Борець за Ізраїль і друг України: як одесит Жаботинський шанував Шевченка і створював нову батьківщину

У будь-якому русі – національно-визвольному, націоналістичному тощо – є свої яскраві, харизматичні лідери. Уродженець Одеси Володимир (Зеєв) Жаботинський увійшов в історію сіоністського руху, як один із засновників та фундаторів держави Ізраїль. Він народився 14 жовтня (за новим стилем) 1880 року в заможній родині асимільованих євреїв. Корені батька і матері знаходилися відповідно у Нікополі та Бердичеві.

Ідейні підвалини світогляду Жаботинського пройшли складний шлях. Працював з 16 років у найбільшій провінційній газеті Російської імперії – "Одесский листок", був навіть її кореспондентом у Швейцарії та Італії. Хлопець, який опинився в ліберальному середовищі, миттєво став відомим журналістом, невдовзі спробував себе на ниві письменництва та перекладацької справи. Писав спочатку виключно російською мовою.

У націоналістичній, великодержавній Російській імперії у 1903-1905 роках відбулися єврейські погроми, які фактично направлялися рукою царя Миколи II, царедворців і більшістю представників вищого православного кліру. Жахливий погром відбувся 6(19)-7(20) квітня 1903 року в Кишиневі в Бессарабії, під час якого загинули близько 50 осіб, до 600 людей було поранено і покалічено.

Саме після Кишинівського погрому 1903 року майбутній святий РПЦ, псевдоцілитель, протоієрей Іоанн Кронштадтський, відомий як затятий монархіст і чорносотенець (тут треба поставити знак рівності – й антисеміт) писав: "Сердце царя, пекущегося об общем благе и спокойствии народа и о правильном течении жизни государства, особенно скорбит об этом ужасном кровавом происшествии".

Насправді антисемітизм уже багато десятиліть був однією зі складових державної політики імперії Романових. Євреї, замкнені в смузі осілості (більша частина материкової України без Слобожанщини, Крим, Бессарабія, Білорусь, Литва, губернії Царства Польського) знаходилися у положенні ізгоїв. Так, були виключення (купці 1-ї гільдії, вихрести, тобто євреї-конвертанти, колишні військові та ті, хто отримав вищу освіту), проте абсолютна більшість представників цієї нації обмежувалися в правах і не мали навіть права залишати територію смуги осілості.

Володимир Жаботинський вже влітку 1903 року вступає до єврейської самооборони в Одесі, бере участь у зборі грошей для купівлі зброї. Нарешті він остаточно повертається до єврейської ідентичності пращурів, вивчає давню єврейську мову – іврит (більшість українських євреїв-ашкеназі розмовляла мовою ідиш) і починає все більше цікавитися політикою.

Наприкінці 1903 року Жаботинський переїжджає до Санкт-Петербургу, де продовжує працювати журналістом – у газетах "Еврейская жизнь" та "Русь", часописі "Заря". В умовах наростання революційних настроїв і початку Першої російської революції він у своїх статтях відстоював свободу особистості і виступав проти антисемітизму царської влади.

23-річний Жаботинський вже відомий літератор у Росії, автор п’єс і гострих фельєтонів; серед знайомих одесита друг дитинства Корнєй Чуковський (Корнійчук), а також Максим Горький та Олександр Купрін, який казав про його "вроджений талант". Проте вже тоді в Жаботинському, журналісті й літераторі починає "перемагати" політик. Ще у серпні 1903 року він був делегований на VI Сіоністський конгрес, який пройшов в Базелі (Швейцарія). З цим конгресом пов’язані сфальсифіковані таємною поліцією Російської імперії й опубліковані відомим російським релігійним письменником-антисемітом Сергієм Нілусом "Протоколи сіонських мудреців".

17(30) жовтня 1905 року, в умовах Всеросійського політичного страйку, а також прямої загрози повалення монархії після ганебної поразки в Російсько-японській війні, цар Микола II проголосив Маніфест. У ньому йшлося про часткове дарування населенню політичних й особистих свобод, а також послаблення цензури.

