Євген Положій: Моя письменницька мрія була написати книгу, яку б читали на сході та заході, півдні та півночі. Таким романом, на жаль, став "Іловайськ"

Роман "Іловайськ", що вийшов влітку 2015 року на роковини Іловайської трагедії, став чи не першою фундаментальною роботою по російсько-українській війні

Написаний за свідченнями очевидців, але у формі художнього роману, він швидко став бестселером, у 2021 р. увійшов до переліку 30 знакових книжок за 30 років незалежної України за версією інтернет-опитування Українського інституту книги та Мінкультури, і зібрав наклад у понад 25 тисяч примірників.

Цьогоріч, до Дня пам’яті захисників України побачило світ оновлене видання роману. Книга відкриває серію General Cherry Library від компанії "Генерал Черешня". Видавництво "Фронезис" і автор доповнили видання мапами, фотографіями прототипів героїв книжки і наново відредагували текст.

Про те, чи вивчило українське суспільство уроки Іловайська, письменництво під час війни і сенс літератури Telegraf поговорив із автором роману "Іловайськ", письменником, журналістом і сценаристом Євгеном Положієм.

– За час незалежності між Україною і Росією було чимало гострих моментів: Тузла, газові війни, Чорноморський флот. Коли ви усвідомили, що повномасштабна війна невідворотна?

– Остаточно 11 грудня 2013 року, коли майданівці в Києві завалили пам’ятник Леніну. Був поруч якраз. Ілліч так гучно бахнув об асфальт, що мені здалося, по землі пішла тріщина, фізично означивши кордони цивілізацій.

Далі події розвивалися так стрімко, що їх вже неможливо було зупинити. Коли повернувся до Сум, одразу долучився до місцевого Майдану. 14 квітня на мене напали двоє в балаклавах.

– На вас полювали як на активіста Майдану?

– У тому числі. Але полювали не тільки на мене. Під час Майдану довелося переховуватися і моїй дружині з двома маленькими на той час дітьми. У списку "ворогів народу" місцевого осередку "Партії регіонів" я значився під №1. Та головною причиною цього нападу були майбутні вибори мера Сум. Того, який підтримував Януковича, сумський Майдан змусив піти у відставку. За ним стояв місцевий кримінал у тому числі.

Моя громадська позиція була відома, я був редактором популярної на той час газети "Панорама", впливовим публіцистом. Тому мене вирішили виключити з процесу. Не вдалося, але дісталося не слабо. Довелося пройти доволі довгий і болісний процес реабілітації. Історія розслідування цього злочину – класична історія корупції в органах поліції. Через знищені та загублені докази до суду вдалося притягнути лише одного виконавця. Суди тривали 10 років і закінчилися тим, що підозрюваного звільнили через закінчення терміну підсудності. Класика жанру.

З іншого боку, цей травматичний досвід допоміг мені в роботі над "Іловайськом". Не до порівняння, звісно, але пережите налаштовувало мене у розмовах із бійцями на правильні емоційні хвилі.

– Як прийшла ідея писати про Іловайськ? Як виглядав творчий процес?

– У вересні 2014-го подзвонив колега Єгор Соболєв із проханням: до Сум їдуть бійці з батальйону "Донбас", чи можу допомогти з ефіром на телебаченні, вони для батальйону збирають кошти. Ми тоді потроху й самі волонтерили, збирали необхідне для 27-ї та інших бригад, де служили сумчани, їздили в зону АТО як волонтери і як журналісти, тож був у контексті. І якраз почали в той час вигулькували в медіа інтерв’ю про Іловайські події, що дуже сильно контрастували з офіційними доповідям Міністерства оборони: бійці описували "зелений коридор" як бійню, а МО повідомляло про незначні втрати.

