Пам’ять про Бабин Яр: що замовчували у радянські часи і як Росія знайшла тут свій інтерес

На сьогодні дуже довгий і складний шлях пройшла пам’ять про злочини нацистської влади в урочищі Бабин Яр у Києві. 29 вересня 1941 року, на 11-й день окупації столиці України німці розпочали масові розстріли осіб єврейської національності. Каральні підрозділи – зондеркоманда 4а з айнзатцгрупи "С" військ СС та німецький поліцейський батальйон "Південь" вбили за ці дві доби 33 771 людину єврейської національності. Ця цифра найбільше зустрічається в роботах дослідників. Наказ віддав військовий комендант Києва, генерал-майор Курт Еберхард.

Марш смерті

…19 вересня 1941 року війська Південно-Західного фронту залишили Київ. За тиждень радянські війська, які опинилися в оточенні, були вщент розгромлені на схід від міста. Більшість особового складу, а це дві третини від майже мільйона солдатів і офіцерів, опинилися в полоні.

А вже 24 вересня Хрещатик і прилеглі до нього вулиці здригнулися від страшних вибухів. Мінування проводили радянські військові зі спецпідрозділів саперів й енкаведисти; довершили справу підпільники та розвідники…

Винних у цих вибухах (загинули до 300 окупантів і багато сотень киян) "знайшли" без зволікань. На думку нацистів ними виявилися місцеві євреї. Антисемітизм був наріжним каменем людиноненависницької ідеології Націонал-соціалістичної робітничої партії Третього рейху.

Ще 27 вересня розпочалися арешти євреїв. І цього ж дня їх розстрілювали у Бабиному Яру.

А вже у неділю, 28 вересня, по всьому місту було розклеєно оголошення такого змісту:

"Наказується всім ж*дам міста Києва і околиць зібратися в понеділок дня 29 вересня 1941 року до год. 8 ранку вулиці Мельника — Доктерівській (коло кладовища).

Всі повинні забрати з собою документи, гроші, білизну та інше.

Хто не підпорядкується цьому розпорядженню, буде розстріляний.

Хто займе ж*дівське мешкання або розграбує предмети з тих мешкань, буде розстріляний".

Звісно, в оголошенні-наказі нацистів йшла мова про вулиці Мельникова і Дегтярівську…

Багато євреїв добре пам’ятали, як толерантно з ними поводилися кайзерівські війська в Першу світову війну – під час окупації міста в 1918 році. Вони пішли з усіх куточків міста у визначене місце. Більшість євреїв встигли евакуюватися з Києва до 19 вересня 1941 року; також багато чоловіків були призвані до Червоної армії.

Десятки тисяч людей, часто з рідними інших національностей, розпочали свій останній марш. Марш смерті. Людей роздягали догола, конфісковували документи й цінності і групами по десять осіб розстрілювали, скидаючи зі схилів до Бабиного Яру.

Після найбільшої акції 29—30 вересня інтенсивні розстріли продовжувалися до середини листопада 1941 року. Як вважає доктор історичних наук Юрій Шаповал, спираючись на архівні документи, на "9 листопада кількість жертв становила вже 57 243". Розстрілювали полонених політпрацівників (комісарів), арештованих підпільників, енкаведистів; невдовзі настала черга ромів, заручників, душевнохворих з психіатричної лікарні на вулиці Кирилівській, полонених моряків з Дніпровської флотилії…

Цю грандіозну могилу зарівнювали радянські військовополонені, які часто самі ставали жертвами. Багато тисяч полонених червоноармійців з Сирецького концтабору також під час окупації міста були розстріляні саме в Бабиному Яру.

Далі страти продовжувалися, але вже не з такою інтенсивністю (4 листопада 1943 року відбулися останні, буквально за два дні до того, як частини 1-го Українського фронту увірвалися до Києва).

