Вийшов з "трикутнику смерті", але став жертвою політики: доля командувача армії УНР, генерала Омеляновича-Павленка

Михайло Омелянович-Павленко організував знаменитий партизанський рейд – переможний Перший зимовий похід

Визначний український військовий діяч, генерал-хорунжий армії Української республіки (УНР), її головнокомандувач під час героїчного Першого зимового походу, начальний командант Української Галицької армії практично невідомий широкому загалу наших співвітчизників. Його тернистий шлях вартий уваги. На слуху імена тогочасних українських політиків – Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри… Військові залишилися в тіні.

"Горе переможеним!" — історію пишуть переможці, якими після поразки Національної революції 1917—1921 років в Україні виявилися в першу чергу радянські і польські окупанти. Україні не знайшлося місця на мапі Європи, бо головні переможці у Першій світовій війні – Франція та Велика Британія – відмовилися визнати легітимність двох незалежних українських держав. УНР і ЗУНР, попри Акт Злуки 1919 року, так і не стали єдиним цілим і часто відбивалися від ворогів поодинці або ж мали за ворогів і союзників зовсім різні сили. Наша етнічна земля, від Сяну до Дону вже на початок 1921 року була розшматована, поділена між радянською Росією (Велика Україна), Другою Річчю Посполитою (Волинь і Східна Галичина), королівською Румунією (Північна Буковина) та загалом демократичною Чехословаччиною (Підкарпатська Русь – Закарпаття).

Михайло Володимирович народився 8(20) грудня 1878 року в Тифлісі у дворянській родині. Батько – генерал від артилерії, походив із давньої української старшинської родини; син сотника Задунайського козацтва, який повернувся до Росії з Османської імперії 1829 року. Мати – з грузинського князівського роду Русієвих-Курцебашвілі. Молодший брат Михайла – Іван – також був діяльним учасником національно-визвольних змагань в Україні; генерал-хорунжий армії УНР.

Брати розпочали службу в Російській імператорській армії на початку XX століття. Михайло брав участь у провальній для режиму Романових російсько-японській війні 1904—1905 років. Воював в Маньчжурії під Сандепу та Мукденом, отримав контузію; повернувся на місце служби – до Варшави, у Волинській лейбгвардійський полк.

Під час Першої світової війни – командир роти, а потім і батальйону цього полку. Після важкого поранення у плече, яке він отримав в бою з кайзерівськими військами у листопаді 1914 року в Польщі, був нагороджений орденом Святого Георгія 4-го ступеня. Майже рік Михайло Павленко лікувався від поранення (рука надалі практично не працювала) і наслідків перенесеного тифу. Майже одночасно брати отримали звання полковників. З листопада 1916 року Михайло став начальником II Одеської піхотної школи прапорщиків.

На самому початку Лютневої революції полковник Михайло Павленко, який і виріс, і служив за межами України й не знав мови свого народу, вирішив долучитися до українського руху в армії. Брати українізували військові частини, а також стали Омеляновичами-Павленками на честь діда – Омеляна Павленка. "Починаючи з цього часу, довелося мені зв’язати тісно долю з долею Українського Народу", – писав уже на еміграції Михайло Володимирович. За часів Української Центральної Ради був начальником військової залоги Катеринослава (сучасний Дніпро), організовував Вільне козацтво – добровільні військово-міліційні формування, а також гайдамацький курінь. Працював у Києві та Одесі за розпорядженнями військового міністерства УНР.

Загалом у політичних розборках він намагався не брати участь. У жовтні 1918 року ще за часів Гетьманату Павла Скоропадського Михайло Омелянович-Павленко отримав звання генерал-хорунжого. Наступного місяця, вже після капітуляції Центральних держав у Першій світовій війні, 14 листопада 1918 року розпочалося Протигетьманське повстання. "Я ніколи не бачив порятунок у розбраті", – ці слова генерала характеризували його позицію. Отже, невдовзі за запрошенням уряду ЗУНР Михайло Володимирович з грудня 1918 року і до початку червня наступного очолював Начальну команду Української Галицької армії…. Після Листопадового чину на Східній Галичині розпочався кривавий польсько-український конфлікт. Михайло Володимирович пройшов разом з УГА страдний шлях і разом із залишками армії галичан перейшов Збруч.

Директорія УНР і уряд ЗУНР, який евакуювався на схід, так і не знайшли спільної мови: більшість лідерів наддніпрянців були представниками соціалістичних партій, яким важко було домовитися з консервативними галичанами. Антанта тим часом наполягала на союзі між Добровольчою армією білих росіян і армією УНР. Про причини відсутності підтримки державницьким змаганням українців країнами Антанти писав український історик о. Ісидор Нагаєвський: "Антанта, орієнтуючись на ліквідацію більшовизму, не мала ясного уявлення, як виглядатиме післяцарська Росія після знищення більшовизму. Царські емігрантські дипломати переконали Клемансо, що якби Антанта відірвала Україну від майбутньої демократичної Росії, то ця "нова Росія" не справдить покладених на неї надій бути сильною противагою "німецькому дрангові на схід" (від нім. "Drang nach Osten", "Дранґ нах Остен" — "Натиск на схід". — Ред.) чи де-небудь в Європі, а цього найбільше лякалися французи, і тому Клемансо не підтримав прав України до самовизначення. Він вірив царським емігрантам, що вони впораються з більшовиками і без українців".

