"Зимова війна" 1939—1940 років у Фінляндії: як маленька, але відчайдушна нація витримала бій з московською ордою

У березні 1939 року з карти Європи остаточно зникла Чехословаччина, зраджена країнами Заходу. Чи не найдемократичніша держава світу була розшматована нацистською Німеччиною, якій трохи "допомогли" хортистська Угорщина і недалекоглядна Друга Річ Посполита націоналістів-"полковників".

Ситуація на європейському континенті стала вибухонебезпечною. 23 березня зранку підрозділи вермахту анексували Клайпедську (Мемельську) область Литви. В Іспанії пролунав останній акорд громадянської війни – 1 квітня капітулювали залишки республіканської армії і до влади прийшов правий консерватор Франсіско Франко, якого майже три роки підтримували німецькі нацисти та італійські фашисти. Трохи раніше, наприкінці березня 1939 року Угорщина за допомогою Польщі захопила Підкарпатську Русь (Закарпаття), яка тільки-но проголосила незалежність. Німеччина та Італія просто "умивали руки", як і західні демократії. 2 квітня італійці вдерлися до Албанії, але невдовзі отримали добрячого стусана від греків. До широкомасштабної війни в Старому Світі залишалося чотири місяці.

Ультиматум Москви

Лідер СРСР Йосип Сталін, який підтримував іспанських республіканців, дуже скоро "забув" про цю поразку. Вже з кінця літа 1939 року він намагався диктувати волю всім учасникам конфлікту, що насувався. Кремль ніби перебував над сутичкою, але крок за кроком готувався отримати свої територіальні "подарунки" на західних кордонах, до яких підтягувалися величезні військові контингенти.

Вимальовувалася така конфігурація сторін конфлікту: з одного боку це були західні демократії (Велика Британія та Франція), які мали молодших союзників у Європі – Другу Річ Посполиту, Югославію, Грецію та ще на той час Румунію. Остання буде вимушена вже влітку 1940 року стати на бік країн Осі (Берлін — Рим — Токіо) після окупації СРСР Бессарабії та Північної Буковини. Держави тоталітарного блоку – Німеччина та Італія – з сателітами (Угорщиною та "обрізаною" Словаччиною) були готові до наступальних дій на континенті. На Далекому Сході вже на повну силу вирувала війна в Китаї, що її розв’язала імператорська Японія. А японські та радянські війська двічі випробовували свої сили – в липні-серпні 1938 року біля озера Хасан і у травні-вересні 1939-го на річці Халхин-Гол…

Проте насправді ініціатива належала канцлеру Німеччини Адольфу Гітлеру, який багатьма вважався миротворцем. 23 серпня 1939 року несподівано – особливо для комуністичних партій і людей лівих поглядів взагалі – було підписано Договір про ненапад (Пакт Ріббентропа-Молотова) між ще зовсім недавно антагоністами – нацистами і комуністами. Його родзинкою став Секретний протокол. Гітлер "обрав таємний союз зі Сталіним, поділивши з ним Східну Європу на сфери впливу, віддавши Росії Фінляндію і країни Балтії, домовившись про поділ Польщі та спільне переслідування польського опору. Це був політичний, військовий і економічний союз двох тоталітарних держав, супроводжуваний відмовою Сталіна від ідеології антифашизму. Нейтралітет Росії дозволив Гітлеру піти на ризик світової війни", – писав український філософ Мирослав Попович в книзі "Червоне століття".

Отже, у вересні 1939 року після Австрії та Чехословаччини настала черга Другої Речі Посполитої, яка вже наприкінці цього місяця була розгромлена (хоч і не капітулювала, на відміну від Франції влітку 1940 року) і розірвана навпіл двома стерв’ятниками. Сталін і Гітлер після цього зробили "рокіровку" територіями у своїх "сферах впливу": Берлін поступився Литвою в обмін на центральну Польщу з Варшавою. Черга трьох держав Балтії (Литви, Латвії та Естонії) та Фінляндії ще не настала, хоча тиск сталінського СРСР на них поступово збільшувався…

Радянський Союз наполегливо шантажував ці держави, запропонувавши розмістити на їхніх територіях військові частини. Країни Балтії не витримали тиску і з 28 вересня до 10 жовтня 1939 року зробили перший крок до окупації своєї території, підписавши кабальні договори. З Литвою взагалі грали єзуїтські, "повернувши" Віленський (Вільнюський) край, який 1920 року анексували поляки, щоб уже влітку наступного року окупувати всю країну загалом.