Зустрівши "донбасівців" і поговоривши з "Артистом" та іншими бійцями, які побували в Іловайську, взяв контакти їхніх побратимів. Був під сильним враженням від цих оповідей. А потім зустрів свого приятеля Юрія Коваленка, археолога і пошуковця з Глухова. Він давно і результативно займався пошуками загиблих в Другій світовій. Виявилося, що він якраз повернувся з експедиції з "Чорним тюльпаном" із зони Іловайських боїв. Вони розшукували і "піднімали" наших солдатів, які числилися зниклими без вісті. Юра показав фото і відео розбитих у "зеленому коридорі" колон, наших загиблих бійців…. Я жахнувся. І продовжив розшукувати свідків.

Одним із перших зустрів прикордонника, сумчанина Олексія Макарюка. Він розповів історію Сумського пересувного прикордонного загону, що ніс службу влітку 2014-го на Успенці: як перед Днем Незалежності з Росії заходили танки, але не було команди по них стріляти, як місцеві мешканці напередодні 24 серпня масово повалили до Росії. Загалом багато дивних деталей, що свідчили про накопичення ворожих сил і відсутність адекватної військової реакції з нашого боку. Все виглядало дуже дивно і мало в підсумку лише одне пояснення – скоро вторгнення.

– Так, дуже дивно.

– Олексій розповів, що коли загін покидав заставу в Амвросієвці, то в лікарні залишився Сергій Коваленко, "Кабан". Кулеметник, який напередодні в бою з ворожою колоною, що намагалася перетнути кордон, отримав поранення в живіт і був нетранспортабельний. Його дівчата-медсестри сховали у морзі між трупами, і він там лікувався близько десяти днів, а потім виїхав через Крим до України. Мене вразила ця майже міфологічна історія, тому в Харкові зустрівся з Сергієм. Із цього постала новела "Життя і смерть Сергія Кабана".

На жаль, штаб-сержант Юрій Коваленко загинув у березні 2023 року в Серебрянському лісі. Сергій "Кабан" Коваленко числиться зниклим без вісті (січень 2023), та родина переконана, що він загинув.

І так я йшов тоді від одного свідка до іншого. Знайомі волонтери допомагали зустрітися з пораненими бійцями, що лікувалися в Київському військовому шпиталі. Хтось погоджувався розмовляти, хтось ні. З цих зустрічей теж виникло декілька епізодів.

– Тобто, ви відновлювали події Іловайська через розмови з бійцями?

– Зараз ми можемо розказати, як відбувалися події під Іловайськом майже погодинно. На той момент – кінець 2014-го-початок 2015-го, коли збирав матеріал, можна було відновити хіба деякі епізоди. Хронологічно і просторово по локаціях було розуміння, може, на 10%. Офіційної інформації не було, тому так, зі слів свідків я і складав цю мозаїку. Видрукував на принтері і склеїв велику мапу місцевості, на якій позначав блокпости, переміщення підрозділів і колон техніки і шляхи своїх героїв.

– Чи можете виділити якусь нестандартну історію і героя?

– Насправді там усі такі. Але щодо нестандартного героя, то, так би мовити, за походженням можна згадати Ігоря Забару, суддю Сумського Апеляційного суду на той час. Людина працювала на стовідсотковій заброньованій посаді – ніхто б і слова йому не сказав. Але пішов добровольцем у 92-гу бригаду ЗСУ.

В строкову службу, юнаком, Ігор воював в Афганістані, був мінометником. В 2014-му теж потрапив у мінометну роту і виявився там єдиним бійцем, який взагалі вміє з того стріляти. Така була базова комплектація Збройних сил у 2014 році. Їх із-під Чугуєва послали "проривати невеличке кілечко" під Іловайськом, але бригада виявилася неготовою до такого довгого марш-кидку. У результаті потрапили в засідку і понесли суттєві втрати. Вороже оточення, зрозуміло, прорвати не вдалося. Навпаки, на них там чекали засідки і укріпрайони… Ця новела називається "Суддя Забара і "солом’яний шишарик"". До мінометників 92-ої їздив у їхнє розташування, до Щастя, трохи побув там із хлопцями на їхній базі, бо ледь не кліщами довелося витягувати інформацію. Не прагнули розповідати особливо, не хотіли згадувати.