Може тому, маючи широку – і фінансову, і військову – підтримку переможної Антанти в 1919 році, командувач Добровольчої армії (країни Заходу чомусь вважали білогвардійців "демократами") напівполяк Антон Денікін абсолютно не сприймав державницькі устремління українців та навіть поляків. Для перемовин з денікінцями, які влітку 1919 року розгромили червоних, окупували Лівобережну Україну та перейшли Дніпро, Симон Петлюра наказав створити комісію на чолі з Михайлом Омеляновичем-Павленком для встановлення демаркаційної лінії. Як писав Олександр Доценко в книзі "Літопис Української революції", командувач денікінської армії в Україні генерал Микола Бредов "заявив, що наддніпрянської армії не визнає, генерала Омеляновича-Павленка не прийме, а коли той з’явиться, то його буде заарештовано". Якраз у липні 1919 року генерал Михайло Омелянович-Павленко повернувся практично разом із відступаючою армією Західно-Української народної республіки на терени Наддніпрянщини та знову став до лав Діючої армії УНР.

Наскільки дезорганізованою тоді була ця армія, показав приклад із захопленням нею Києва 31 серпня 1919 року. Коли о 10 ранку українська армія (галичани генерала Антіна Кравса та Запорізька група) без бою увійшла в місто, залишене червоними, буквально за дві години з лівого берега Дніпра у місто зайшли і частини Добровольчої армії. Далі відбулася, за словами Симона Петлюри, "Київська катастрофа": білі росіяни "несподівано" стали роззброювати українські підрозділи, які отримали наказ уникати бойових зіткнень з денікінцями і виявилися неготовими чинити спротив.

Розпочалася паніка, і білі росіяни практично викинули з міста українські частини, які відступили до Фастова. Багатьом знайомий випадок зі скиненням російського прапора з будинку Купецького зібрання (зараз Національна філармонія) насправді обернувся обстрілом та загибеллю десятьох кіннотників "чорних запорожців". Спроба домовлятися з білими росіянами завершилася крахом. Наступного дня, 1 вересня 1919 року, в Києві розклеїли наказ генерала Бредова, де були слова, які підкреслювали великодержавницьку політику денікінців: "…віднині й назавжди Київ повертається до складу єдиної і неподільної Росії".

Саме в цій критичній ситуації армію Директорії УНР очолив Михайло Омелянович-Павленко. Дивна ситуація з епідемією тифу в Україні (можливо, викликана диверсією; в інституті Пастера в Парижі зникли пробірки зі збудниками цього захворювання) та незгода між галичанами та наддніпрянцями призвели до поразок в боях із денікінцями та червоними. Українська галицька армія, яка особливо сильно постраждала від епідемії тифу, була вимушена укладати договір (умову) про співпрацю з денікінцями. Уряд Директорії УНР фактично перестав існувати: за кордон виїхали, точніше — дезертували, члени тріумвірату Федір Швець і Андрій Макаренко; лише один головний отаман Симон Петлюра продовжував боротьбу. Але він все більше схилявся до союзу з Польщею. Чого категорично не сприймали галичани…

Михайло Омелянович-Павленко також продовжував боротьбу і в дуже складній ситуації (залишки армії УНР опинилися в "трикутнику смерті" на півночі Волині між червоними і білими росіянами і поляками) організував знаменитий партизанський рейд – Перший зимовий похід, який розпочався у грудні 1919 року. Близько десяти тисяч бійців пройшли тилами червоних і денікінців, подолавши понад дві тисячі кілометрів. Вони знищували ворожі гарнізони, вели важкі бої за Липовець, Умань, Черкаси, Канів, Смілу, Золотоношу і Балту. А потім розбилися на невеликі загони і у квітні 1920 року пробивалися на захід, щоб об’єднатися з українськими частинами, які брали участь у польсько-радянській війні. Увесь цей час Михайло Омелянович-Павленко знаходився в опозиції до соціалістичних лідерів УНР і особисто до Симона Петлюри, став на чолі "військової опозиції".

У травні 1921 року він був фактично усунений з посади головнокомандувача армії УНР. Наприкінці року емігрував до Чехословаччини, де очолював Союз організацій українських ветеранів. Співпрацював з Українською військовою організацією (УВО) та Організацією українських націоналістів (ОУН). Після Другої світової війни переїхав до Західної Німеччини, а потім до Франції. В 1945—1948 роках в останньому уряді УНР в екзилі виконував обов’язки міністра військових справ, отримав звання генерал-полковника.

Помер 29 травня 1952 року в Парижі. Похований на кладовищі Пер-Лашез.

На честь Михайла Омеляновича-Павленка названо вулиці у Києві (в Печерському районі, у 2016 році), Дніпрі, Вінниці, Миколаєві, Вознесенську.