А от з Фінляндією "цей номер" не пройшов: Гельсінкі відхилили ультиматум Москви, яка домагалася розміщення гарнізону на Аландських островах і острові Суурсаарі (Гогланд) в центральній частині Фінської затоки. Апетити Кремля зростали. Фіни під час переговорів у Москві у жовтні 1939 року посилалися на свій нейтральний статус. Спроба Совєтів нав’язати і розміщення військового контингенту на стратегічному півострові Ґанко (Ханко) строком на 30 років, зовсім поряд зі столицею країни, також була відхилена. Як і нерівноцінний зі стратегічного боку "обмін територіями" (Сталін вимагав більшу частину Карельського перешийка з міцною "Лінією Маннергейма", що відкривало безперешкодний шлях до столиці Фінляндії, а на заміну "віддавали" ліси в центральній Карелії). Ця маленька, якщо порівнювати з Радянським Союзом, держава поступалася комуністичному монстру за населенням у 55 разів!

Війна СРСР з "фінською воєнщиною"

Терпець Сталіна, який сам брав участь у перемовинах з фінською делегацією, і це загалом рідкісний випадок, увірвався. 21 листопада 1939 року військам Ленінградського військового округу та Балтійському флоту було наказано "у стислі терміни розгромити сухопутні і морські сили супротивника". Але ж треба було знайти якийсь привід для початку війни з "фінською воєнщиною"…

І такий "знайшовся" дуже скоро – 26 листопада органи НКВС організували провокацію поблизу маленького радянського селища Майніла біля кордону. Нібито фіни зі свого боку обстріляли з артилерії позиції 68-го стрілецького полку РСЧА. Більшовики заявили про загибель чотирьох і поранення дев’ятьох червоноармійців. Звісно, це була інсценована провокація, про яку на початку 1990-х років писали і російські історики. Один з них, Михайло Семиряга відзначав: "Провокація була влаштована, природно, тими, кому вона була вигідна. У цій ситуації вона була вигідна лише радянській стороні, щоби мати привід для денонсації договору про ненапад із Фінляндією" ("Таємниці сталінської дипломатії", 1992).

29 листопада 1939 року СРСР розірвав дипломатичні відносини з Фінляндією. А вже наступного дня, 30 листопада, о 8:00 за московським часом радянські війська перейшли кордон з Фінляндією, розпочавши бойові дії. Одночасно відбулося бомбардування Гельсінкі і більшості великих міст – Котка, Оулу, Тампере, Вііпурі (сучасний російський Виборг). Радянська преса писала, що жертв серед мирного населення не було, хоча насправді загинула 91 людина тільки в столиці.

"Вторгнення приголомшило населення, яке, попри тривожні настрої і військову мобілізацію, наївно сподівалося, що конфлікту можна буде уникнути перемовинами. Та вже після першої панічної реакції викристалізувалося почуття національної єдності й усвідомлення, що іншого шляху, окрім як вистояти до кінця, немає. Отож рішення Сталіна утворити фінський маріонетковий уряд і російська пропаганда, що напад, мовляв, мав на меті підтримати фінський робітничий клас, виявилися даремним стрясанням повітря", – пише фінський історик Генрик Мейнандер в книзі "Історія Фінляндії. Лінії, структури, переломні моменти".

Так, Кремль призначив уже 1 грудня 1939 року досвідченого апаратника Комінтерну Отто Куусінена головою "демократичного уряду Фінляндії". Але колабораціоністів в країні практично не було, навіть колишні червоногвардійці, які брали участь у кривавій громадянській війні 1918 року, записувалися добровольцями й ставали на захист своєї батьківщини. Відбулася нечувана консолідація суспільства, всі ідеологічні суперечки вмить завершилися.

"Лінія Маннергейма" (між Ладозьким озером і Фінською затокою) довжиною у 130 кілометрів стала головним захисним валом для Фінляндії – на шляху до Гельсінки. І на початок війни Червона армія мала на кордонах 24 дивізії (понад 425 тисяч бійців) проти 14 дивізій у супротивника (265 тисяч). Перевага у кількості гармат і мінометів (2876 проти 534, тобто в 5,4 раза), танків (2289 проти 26, у 88 разів!) і літаках (2246 проти 270, у понад дев’ять разів!) була вражаючою.

Всю зиму фінські війська на чолі з героєм громадянської війни 1918 року, маршалом Карлом Густавом Маннергеймом чинили відчайдушний опір більшовицькій орді. Сталін вимагав якомога скорішої перемоги, і кількість особового складу РСЧА на кінець лютого 1940 року вже досягла мільйона солдатів і офіцерів. Фінам допомагали, проте дозовано, Велика Британія, Франція, США, Швеція, Бельгія, Данія та навіть фашистська Італія. Проте без цієї допомоги (літаки, гармати, кулемети, пістолети, снаряди, гвинтівки, набої), в тому числі і фінансової, навряд чи фінська армія протрималася б так довго. А от нацистська Німеччина, як союзник СРСР, сприяла радянській агресії, не дозволивши "фінам скористатися кабелем зв’язку для звернення по радіо до США із проханням про допомогу. А наприкінці війни, коли з’явилася вірогідність висадки в Скандинавії англо-французького десанту, Німеччина переконувала фінів швидше укласти мир" (український історик Сергій Горобець).

