Трагічно помилився щодо Росії і розплатився: життя і таємнича загибель Михайла Грушевського

Рівно 90 років тому, вдень 24 листопада 1934 року у Кисловодській міській лікарні імені О. Рикова помер Михайло Грушевський – видатний український історик і літературознавець, але значною мірою контроверсійний державний, політичний і громадський діяч.

Арешт, заслання та заборона повертатися в Україну

Ім’я Грушевського (1866—1934) на слуху і відомо всім нашим співвітчизникам. Михайло Сергійович вважається батьком-засновником української державності. Поряд із Будинком вчителя, в кімнатах якого в 1917—1918 роках працювали лідери і співробітники Української Центральної Ради (УЦР), стоїть величний монумент. На вулиці Грушевського на Печерську розташовано і Верховну Раду, і Кабінет міністрів України. Нарешті, його портрет зображено на 50-гривневій купюрі.

Михайло Грушевський практично все свідоме життя працював над фундаментальним дослідженням з історії України – від найдавніших часів до другої половини XVII століття ("Історія України-Руси"). Серед його найбільших здобутків п’ятитомна "Історія української літератури" та понад 2000 друкованих праць! Михайло Грушевський очолював львівське НТШ – Наукове товариство імені Шевченка (1897—1913), був академіком Всеукраїнської академії наук (1923) і академіком Академії наук СРСР (1929).

Під час Першої світової війни – у листопаді 1914 року – російська влада його заарештувала і відправила в заслання до Симбірська, а потім до Казані, проте з правом працювати педагогом під наглядом поліції.

У вересні 1916 року після переїзду до Москви (повертатися в Україну йому було заборонено) Михайло Грушевський знову пірнув у вир політики, бере участь у виданні літературно-наукового і загальнополітичного місячника "Украинская жизнь" та тижневика літератури, мистецтва і громадського життя "Промінь". Невдовзі вибухнула Лютнева революція 1917 року і був повалений царський режим.

…На той час Михайло Грушевський вже мав дуже високе реноме у середовищі українського руху. Може тому він опинився після повернення до Києва на самій вершині політичного руху, який поки що відстоював права України як автономії в складі Російської республіки. 20 березня його обрали головою Української Центральної Ради.

Михайло Грушевський все більше спирався на ліві рухи. Він у травні 1917 року ратував за поступові кроки і писав про необхідність федерації з "демократичною Росією", тобто фактично виступав проти державної незалежності України: "Про таку федерацію думали здавна політики і спеціалісти державного права. Вони вважали її логічним висновком з усього дотеперішнього розвою європейського життя. Вона тільки здавалася дуже далекою до останніх подій – як тепер здається близькою і здійсненою. І от чому я й інші ні трохи не журимося повною політичною незалежністю, не надаємо їй ніякої ваги. Для ближчого часу зовсім досить широкої української автономії в федеративній Російській республіці. А в будучині, сподіваємося, ся республіка ввійде у склад федерації Європейської, і в ній Україна стане одною з найбільш сильних, міцних і певних складових частин – одною з опор сеї Європейської федерації" ("Звідки пішло українство і до чого воно йде").

Сподівання численних і впливових партій соціалістичного спрямування на "союз з демократичною Росією" призвели до загалом парадоксального результату: лідери Центральної Ради, і серед них Михайло Грушевський та Володимир Винниченко, навіть знаходячись під постійним тиском широких верств населення, що вимагали починати негайно розбудовувати державу, послідовно опиралися цьому невідворотному процесу. "Представники українських соціалістичних партій "некритично копіювали московських соціалістів і, як блудні вівці, крутилися в їх тіні, а це паралізувало їх добрі наміри і плани", – писав о. Ісидор Нагаєвський в "Історії Української держави двадцятого століття".

Рахунок йшов на дні, тижні, і лише 7 (20) листопада 1917 року (більшовики у Петрограді знаходилися при владі вже два тижні) УЦР проголошує III Універсал про створення Української Народної Республіки … в складі "демократичної" федеративної Росії. Про яку "демократичну Росію" йшла мова? Це питання так і залишилося без відповіді…

Трагічна помилка Центральної Ради

Найстрашнішою, або радше найтрагічнішою, "помилкою" Центральної Ради, очолюваної Михайлом Грушевським, стала демобілізація українізованої військової маси, яка налічувала кілька сотень тисяч солдатів і офіцерів, які мали чималий бойовий досвід. Необхідно було лише структурувати ці наявні сили. Наприклад, чехословацькі легіони формувалися з військовополонених австрійської армії, а потім "обстрілювалися" у набагато складніших умовах. Томаш-Гарріг Масарик вивіз через Далекий Схід боєздатні частини "білочехів", які стали цементуючим підмурівком незалежної Чехословаччини. Друга Річ Посполита також народжувалася у військовому протиборстві з литовцями за Вільнюс (Вільно), чехами за Тєшин (Заольшя), українцями-галичанами за Львів і Східну Галичину, а також з німцями за східну Силезію та Померанію.

22 січня 1918 року відбулося оприлюднення IV Універсалу, який нарешті проголосив повну незалежність України. Проте час було невідворотно згаяно…

Поступово Михайло Грушевський втрачав позиції в національно-визвольному русі. Його угодовська стосовно Росії (знову ж таки невідомо якої, бо на теренах її йшла кривава громадянська війна між білими та червоними) позиція виявилася абсолютно провальною і шкодила державотворчим процесам. Увесь перебіг подій в 1918—1921 роках доводив абсолютну абсурдність дій так званих поступовців і федералістів, які намагалися мавпувати дії московських більшовиків. Яскравим лідером яких до початку 1919 року і був Михайло Грушевський…

Після повстання і повалення уряду гетьмана Павла Скоропадського в грудні 1918 року нова влада – Директорія УНР – відмовляється від його послуг. Вчений намагався реформувати Всеукраїнську академію наук, але знову ж таки з соціалістичних позицій. Це був шлях до повної поразки вченого як політика. Такі лідери, як Симон Петлюра, вже не потребували представників угодовців і москвофілів і намагалися захистити незалежність України.