Ну й так розкривав і долучав усе більше історій; поступово стала вимальовуватися загальна картина і хід подій.

– Як довго ви збирали матеріал для книги?

– З вересня по травень 2014-го їздив країною: шпиталі, зона АТО, в різні міста, додому до тих, хто вже не може ходити або тих, кого вже немає… Паралельно розшифровував записи з диктофону, дуже допомагала дружина. В кінці червня 2015-го року відправив книжку до видавництва, щоб встигнути з друком до перших роковин Іловайської трагедії.

Це була дуже непроста оперативна робота в полі. Опитав більше ста свідків, навіть не рахував скільки тисяч знаків у чернетці, близько 2 млн, напевне.

Колись юнаком я мав свою "письменницьку" мрію: щоб мою книжку читали і на сході, і на заході, і на півдні, і на півночі країни. Хотів написати такий захоплюючий роман. На жаль, таким романом став "Іловайськ". Пам’ятаю книжковий фестиваль в Одесі. У нас була виїзна сесія в Овідіополі, і організатори просили прийти до місцевої бібліотеки. Суботній день, невелике містечко, а люди в немалій кількості прийшли поговорити про "Іловайськ". Почав розповідати, про що книжка, а вони такі: "А ми вже всі читали. Розкажіть, будь-ласка, як склалася подальша доля ваших героїв…"

– А яка була, до речі, реакція прототипів героїв на вихід книги?

– Для них було важливо, щоб книжка вийшла. І щоб у книжці була написана правда про ті події. Тому що в тему Іловайська дуже швидко втрутилася політика. Негідники з різних боків почали використовувати трагедію Іловайська в своїх інтересах. Було жахливо бачити і чути, як "танцюють" на кістках загиблих замість чесної розмови. Замість роботи з помилками трагедія тисяч родин стала інструментом для політичних маніпуляцій.

Політичне і військове керівництво, правоохоронні органи мусили розкласти цей кейс і показати, чому так сталося і де зробили помилки. Лише офіційно — 366 загиблих, а ще — зниклі безвісті та ті, хто був у полоні, сумарно близько тисячі постраждалих, а держава не пропрацювала цю історію. В публічній площині, до речі, також, тож тема Іловайська досі залишається відкритою. Це як рана, яка наче помалу загоюється, але однак страшенно болить, бо непролікована як слід.

– Чому ви вирішили писати саме художній роман?

– Хотів відтворити події художніми методами. Розкрити історії людей і попередити наше суспільство, більшість якого до кінця лютого 2022 року війни не помічало.

Сьогодні комусь роман про події 2014 року може видатися неактуальним. Але це не так. Роман не тільки описує події, він дає оптику і розуміння, за що ця війна, хто такі росіяни, чому і для чого воюють, за що воює Україна і що буде з тими територіями, які будуть окуповані. Тому мені б хотілося, щоб "Іловайськ" переклали і прочитали в Європі, бо на Євросоюз очікують непрості часи, і стан їхнього суспільства наразі приблизно такий, як українського в 2014-15 рр., коли війна вже йде, але мало хто сприймає її всерйоз, тому на складні політичні питання шукають прості популістичні відповіді по типу як у нас у 2019 р. із відповідними наслідками.

– За час, що минув від подій під Іловайськом, виросле ціле покоління молоді, яким ваша книга може допомогти осмислити цю війну. Чи плануєте ви якось адаптувати свої твори під нову аудиторію?

– Немає сенсу, не комікси ж малювати. Але співзасновник видавництва "Фронезис" Денис Денисенко дуже влучно зауважив, що орієнтується якраз на молоду аудиторію. Українські діти щороку чують про День вшанування пам’яті загиблих захисників і захисниць, 29 серпня. Прочитавши "Іловайськ", вони будуть знати, чому саме цей день відзначається як така трагічна дата. Тому в оновленому виданні додані мапи, пояснення, статистика і фотографії реальних учасників бойових дій. Книга ще раз нагадує: війна триває давно; світ не фрагментарний, він не складається з окремих шматків, навпаки, все пов’язано і має свої наслідки. Як-от вибір героїв книги, як і вибір кожного з нас: хоч яким тролейбусом їхати, хоч на виборчій дільниці, хоч бути в окопі чи на дивані.