14 грудня 1939 року Радянський Союз виключили з Ліги Націй. "Західні держави вже не могли вдавати, як у випадку з Польщею, начебто Сталінова агресія має більш законні підстави, ніж Гітлерова. Навесні, коли Червона армія підготувалась до загального наступу, британський уряд був змушений зглянутись на фінські благання про допомогу через Нарвік та Лапландську залізницю. Був навіть план бомбардувати Бакинське нафтове родовище, відплативши таким чином за радянську допомогу нацистам", – писав британський історик Норман Дейвіс в фундаментальній книзі "Європа. Історія".

7 грудня 1939 року поблизу села Суомуссалмі розпочалася грандіозна битва, яка продовжувалася понад місяць і завершилася розгромом двох радянських дивізій 9-ї армії – 163-ї та 44-ї стрілецької. Сталінські воєначальники вважали, що це легке завдання – розрізати країну навпіл у напрямку портового міста Оулу на узбережжі Ботнічної затоки Балтики (туди відправлялися ззовні основні військові транспорти з озброєнням та спорядженням для фінів). Проте спочатку 163-я дивізія розпочала відчайдушний рейд на захід в умовах страшних морозів (мінус 30!) і опинилася в пастці, без постачання. До кінця грудня вона була знищена.

На допомогу їй відправили 44-ту дивізію, яка була розгромлена на Раатській дорозі. Фіни, які мали більш ніж вдвічі менші сили, розбивали колони радянських військ на окремі частини, які ізольовували, а потім і знищували мобільними групами. Втрати радянських військ у цій битві, а скоріше — методичній бійні, були вражаючими – до 27 тисяч убитими та замерзлими. В цих дивізіях служило багато українців (майже половина особового складу).

Переможної прогулянки, на яку очікував Сталін, не вийшло. Нескінченним потоком на північ відправляли війська і техніку.

Понад три місяці відбувався штурм "Лінії Маннергейма". Лише на початку березня в західній її частині укріплення було прорвано, а 13 березня радянські війська, маючи величезну чисельну та технічну перевагу, взяли штурмом місто Вііпурі, який й перетворили невдовзі у Виборг. Місцеве населення заздалегідь було евакуйовано. Загалом понад пів мільйона фінів покинули свої домівки…

"Єдина нація здатна пережити найстрашніші випробування"

Шлях на Гельсінкі було відкрито. Хоча ще вранці цього дня у Москві було підписано мирний договір, бо керівництво Фінляндії після прориву "Лінії Маннергейма" вже вичерпало всі можливі варіанти у пошуку підтримки у світі. За договором Фінляндія втратила майже 10% своєї території (див. карту). Сталін сподівався визволити увесь світ, і тому вирішив відкласти "радянізацію" цієї країни на потім. Та й імідж "визволителя народів" і так був добре зіпсований.

Загальні втрати радянських військ під час цієї війни були катастрофічними – до 167 тисяч вбитими й понад 207 тисяч пораненими та обмороженими, 5572 людини потрапили в полон; за різними даними втрачено у фінських і карельських снігах понад 1200 танків, понад 260 літаків. Втрати фінської армії були відчутними для маленької країни, але їх важко порівняти з втратами супротивника: 25904 загиблих і зниклих безвісти, 43557 поранених, до 1100 полонених, до 30 танків і 62 літаки.

Карл-Густав Еміль Маннергейм у своєму заповіті вже після завершення Другої світової війни – і ці слова актуальні для нас, українців – писав: "Я хочу, щоб у свідомості майбутніх генерацій закарбувався лише один урок: незгода у власних лавах є смертельнішою за ворожі мечі, а внутрішні розбіжності відчиняють двері іноземним загарбникам. Народ Фінляндії показав у двох війнах, що єдина нація, навіть мала настільки, наскільки це взагалі можливо, здатна витримати небачений тиск і завдяки єдності пережити найстрашніші випробування, які тільки може принести доля".

Це і є дороговказ не тільки для майбутніх поколінь фінів, а й для нас, українців. Приклад сміливої Фінляндії є унікальним для XX століття. Давид не підняв руки перед Голіафом і у нерівній боротьбі зберіг свою честь.