Еміграція та повернення

У лютому 1919 року, буквально перед вступом червоних до Києва, Михайло Грушевський з родиною виїжджає до Кам’янця, а потім і до Праги – столиці новонародженої Чехословаччини. За кордоном учений мешкав також у Франції, Австрії та Швейцарії, де здебільшого займався політичними дискусіями (брав участь у конференції II Інтернаціоналу в Люцерні) та видавництвом своїх творів і перекладом їх на французьку мову. Він зустрічався з лідерами країн Заходу і пересвідчився у їхній байдужості до української справи.

Національне піднесення в радянській Україні після початку в 1923 році українізації остаточно вимусило Михайла Сергійовича прийняти рішення повернутися на батьківщину. Він вважав, що це був компроміс з новою владою задля продовження наукової праці. 7 березня 1924 року він разом з родиною повертається до Києва. Відразу за Грушевським чекісти встановлюють пильний нагляд, на нього заводять справу-формуляр. Ще перед поверненням з еміграції учений був обраний академіком ВУАН; він до 1931 року очолював історичну секцію Академії.

Проте вже 1929 року розпочався справжній погром української науки, поступово ліквідуються історичні комісії, які очолював Михайло Грушевський. Багато його співробітників опинилися за ґратами чи були вислані з УСРР. Українізація в республіці, як і на Кубані, потроху згортається…

7 березня 1931 року вчений переїжджає з донькою Катериною до Москви. І вже 23 березня опиняється у слідчому ізоляторі. Чекісти сфальсифікували справу ніби підпільного "Українського національного центру", намагаючись зробити її лідером якраз Михайла Грушевського. 28 березня на допиті вчений "зізнався" (чекісти обіцяли "розібратися" з донькою Катериною) у приналежності до УНЦ, хоча і стверджував що був лише ідейним керівником. Допити провадилися у Москві та Харкові. Вже на завершальному етапі слідства Михайло Грушевський відмовився від своїх показань і його звільнили, проте продовжували контролювати кожен його крок. Чекісти дістали якісь неперевірені свідчення, що ніби вчений готує втечу за кордон.

Смерть при загадкових обставинах

9 вересня 1934 року Михайло Сергійович разом із дружиною Марією Сильвестрівною та донькою Катериною Михайлівною приїжджає на відпочинок і лікування до Кисловодська в санаторій КСВ (Комісія сприяння вченим). У жовтні вчений захворів на запалення легенів. 12 жовтня йому зробили першу операцію з видалення карбункулу. Її проводив головний лікар, який за фахом не був хірургом – дивний збіг. Український історик Юрій Шаповал, який першим знайшов документи, присвячені останньому періоду життя Михайла Грушевського, писав: "…звернімо увагу на те, що в історії хвороби йдеться про чотирикратне "оперативне втручання". 16 листопада було зроблене переливання крові, взятої від Катерини Михайлівни. 19 листопада стан М.Грушевського різко погіршився. 22 листопада зробили нове переливання. Знову від доньки, але це вже його не врятувало. 24 листопада лікарі констатували: "Смерть при нарастании сердечной слабости".

В постанові Раднакому УСРР зазначалося: "Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Республікою академіка Грушевського М. С., Рада Народних Комісарів УСРР постановила: поховати академіка Грушевського М. С. в столиці України — Києві. Похорон взяти на рахунок держави. Для організації похорону утворити урядову комісію в такому складі: тт. Порайка (голова), Затонского, академіків Богомольця, Палладіна, Корчак-Чепурківського. Призначити сім'ї академіка Грушевського М. С. персональну пенсію 500 крб на місяць".

Поховали Михайла Грушевського на Байковому кладовищі в Києві.

Практично відразу після смерті вченого і політика виникає версія про її насильницьку смерть. Так, Юрій Шаповал опублікував одне спецзведень чекістів: "Антирадянськи настроєні націоналістичні кола намагаються тлумачити смерть акад. Грушевського М.С., як акт насильства. У інституті хімічної технології ВУАН невелика група наукових співробітників, обговорюючи перше повідомлення у пресі, вказувала, що Грушевського насправді отруїли". Майбутній класик української радянської літератури, галичанин Любомир Дмитерко говорив: "Київські письменники один за одним відправляються у ДОПР, а над тими, хто залишився на свободі, висить дамоклів меч. У мене враження, що Грушевського навмисне відвезли до Кисловодська помирати".

У 1936 році архітектор Василь Кричевський, як давній знайомий родини Грушевських, безкоштовно створив проєкт надгробка Михайлу Грушевському на Байковому кладовищі. Автором скульптури став Іван Макогон. Проте урочистого відкриття так і не відбулося – ім’я яскравого представника національної інтелігенції згадувалося вже виключно в негативному ключі. Його донька Катерина була арештована в липні 1938 року. Пройшла всі кола пекла радянських катівень. Померла 1943 року у виправно-трудовому таборі "Темлаг", похована у Новосибірську. А освячення пам’ятника Михайлові Грушевському відбулося вже на зорі незалежності України – 24 листопада 1991 року.