Забута трагедія Корюківки: чому в СРСР замовчували найжорстокішу каральну акцію гітлерівців у всій Європі

З літа 1941 року до осені 1944 року на території України німецькі, угорські та румунські каральні загони знищили понад 670 населених пунктів із більшою частиною її мирних мешканців. Селище Корюківка стало найбільшим населеним пунктом на європейському континенті часів Другої світової війни (1939—1945), повністю "зачищеним" окупантами. Вони 1— 2 березня і ще 9 березня 1943 року розстріляли та спалили живцем практично всіх мешканців Корюківки; загалом загинуло приблизно 6700 людей – від немовлят до немічних старих, спалено 1390 будинків.

За матеріалами Українського інституту національної пам’яті (УІНП), а саме обласного відділу установи в Чернігові, який очолює провідний спеціаліст Сергій Бутко, наказ про каральну операцію віддав начальник штабу 399-ї головної польової комендатури в місті Конотоп Баєр Бруно Франц, уродженець міста Кассель. Загін окупантів (від 300 до 500 осіб) складався з німецьких підрозділів, військових 105-ї легкої угорської дивізії (угорці відзначалися особливою жорстокістю під час боротьби з партизанами та при поводженні з місцевим населенням на території сучасних Чернігівщини та Сумщини), а також допоміжної поліції з-поміж колабораціоністів – громадян СРСР. Очолювали операцію представники Зондеркоманди 4а з айнзатцгрупи "С" військ СС, які брали участь у розстрілах майже 34 тисяч євреїв у київському Бабиному Яру 29—30 вересня 1941 року. Це було свідоме знищення мирного населення, що його окупанти перетворили на справжній конвеєр…

Так вийшло, що на світовому й навіть на всесоюзному рівні про Корюківську трагедію було практично невідомо. Всі чули про радянський символ кривавих злочинів окупантів: білоруську Хатинь – 22 березня 1943 року у цьому селі було знищено 149 людей. 10 червня 1942 року в чеському селі Лідице нацистами було вбито чи згодом замордовано в концтаборі 320 людей; у грецькому містечку Калаврита та найближчих селах 13 грудня 1943 року було вбито 677 людей; у французькому Орадур-сюр-Глані 10 червня 1944 року нацисти вбили 642 людини…

Виникає питання, чому трагедія в Корюківці так і не стала відомою хоча б на рівні УРСР? Максимум, що зробила радянська влада, так це встановила 1977 року бронзову композицію заввишки у майже п’ять метрів з написом "Пам’ятник споруджено на честь героїчного опору корюківчан німецько-фашистським загарбникам у 1943 році". І лише у листопаді 2023 року, у 80-ту річницю було змінено назву на "Пам’ятник жертвам Корюківської трагедії". А от якраз опору корюківчани, мирні жителі, не могли чинити озброєним окупантам. Знову питання: чи могли їм допомогти славні червоні партизани?

Як це було

Селище міського типу (з 1923 р.), районний центр Корюківка знаходиться в 100 км від обласного центру — Чернігова. Неподалік густі Корюківські ліси, куди з сусідньої російської Брянщини в лютому 1943 року передислокувалося велике партизанське об’єднання (від трьох до п’яти тисяч вояків), яким командував Олексій Федоров (на той час його заміщав Микола Попудренко).

Цікаво, що в розпал Голодомору – з квітня 1932 року до липня 1933-го – Федоров очолював Корюківську райраду профспілок, а потім, до вересня 1941 року майже три роки був першим секретарем Чернігівського обкому партії… І саме підзвітні йому загони розпочали наприкінці лютого 1943 року збір продовольства і збройні акції проти нацистів у селах поблизу Корюківки. У відповідь окупанти арештували членів сімей партизанів. Микола Попудренко 27 лютого 1943 року віддав наказ визволити бранців і знищити гарнізон і поліцейські відділки… Гарнізон був розгромлений, звільнено до 50 бранців. Попудренко 2 березня прозвітував про цю, як виявилося, "піррову перемогу" в радіограмі до Москви.

Проте на той час у Корюківці вже другий день хазяйнували окупанти, які продовжували вбивати місцевих жителів: людей заганяли в будинки, які підпалювали огнеметами, а також розстрілювали. Так, у будинку місцевого ресторану було знищено до 500 корюківчан. Потім були спалені практично всі будинки, а 9 березня окупанти довершили свою чорну справу. І увесь цей час партизани, які насправді рвалися до бою, бо їхні застави були лише за три кілометри від містечка, так і не отримали наказ від командування…

Сергій Бутко писав: "Радянська та російська офіційна історіографія та пропаганда була і є зосереджена виключно на перемогах СРСР у Другій світовій війні, її вищості серед союзників з антигітлерівської коаліції і, відповідно, на героїзації власних збройних сил, силових структур, створення міфу про всенародну підтримку комуністичної влади. Саме тому тема злочинів проти цивільного населення не була самодостатньою та окремим напрямом гуманістичного спрямування, її згадували як допоміжний або прикладний засіб зображення образу ворога та необхідності його безумовного нищення. Додатковим стимулом спеціального вшанування жертв окремих злочинів проти цивільного населення у комуністичного керівництва СРСР була необхідність приховування небезпечних для них історичних подій".

Насправді радянська влада довгі роки замовчувала або спотворювала перебіг реальних подій у роки Другої світової війни. У страшній трагедії Корюківки та її мирних мешканців значну роль відіграв комуністичний партизанський рух, який виступав абсолютно слухняним інструментом політики Радянського Союзу щодо окупованих нацистами та їхніми союзниками територій українських етнічних земель. Нацисти своєю чергою, після навіть незначних операцій партизан, постійно проводили каральні акції проти цивільного населення, які називали "відплатними".

"І злочин нацистів у Корюківці, й сучасні злочини росіян у Бучі, Ізюмі, інших окупованих містах свідчать про однакову злочинну природу їхніх організаторів – гітлерівського нацистського та путінського неонацистського режимів. Масовий терор проти цивільного населення – чи то знищенням сіл, чи то ракетними ударами та вбивствами – такі режими використовують з метою залякування суспільства, його упокорення. Цілеспрямоване руйнування цивільної інфраструктури російським агресором є таким же злочином проти мирного населення, як і дії нацистів у роки Другої світової війни", – повідомляв Український інститут національної пам'яті.

Пам’ять про трагедію в Корюківці не пішла в небуття завдячуючи роботі земляків з місцевого історичного музею і сприянню УІНП. Разом дві інституції видали вже понад десять книг на цю тему. І бій під Крутами, який також відбувся на Чернігівщині, і Корюківська трагедія є національними символами із захисту України.