Герой для українців та ворог для Росії: як воював з імперією, а потім жив у Києві імам Шаміль

За півтора року до смерті, вже перебуваючи в почесному полоні, колишній володар військово-теократичної держави – Північнокавказького Імамату – кілька місяців мешкав в сучасній столиці України. Шаміль називав Київ "одним з найкращих міст імперії". Столиця Південно-Західного краю держави Романових стала однією з останніх довготривалих зупинок в житті мудрого політика і безстрашного воїна, який спочив 4(16) лютого 1871 року в місті Медина на Аравійському півострові, де був похований пророк Мухаммед.

Кавказька війна

…Шаміль із сотнею своїх вірних мюридів 25 серпня (7 вересня за новим стилем) 1859 року опинився у безвихідній ситуації в аулі Гуніб – в центральній частині Дагестану. Горці після жорстокого бою, в якому загинуло 56 козаків (до речі, здебільшого кубанців – колишніх запорожців за походженням) склали зброю перед переважаючими силами ворога. Після цього Шаміль був представлений головнокомандувачу Кавказької армії і наміснику на Кавказі, князю Алєксандру Барятинському. Цікаво, що зараз, в умовах широкомасштабної агресії Росії в Україні дагестанці та чеченці (вони становили більшість в загонах імама) та представники інших північнокавказьких народів РФ зі зброєю в руках обслуговують імперські амбіції кремлівських злочинців (хоча не забуваємо і про тих, хто б’ється у лавах ЗСУ, і тих, хто віддав життя за Україну, як Іса Мунаєв).

Національно-визвольна боротьба народів Північного Кавказу з окупантами у XVIII-XIX століттях має чималу кількість героїчних і трагічних епізодів. Найбільш потужний спротив експансії імперії Романових на Кавказі пов’язаний саме з діяльністю імама Шаміля під час довготривалої та кровопролитної, вже не першої війни між росіянами та горцями. Війни, безжальної з обох сторін, яка й отримала назву Кавказька (1817-1864).

Боротьба між імперськими військами й ополченням місцевих народів за стратегічно важливий регіон, який відкривав шлях до Закавказзя, насправді розпочалася ще 1764 року з упокорення Кабарди армією "свіжоспеченої" імператриці Катерини II. Колишня німецька принцеса тільки-но відправила в засвіти свого законного чоловіка, імператора Петра III й продовжила експансію на різних напрямках, розпочату ще Іваном IV Лютим та Петром I.

Війна ця завершилася рівно через сто років упокоренням горців. Останніми трималися розрізнені загони абхазів і черкесів (адигів). 1864 року російські війська зламали їхній опір – через п’ять років після потрапляння Шаміля у полон.

Депортації та етнічні чистки

На Північному Кавказі продовжилися жорстокі гоніння горців. Московити вже тоді розпочали депортації та етнічні чистки, які мали всі ознаки геноциду. Багато десятків, а потім і сотні тисяч черкесів, кабардинців, абхазів, чеченців, інгушів, як і кримських татар з території колишнього Кримського ханства відправилися у вимушену еміграцію. Вони йшли пішки або пливли на переповнених шхунах Чорним морем – й осідали на території єдиновірної Османської імперії. Так, абсолютна більшість черкесів (адигів) зараз мешкають на Близькому Сході. Тільки в Туреччині – до трьох мільйонів осіб, в Йорданії – 270 тисяч, в Сирії – понад 75 тисяч. У РФ їхня загальна чисельність трохи перевищує 750 тисяч осіб.

Спротив горців окупантам і колабораціоністам з місцевих ханів посилився наприкінці 1810-х років. Першим імамом, лідером нової військово-теократичної структури, яка поступово отримала всі ознаки держави (з 1829 року) став старший товариш і земляк Шаміля – Газі-Мухаммад. Він пропонував увести шаріат і намагався скасувати норми традиційного права – адати. Не завжди перший імам отримував підтримку і серед ханів, і серед місцевих жителів. Проте він наважився оголосити священну війну газзават проти "невірних".

10 жовтня 1832 року росіяни розпочали наступ на загони Газі-Мухаммада поблизу його і Шаміля рідного аулу – Гімри. 17 жовтня окупанти з боями підійшли до аулу, в результаті штурму якого Газі-Мухаммад був смертельно поранений і загинув. Шаміль отримав поранення і зумів вирватися з оточення. Після цього він розпочав укріплювати свої владні повноваження в державі, хоча новим імамом і був оголошений Гамзат-бек.

Цей жорстокий правитель винищив у Хунзаху всю родину аварських ханів, а потім був убитий згідно з законом кровної помсти. Організував усе Хаджи-Мурат, молочний брат синів останнього хана і майбутній соратник Шаміля. Він, до речі, став головним персонажем однойменної повісті Льва Толстого.

…24 вересня 1834 року Шаміль, 37-річний уродженець аулу Гімри, був проголошений другим імамом теократичної держави Імамат, яка охоплювала вже більшу частину Дагестану, Чечні, а наприкінці 1840-х років також і території, на яких мешкали народи, що їх разом називають черкесами (кабардинці, черкеси, адигейці, шапсуги…).