Ця подія викликала піднесену реакцію серед революційної молоді й студентів. Одночасно по всій державі розпочалися "патріотичні" демонстрації на підтримку влади, які в смузі осілості буквально наступного дня завершилися погромами в багатьох містах. Головними цілями погромників була студентська молодь, часто дуже радикально налаштована до царизму і, звісно, єврейське населення.

Так, в Одесі за майже повної бездіяльності влади уже 18(31) жовтня 1905 року розпочався чотириденний єврейський погром, під час якого тільки в місті (без приміських сіл) загинуло понад 500 осіб. Етнічна і релігійна ненависть православних громадян, часто декласованих і зубожілих елементів до євреїв ("патріотичні" демонстранти йшли з портретами царя, іконами та хоругвами) накладалася на звинувачення останніх у революційній діяльності.

Основну масу погромників складали селяни з навколишніх сіл і тисячі мігрантів з російських губерній – здебільшого чоловіків, які приїхали на сезонні роботи до одеського порту. Поліція сама часто займалася грабунками і вбивствами; арештовані погромники відпускалися майже відразу, як тільки вони підписували "покаянні" листочки із вже заздалегідь надрукованими "свідченнями". Єврейська самооборона була не в змозі протистояти погромникам, яких підтримувала влада; для наведення ладу навіть використовувалися військові частини. І військові полювали в першу чергу за радикально налаштованою молоддю та євреями…

Ці події зробили з Жаботинського радикала, причому не соціалістичних поглядів. Ідея побудови незалежної єврейської держави стала його ідеєю-фікс. І головно на історичній "землі Ізраїля" в Палестині, яка на той час належала Османській імперії. В 1908-1909 роках Жаботинський працює журналістом в Туреччині, і там вперше відвідує Палестину, де зустрічається з євреями-репатріантами з першої та другої алії (власне репатріація, "підйом", сходження догори" на івриті). До 1914 року до давньої батьківщини переселилося понад 75 тисяч євреїв, здебільшого зі Східної Європи. Найбільше було репатріантів зі смуги осілості в Російській імперії.

Лише під час Першої світової війни, а саме після захоплення в грудні 1917 року британськими військами Єрусалиму та оприлюднення трохи раніше, в листопаді 1917 року Декларації голови МЗС Великої Британії Артура Бальфура, "єврейське питання" отримало шанс на вирішення. І саме на землі Палестини, як обіцяла лондонська влада. Проте надалі все пішло не так, як бажали сіоністи…

Ще наприкінці 1914 року Жаботинський, який опинився в Єгипті – колонії Великої Британії, – разом із ветераном російсько-японської війни Йосипом Трумельдором розпочав перемовини відносно формування Єврейського легіону. Один з невеликих єврейських підрозділів навіть брав участь у невдалій десантній операції на півострові Галліполі весною 1915 року. Проте лише влітку 1918 року були сформовані два підрозділи з кількох сотень євреїв-добровольців. Вони встигли відправитися на Близький Схід і брали участь у битвах з турками і німцями. Жаботинський був офіцером і отримав бойовий досвід…

Британський історик Норман Дейвіс писав: "Політичний сіонізм відрізнявся від решти виявів європейського націоналізму головно тим, що його священна національна земля лежала за межами Європи. А в решті аспектів він мав усі риси, властиві й іншим тогочасним національним рухам: самозречену мрійницьку еліту; складну ідеологію, основану на націоналістичній інтерпретації історії та культури; широкий спектр політичної думки; маси населення, які ще треба було переконати; цілий гурт ворогів і, попервах, жодного реального шансу на практичний успіх" ("Історія. Європа", видавництво Соломії Павличко "Основи", 2001). Таким мрійником був і Жаботинський, але саме він виявився людиною, яка будувала каркас майбутньої незалежної держави єврейського народу.

Усередині сіоністського руху якраз на початку XX століття намітився розкол, причому достатньо складний для стороннього сприйняття. Так, релігійне крило сіоністів (Mizrachi) апріорі не могли порозумітися з більш численною громадою світських сіоністів-ашкеназі, які були уродженцями європейських країн. Своєю чергою, соціалістичне крило, яке спиралося на пролетаріат ("Паолей Ціон" Давіда Ґріна – Бен-Гуріона) зустріло опір більш радикальних сіоністів, які сповідували інтегральний варіант націоналізму – їх називали сіоністи-ревізіоністи. Очолив ревізіоністів саме Володимир Жаботинський.