А ще я подумав про дітей, які в 2014 році пішли в тільки-но окупованому Донбасі в школу. Дехто з них наразі вже воює проти України. І вбиває таких самих першокласників-2014, які виросли на вільних українських землях.

– У книзі представлені фотографії авторства Макса Левіна, відомого фотографа, якого в березні 2022 року росіяни вбили на Київщині.

– Ми не були знайомі з Левіним, на жаль, але я завжди з великим захватом і повагою ставився до того, що він робив у професії. Макс Левін був під Іловайськом в оточенні, вони відходили тим же "коридором", що і військові, потрапили під обстріл, але, на щастя, вижили.

Бійці, які бачили Макса Левіна в роботі, були вражені його безстрашністю.

Потім Макс Левін зробив багато для того, щоб зафіксувати пам’ять про Іловайськ і його героїв. З його загибеллю ми багато втратили. Він був першокласний військовий кореспондент, сміливий і з точним баченням того, що хоче зробити.

– Як ви ставитеся до думки, що писати про війну під час війни зарано? Що можна хіба зафіксувати певні факти, а для оцінки і рефлексії потрібен час?

– Майбутні покоління теж писатимуть про війну – по-своєму, маючи додаткову, можливо, підсумкову інформацію. Але ми живемо зараз. І особисто я не маю часу чекати, коли закінчиться війна. І не хочу. Якщо хтось не готовий для збору інформації поїхати на фронт або піти у шпиталь, бачити бруд і кров, спілкуватися з бійцями – то дійсно, писати про війну, можливо, такій людині і непотрібно. Але не варто виправдовувати свою неготовність і небажання тим, що війна досі не закінчилася, що треба переосмислити і щось не до кінця ще ясно. Комусь – не ясно, а комусь – дуже навіть і ясно, це дуже індивідуально.

Ті, хто відчувають емпатію, мають сили і майстерність – можуть писати і розказувати історії про людей, яких ми не маємо права забувати. Не напишемо зараз – втратимо цю пам'ять. Не напишемо ми – напишуть росіяни. Так, як їм треба, а не так, як було насправді. Це ж, здається, очевидні речі.

Мені ще у 2014 році бісило, коли війна іде, а відомі письменники або критики з висоти своїх сяючих вершин воліли нічого не помічати і зневажливо відзивалися про книжки про війну. Звичайно, в моєму випадку були винятки, як-от Андрій Курков, Макс Кідрук, Андрій Любка, які мене підтримали тоді, але в цілому реакція на книжки про війну була, м’яко кажучи, гівняною. Згадаємо хоча б історію з Ветеранським наметом на Книжковому арсеналі. Премія "Книжка року ВВС" взагалі відмовилася брати "Іловайськ" до конкурсу, не пояснюючи причин.

– Але зараз маємо іншу ситуацію. Книжки військових, книжки про війну отримали масове визнання. До речі, друге видання "Іловайська" відкриває серію General Cherry Library – спільного книжкового проєкту видавництва "Фронезис" і відомого виробника дронів "Генерал Черешня".

– Це класна ініціатива. Думаю, на видавництво чекає багато нових імен. Співзасновники "Генерала Черешні" Станіслав та Ярослав Гришини роблять правильні кроки: бізнес мусить допомагати суспільству, давати орієнтири, тому що держава не спроможна охопити все.

- Які ще свої твори про війну ви б порекомендували прочитати?

– Перш за все, роман "Фінальний епізод" (війни, що триває 400 років), "Віват", 2023 р. Якщо "Іловайськ" — моя найвідоміша, найзнаковіша книга, то "Фінальний епізод", напевне, найкращий роман, найкращий художній текст на сьогодні.

– Хочу спитати вас як автора книги "Фінальний епізод (війни, що триває 400 років)": коли і чим вона закінчиться?

