"Повстання штатів": коли вдалий кадр більше, ніж життя

Сайт "Телеграф" переглянув фантастичну антиутопію про мужність репортерів на тлі Громадянської війни в Америці і дійшов висновку, що це – найінтригуючіший і найсуперечливіший фільм сезону. А ще на сьогоднішній день це – найдорожчий і найамбітніший проект "А24", головної позаголлівудської студії, яка останні 12 років фінансувала всі найпомітніші американські інди-фільми. Починаючи фантастичною комедією "Все, скрізь і одразу", яка минулого року зібрала чи не всі "Оскари" (сім статуеток в 11 номінаціях), і закінчуючи справжніми шедеврами сучасного кіно на кшталт "Щоденника пастиря" ветерана Нового Голлівуду Пола Шредера.

Сценарист та режисер фільму – британець Алекс Гарленд, автор роману "Пляж", який став абсолютним бестселером кінця 1990-х. Причому, як на прилавках книгарень, так і в кінотеатрах, прикрашених по всьому світу афішами з обличчям молодого Леонардо Ді Капріо. Природжений драматург та майстер діалогу, Гарленд здійснив заповітну мрію багатьох письменників, реалізувавшись у кіно як сценарист та режисер.

Гарленд поставив кілька помітних фантастичних фільмів і серіалів ("Ex Machina", "Анігіляція", "Розробники"), перш ніж зняв свій головний шедевр — метафоричний хорор про одвічну боротьбу статей "Рід чоловічий" з Джессі Баклі та Рорі Кінніром, який виконав усі головні чоловічі ролі.

Про що цей фільм

А тепер – військовий роуд-муві "Громадянська війна", який, власне, розповідає про Громадянську війну в умовній, але цілком відомій Америці XXI століття. Коли частина штатів на заході країни повстає проти президента, який узурпував владу (у його ролі комік Нік Офферман, який цілком очікувано нагадує Дональда Трампа), і крізь кривавий хаос йде зі зброєю в руках на Вашингтон.

Ідея цього фільму, що називається, носилася в повітрі, починаючи з січневого штурму Капітолію 2021-го. Коли весь світ заворожено спостерігав у прямому ефірі найцікавіше на той момент шоу бородатих американських націоналістів у рогатих шоломах, які господарюють у кабінетах конгресменів, як на власному задньому дворі. Таке кіно могли б зняти політичні сатирики на кшталт Армандо Іануччі, але реальність виявилася набагато божевільнішою.

Власне, фільм Гарленда так само незатишно і трохи соромно дивитися. Поставлений у документальній манері іншої помітної антиутопії – "Дитя людського" Альфонса Куарона (де у сценах вуличних боїв, знятих великим Емманюелем Любецьки, бризки крові летіли прямо в об’єктив), фільм навряд чи сподобається українському глядачеві. Ми всі бачили щось подібне у своїх вікнах трохи більше двох років тому, коли російські війська стояли під Києвом, в Ірпені та Бучі, окупували Херсон.

Деякі гарячі ліберальні голови у соцмережах навіть назвали фільм Гардленда прокремлівським ІПСО, як завжди, переплутавши грішне із праведним. Росіяни "лише" перейменували стрічку в "Падіння імперії", що природно з точки зору путінської пропаганди.

І чому його так важливо не пропустити

Незважаючи на те, що фільм Гарленда не схожий на пафосні блокбастери на кшталт "Дня Незалежності", "Громадянська війна" продовжує збирати касу у світовому прокаті. Погодьтеся, непросто похрумтіти попкорном під кіно, в якому так просто і так неупереджено говориться про те, що відбувається з людьми в умовах хаосу громадянської війни, коли всі воюють проти всіх, і ніхто не дотримується ані Женевської конвенції, ані інших законів війни.

Адже коли закони перестають діяти, можна творити все, що завгодно. Як, власне, це робили російські окупаційні війська у Бучі під Києвом.

Саме тому фільм Гарленд запам’ятають надовго. Але є ще одна обставина, чому не можна пропустити "Громадянську війну" – це один із найчесніших фільмів про професію репортера. Його головні герої – група журналістів на чолі з однією із найкращих сучасних актрис Кірстен Данст, яка пробирається через охоплену вогнем країну до Вашингтона, щоб побачити, як повстанці увійдуть до Білого дому.

Я часто думав, що сказав би про цей фільм мій колишній колега по газеті "Сегодня" і добрий товариш Сергій НІколаєв, любитель сигар та американської музики рокабіллі. Він пройшов зі своєю камерою, здається, через усі гарячі точки світу, і зупинити його зміг лише уламок російської бомби під Пісками на Донбасі дев’ять років тому. Напевно, він би сказав, що так у реальному житті не буває: так не стріляють, так не поводяться під обстрілом, так не знімають. І він мав би рацію, звичайно.

Але коли ти бачиш, як героїня Данст притискає до себе камеру у перших сценах фільму – так хороші музиканти тримають у руках свій інструмент, або як у фіналі група репортерів веде озброєних повстанців у притулок президента, щоб зробити унікальні знімки історичного значення, то на хвилинку забуваєш про те, що журналістів в Україні, здається, ще більше, ніж кур’єрів доставки на вулицях української столиці. І починаєш пишатися своєю роботою.