Отже, після завершення Першої світової війни і отримання Великою Британією мандату на управління Палестиною розпочалися важкі перемовини сіоністів з англійцями. Останні опинилися у складному становищі: вони не могли не враховувати такого факту, що араби, які становили більшість населення Палестини, під час Першої світової війни були їхніми союзниками у боротьбі з турками-османами і кайзерівським експедиційним корпусом.

Розпочалися криваві конфлікти між євреями і арабами, а Жаботинського весною 1920 року арештували (вирок – 15 років в’язниці!) за те, що він формував "незаконні збройні формування". Широка кампанія зі звільнення лідера ревізіоністів завершилася тим, що він отримав свободу. Невдовзі він був обраний до керівного складу Всесвітньої сіоністської організації. За три роки він вийшов з її складу через незгоду з позицією соціалістів-поступовців, які не опиралися обмеженню репатріації євреїв до Палестини. 1930-ті роки пройшли в постійній боротьбі Жаботинського з лівим крилом сіоністів…

Ще 1920 року за сприяння Жаботинського в Палестині було організовано загони самооборони "Хагана", а 1931 року – ще більш радикальна військова організація "Іргун", яка після цілої низки єврейських погромів в Палестині не гребувала й терористичними актами як проти арабів, так і колоніальної британської влади.

Цікаво, що на відміну від більшості лідерів сіоністів, Володимир Жаботинський був прихильний до української справи. Він глибоко поважав нашого Кобзаря: "Шевченко є національний поет, і саме в цьому його сила. Він національний поет і в суб’єктивному сенсі, тобто поет-націоналіст, навіть зі всіма вибухами нестримної ворожості до поляка, до єврея, до інших сусідів… Але ще важливіше те, що він національний поет за своїм об’єктивним значенням. Він дав і своєму народові, і всьому світові яскравий, непохитний доказ того, що українська душа здатна до найвищих злетів самобутньої культурної творчості" ("Здобути державу Ізраїль", К., "Пропала грамота", 2023; переклад Крістіни Гаранчевської).

У статті присвяченій великому українському поету Тарасу Шевченку від 1911 року Володимир Жаботинський писав: "Є на цій межі села, де по один бік річки живуть "х*хли", по інший бік — "к*цапи". Живуть споконвіку поряд і не змішуються. Кожна сторона говорить по-своєму, одягається по-своєму, зберігає свій звичай; одружуються тільки зі своїми; цураються один одного, не розуміють і не шукають взаємного розуміння. Такого виразного "відштовхування" немає, кажуть, навіть на польсько-литовському чи польсько-білоруському етнографічному кордоні". Це був тоді дещо несподіваний погляд на концепцію "єдиної нації", ніби волею історії розділеної на великоруську, малоруську і білоруську. Слова єврея-сіоніста дисонують як з поглядами тодішніх великодержавних шовіністів, уніфікаторів, так і з позицією сучасних, яких першочергово уособлює Володимир Путін – лідер сусідньої країни-агресора.

Володимир Жаботинський згадував і про головного отамана Симона Петлюру, виступаючи проти кампанії з його дискредитації після вбивства у Парижі 1926 року агентом радянських спецслужб Самуїлом Шварцбардом. Він давав свідчення на процесі в столиці Франції, який через українофобські погляди і суддів, і захисту вбивці займався дискредитацією українського національно-визвольного руху: "Я з ними виріс, разом з ними провадив боротьбу проти антисемітів та русифікаторів – єврейських і українських. Ані мене, ані решту думаючих сіоністів південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати за антисемітів".

1940 року Жаботинський, вже в умовах розгортання Другої світової війни, виїхав до США. Там він розпочав переговори зі створення єврейських військових частин для боротьби з нацистами. 4 серпня він помер від серцевого нападу, перебуваючи в молодіжному таборі сіоністської організації "Бейтар". Уже 1964 року Володимира Жаботинського перепоховали на горі Герцля в Єрусалимі. До речі, він заповів поховати його на цій землі лише за рішенням уряду Єврейської держави: був впевнений в тому, що мрія молодого одесита невдовзі буде втілена в життя.