправдовує. Питання державної незалежности не є питанням тактики, а засади. Хто оправдовує такий "тактичний крок" нині, той виправдає його й завтра; той вибиває аргумент з рук проти сьогоднішніх федералістів. Зрештою, сам Гетьман, на вигнанню, здобувся на акт мужньої самокритики, признавши Грамоту 14.XI. великою помилкою режиму".

Втім, попри всі помилки цього авторитарного по суті, правоцентристського режиму, назвати його однозначно антиукраїнським жодних підстав нема.