Здебільшого серед жертв нацистів були комуністи, ув’язнені з катівень гестапо (так, звозили до Бабиного Яру тіла розстріляних у підвалах колишнього Жовтневого палацу), українські націоналісти з похідних груп ОУН фракції Андрія Мельника, які пішли на співпрацю з окупантами в марній надії відтворити державність в Україні. Серед них була поетеса і публіцистка Олена Теліга разом із чоловіком Михайлом Телігою, редактори закритої у грудні 1941 року газети "Українське слово" Орест Чемеринський і Іван Рогач.

До речі, представники фракції ОУН Степана Бандери (він ще 5 липня 1941 року був заарештований нацистами після проголошення Акту відновлення Української Держави 30 червня у Львові) вже тоді намагалися легально не співпрацювати з нацистами.

Радянський міф про "бандерівців" у Києві

У повідомленні створеної 1944 року урядом СРСР Надзвичайної державної комісії з встановлення й розслідування злодіянь, скоєних німецько-фашистськими загарбниками, зазначалося, що "в Києві закатовано, розстріляно й отруєно в "душогубках" понад 195 тисяч радянських громадян, у тому числі:

1. У Бабиному Яру — понад 100 тисяч чоловіків, жінок, дітей і старих.

2. У Дарниці – понад 68 тисяч радянських військовополонених та мирних громадян.

3. У протитанковому рові, біля Сирецького табору та на самому терені табору – понад 25 тисяч мирних громадян та військовополонених.

4. На терені Кирилівської лікарні – 800 душевнохворих.

5. На терені Києво-Печерської лаври – 400 мирних громадян

6. На Лук’янівському кладовищі – 400 громадян".

До речі, вище наведену цитату радянські юристи озвучили на Нюрнберзькому трибуналі.

Про один з міфів, пов’язаних з трагедією в Бабиному Яру, пише український історик Сергій Рябенко: "Радянська та російська пропаганда часто наголошує на тому, у цих розстрілах ледь не головну роль відіграли "бандерівці" з Буковинського куреня та київської допоміжної поліції. Поява та активне використання цієї тези у середині 1980-х років збіглося з широкомасштабною пропагандистською кампанією з нагоди 40-річчя Нюрнберзького процесу, яка проводилася в СРСР… Буковинський курінь до ОУН (б) не мав ніякого стосунку. Його створено за участю ОУН(м) – мельниківців. У будь-якому випадку вояки куреня прибули до Києва лише у першій половині листопада, більш ніж через місяць після злочину у Бабиному Яру… Сама поліція складалася здебільшого з військовополонених. Та й "українською" була досить умовно, лише за територіальною ознакою. Адже в її лавах служили не тільки українці, але й багато росіян та людей інших національностей. Під час розстрілів у Бабиному Яру київська поліція справді брала участь в акціях, але виконувала лише допоміжні функції… Розстрілювала євреїв німецька зондеркоманда та німецька поліція" (з книги "Війна і міф. Невідома Друга світова", КСД-УІНП, 2016).

У Радянському Союзі тема розстрілів у Бабиному Яру знаходилася практично під забороною. Влада намагалася знищити пам’ять про цю трагедію, не в останню чергу через "єврейське питання", яке завжди турбувало російську державу – чи то царську, чи то більшовицьку (особливо після Другої світової війни)…

Категорично заборонялося ділити жертв Бабиного Яру за національною, а також релігійною ознакою. Використовувався евфемізм "мирні радянські громадяни" (у 1976 році було відкрито пам’ятник "Радянським громадянам і військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської армії, розстріляним німецькими фашистами у Бабиному Яру"). Родичам загиблих, а це були десятки, якщо не сотні тисяч людей, заборонялося вшановувати на цьому місці пам’ять про них.

Справжній прорив відбувся після публікації в 1966 році у скороченому вигляді в журналі "Юность" роману-документу "Бабин Яр" киянина Анатолія Кузнєцова. Він писав: "…уничтожать древний и великолепный центр столицы ради одной патриотической пощечины врагу, губя при этом и множество мирных жителей, – не слишком ли это? И вот тут начинаются вещи странные. Никогда, ни в то время, ни после советские власти не признались во взрыве Крещатика, а наоборот, приписали этот взрыв… немцам. Они кричали в печати о варварстве фашистов, а потом после войны обтыкали развалины плакатами и писали во всех газетах: "Восстановим гордость Украины Крещатик, зверски разрушенный фашистскими захватчиками" (з повного варіанту роману, опублікованого вже у Великій Британії).