– У "Фінальному епізоді" герої розмірковують, що таке перемога: розвал Росії, кордони 1991 року, різні варіанти. Хтось каже: "Ця екзистенційна війна триває вже 400 років!" А пастор, головний герой, думає: А чи може ця війна світла з темрявою, що триває вже понад 2 тисяч років, закінчитися взагалі?

Відповіді, принаймні, очевидної, не знаходить.

Дуже допоміг у створенні цього роману, багатосюжетному і багатошаровому за структурою, досвід роботи над сценаріями художніх і документальних фільмів. Кіно навчило, що кожна сцена і кожен діалог мають рухати і розвивати дію. Щоб людина читала і не губила нитку сюжету, щоб кожен абзац тримав інтерес до тексту.

У "Фінальному епізоді" дія переміщується в часі та просторі, але увага читача не слабне, принаймні так слідує з відгуків. Дуже рекомендую цей роман до читання. Це і родинна історія, вплетена в українську історію, і доля радянського школяра, який стає протестантським пастором, більше того, проходить трансформацію з пострадянської російськомовної людини до людини україноцентричної, стає волонтером і військовим капеланом, і все це на тлі Маріуполя, широкомасштабного вторгнення і першого року Великої війни.

– Над чим ви зараз працюєте?

– Закінчив на днях стендап-роман "Всі тварини ходять босоніж". Дуже незвичайна, незвична, смішна і сумна водночас книжка. Це історія багатодітної родини, що починається у 2014 році, а закінчується у 2026-му. Роман про стосунки між людьми, родину, Україну, рідне місто, Польщу, біженство, самотність… Дуже особистий роман. У першій частині головний герой – кіт, у другій – пес. Оповідач – пристаркуватий перекладач-мізантроп, який через ковід спочатку залишається без роботи, потім через широкомасштабне вторгнення і стан здоров’я – без професії, без дому, а зрештою втрачає і все найдорожче, що має. Окрім свого нікчемного життя. Якщо книжка вийде ще й аудіо, то буде безумовний бестселер.

– Що самі любите читати?

– Практично не читаю, коли пишу. А пишу я останні чотири роки багато. Бо починаєш свідомо-несвідомо обдумувати чужі ідеї, підлаштовуватися під інший стиль, словом, втрачаєш самість у процесі, а це не годиться. Краще вже серіальчик глянути якийсь.

Хіба своїм синам-підліткам читаю на ніч цикл Стівена Фрая "Міфи", "Герої", "Троя" та "Одіссея". І дуже радий, що можу дати їм цей цілісний давньогрецькій світ, що так відрізняється від шортсів і рілзів соцмереж.

Раніше дуже багато читав, маю купу улюблених авторів і книжок, але наразі з задоволенням повертаюся хіба до Хорхе Луїса Борґеса. На світі існує насправді дуже багато класних книжок. Коли заходжу до книгарні, кожного разу озираюся навколо і думаю: що ти можеш дати такого людині, чого не дають ці автори? Про що написати? Яку розказати історію? Яка твоя унікальна письменницька пропозиція для читача?

Порівняно з іншими ровесниками-колегами я досить пізно став видаватися. На початку писав російською і українською, при тому що робочою була перша, а першою, тобто рідною – друга. Довго працював над стилем. Знаю, що недосконалий, менш із тим у новому романі ("Всі тварини ходіть босоніж") нарешті вдалося випрацювати щось по-справжньому власне.

– Для чого взагалі існує література?

– Детективи – для розваги, жахи – для побоятися, тобто велика частина літератури існує суто для розваги. Щодо романів, то, як казав Ніцше, мистецтво дано нам для того, щоб не померти від істини. Думаю, це визначення можна застосувати і для певних жанрів літератури.

Нагадаємо, у День пам’яті захисників України, 29 серпня, у Києві презентували перевидання роману Євгена Положія "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей". Сам текст не має стратегічних змін, проте книжка читається зовсім по-іншому.