Війна з росіянами і колабораціоністами ще продовжувалася з перемінним успіхом 25 років. Крок за кроком, в численних боях і битвах, в яких було кілька десятків і поразок, і перемог, російські війська звужували кільце оточення над останніми загонами вірних мюридів Шаміля. Місцеве населення потерпало від багаторічних постійних бойових дій і було ладно вже домовлятися із загарбниками. Декілька довгорічних вірних соратників імама або вирішили вийти з гри, і навіть перейшли на бік росіян, як Хаджи-Мурат (є версія, що жодних непорозумінь між ним і Шамілем не було, а мала місце звичайна розвідувальна операція, під час якої популярний серед горян воєначальник загинув), або ж емігрували до Османської імперії.

Отже, після завершення останнього бою в аулі Гуніб Шаміль поставив князю Барятинському умову – безперешкодний виїзд до Мекки із зобов’язанням обрати це священне місто мусульман своїм постійним місцеперебуванням. Росіяни погодилися, проте не дотрималися слова, бо побоювалися його авторитету і харизми: імам міг ще добряче попсувати крові московитам, якби опинився на волі. Хоча переможці поводилися з бранцем шанобливо. Алєксандр II під час першої зустрічі з Шамілем у Чугуєві навіть подарував йому золоту шаблю.

Після кількаденних відвідувань Харкова, Курська, Тули, Москви і Санкт-Петербурга Шаміль переїхав 10 жовтня до Калуги. 5 січня 1860 року до нього приїжджає велика родина, представники якої стали практично заручниками російської влади. Головним наглядачем був штабскапітан Руновський, нащадок українського козацько-старшинського роду; йому допомагали кілька офіцерів і перекладачів. Імператор призначив Шамілю щорічну пенсію – 10 тисяч сріблом (згодом підняв до 15 тисяч).

Наступного року у Царському Селі під Санкт-Петербургом відбулася друга зустріч Шаміля та Алєксандра II. На ній імам попросив відпустити його на хадж в Мекку, проте отримав категоричну відмову. 1866 року Шаміль разом із двома синами присягнув на вірність імперії – текст присяги на його настійливе прохання було суттєво змінено. Через поганий клімат і погіршення здоров’я імама уряд дозволив йому і родині переїхати до Києва.

Життя у Києві

Факт біографії імама Шаміля — перебування з листопада 1868 року до початку березня 1869 року в Києві — добре відомий лише історикам і краєзнавцям, а також мешканцям печерських Липок і допитливим туристам. Останні, мабуть, із подивом розглядають розкішну меморіальну дошку на розі вулиці Михайла Грушевського (тоді Олександрівської) та Кріпосного провулка, відкриту в 1990 році і реконструйовану 2015 року.

На цьому місці, зовсім поряд з Маріїнським палацом знаходилася садиба тульської купчихи Молостової, яка не збереглася. Ліворуч і праворуч від барельєфа встановлені дві гранітні дошки, на яких золотими літерами нанесені цитати імама Шаміля "Кожен, хто підіймає зброю проти істини, підіймає її на свою смерть!" та Тараса Шевченка "Борітеся – поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!". Автори пам’ятної дошки: скульптор В’ячеслав Клоков та архітектор Микола Кислий.

"Я благополучно прибув до Києва і розмістився з сімейством у будинку, приготованому для мене урядом. Місто Київ я вважаю одним із найкращих міст, які мені доводилося бачити в Російській імперії, як за добрим кліматом, так і за гарним гористим розташуванням, що нагадує мені батьківщину, де я народився і виріс. Молю Бога, аби воно послужило ліками для мого сімейства і було би виконанням мого душевного бажання", — писав імам Шаміль у листі арабською мовою своєму колишньому супротивнику на полі бою, російському генералу, князю Алєксандру Барятинському.

Популярність Шаміля, особливо серед київської радикальної молоді і різночинців була просто шалена. Вони неодноразово кидали до карети імама переписану від руки поему Шевченка "Кавказ". Тарас Григорович звертається до ще вільних горців, до яких прийшли "муштровані" окупанти, так звані "асвабадітєлі":

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся – поборете,

Вам бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Чурек і сакля – все твоє,

Воно не прощене, не дане,

Ніхто й не возьме за своє,

Не поведе тебе в кайданах.

Саме з Києва Шаміль, який нарешті отримав дозвіл імператора на поїздку до Мекки, у березні 1869 року відправився до Османської імперії. Його приймали на найвищому рівні, навіть у султанському палаці Топкапи. Він відвідав Стамбул, Каїр, Мекку і Медину. У священних містах для мусульман імама зустрічали величезні натовпи паломників.

Британський історик Норман Дейвіс писав: "Культ національних героїв став обов’язковим, коли романтизм поєднався з націоналізмом. Народи, котрим бракувало загальновизнаного давнього оборонця, підносили наверх новітніх: Косцюшко, Кошут і Шаміль воювали проти росіян; Андреас Гофер у Тіролі – проти французів, Яношик – "татарський Робін Гуд" – проти австрійців" ("Європа. Історія", К., видавництво Соломії Павличко "Основи", 2001).

Націоналізм тут не має негативної конотації, в даному разі він виступав як захисна реакція проти дій загарбників – росіян, французів та австрійців. На своїй землі, підкреслимо.