Проєкт російських олігархів

Лише після розпаду СРСР розпочалося широке поширення пам’яті про цей масакричний злочин, про справжню бійню. Багато років вже ламаються списи в питанні меморіалізації в урочищі Бабин Яр. На його території у березні 2007 року за часів президента Віктора Ющенка було створено Національний історико-меморіальний заповідник "Бабин Яр".

Держава лише у жовтні 2017 року створила оргкомітет з питань перспективного розвитку Національного історико-меморіального заповідника "Бабин Яр" (указ президента Петра Порошенка № 331 від 20.10.2017 р.). А в цей час уже повних ходом розроблявся найбільш суперечливий за своєю суттю проєкт – Меморіалу і музею Голокосту "Бабин Яр", головними спонсорами якого стали російські олігархи – Михайло Фрідман, Герман Хан, бізнесмен Павло Фукс (до анексії Криму мав бізнес в Росії. Сам Фукс запевнив, що вийшов з російського громадянства лише у 2017 році. У квітні 2022 року журналісти знайшли у нього бізнес в РФ у сфері нерухомості — Ред.). До оргкомітету цього проєкту долучилася ціла купа "весільних генералів": український олігарх Віктор Пінчук, колишній радянський дисидент, ізраїльський політик Натан Щаранський, київський міський голова Віталій Кличко, співак, і тоді ще політик Святослав Вакарчук, польський політик Марек Сівець та інші…

Цікаво, що подібний проєкт під назвою "Спадщина" вже знаходився у стадії розробки у 2002—2005 роках, і його ініціатором та спонсором виступила американська єврейська організація "Джойнт". Він передбачав будівництво общинного центру на місці розстрілів у Бабиному Яру. Громадськість так і не допустила цього будівництва. Вистачить того, що величезний комплекс НТКУ (всім відомий як "Олівець") знаходиться на місці Єврейського цвинтаря.

І от саме новий проєкт практично повторює минулий, який розробляли фахівці "Джойнту". Тодішній президент Петро Порошенко, виступаючи на презентації дітища російських олігархів у 2016 році, наголосив, що це повинен бути першочергово український проєкт Меморіалу пам’яті жертв Голокосту. Проте його не послухали і вирішили проігнорувати думку не тільки президента України, а й громадських, в тому числі й єврейських організацій нашої держави…

Ще у вересні 2018 року Йосиф Зісельс, співпрезидент Вааду України, відомий своєю державницькою позицією, казав: "Ми повинні розуміти, чому російські олігархи, які й кроку не ступлять без дозволу президента Росії Путіна, обіцяють вкласти 100 млн доларів у проєкт на території України, з якою Росія п’ятий рік веде агресивну війну. Не може існувати проєктів такого ґатунку, якщо в них не зацікавлений Путін. Хоча питання це радше риторичне. Проте, на мій погляд, на це питання ми маємо отримати чітку відповідь. Чому російська влада дозволяє витрачати в Україні значні суми підконтрольним їй російським олігархам, які заробляють ці гроші в Росії, які фінансують чимало проєктів, зокрема воєнні в Росії, а потім ці воєнні проєкти "реалізуються" в нас на Донбасі та в Криму", з анексіями території України та вбивствами українських громадян?"

З початком широкомасштабної агресії Росії в Україні проєкт російських олігархів ніби загальмувався. В умовах війни залишається відкритим питання стосовно меморіалізації на території Бабиного Яру. Боротьба за пам’ять і власну історію, не написану в будь-якій іншій столиці – Москві, Нью-Йорку, Варшаві чи Стамбулі, – залишається актуальною справою.