Вбивство Бандери, Карибська криза, Берестейська церковна унія: ключові історичні події тижня

Доленосні події 13–19 жовтня у світовій історії

Одне з найгучніших політичних убивств другої половини XX століття відбулося вдень 15 жовтня 1959 року в під’їзді затишного п’ятиповерхового будинку в столиці Баварії Мюнхені. Поліціянти виявили у небіжчика, який помер у швидкій, документи на ім’я Штефана Попеля. Насправді це був Степан Бандера, багатолітній лідер революційної (бандерівської) фракції Організації українських націоналістів.

Детальніше про цю та інші доленосні події тижня у світовій історії — у хронографі "Телеграфу" від журналіста та історика Сергія Махуна.

13 жовтня

1307 – Король Франції Філіп IV Вродливий віддав наказ арештувати членів могутнього лицарського ордену тамплієрів і конфіскувати все їхнє майно. Вже за тиждень було запущено страшну машину інквізиції, яка розпочала процес над тисячами "лицарів храму", і серед них магістром Жаком де Моле. Процесом керував хранитель печатки і канцлер королівства Ґійом де Ногаре. 16 жовтня всім монархам християнського світу було розіслано відозви, в яких йшлося про причетність тамплієрів до єресі й таємному відправленні диявольських обрядів. До честі деяких володарів, вони не стали переслідувати тамплієрів.

Члени ордену були кинуті до в’язниць. Насправді головною причиною цього кроку монарха стало бажання конфіскувати багатства ордену. "Його помсту тамплієрам, що скінчилася забороною ордену, живили заздрість і нестямна злоба. Суд над тамплієрами (1308–1312) був пов’язаний із нелюдськими звинуваченнями, буцімто вони накладали з дияволом і невірними, супроводжувався тортурами, якими витягали зізнання, а скінчився узаконеним убивством і державним грабунком. Смерть Жака де Моле, останнього великого магістра, спаленого на вогнищі в Парижі, після того, як він відмовився від усіх своїх зізнань, надовго вкрила ганьбою французький трон", – писав британський історик Норман Дейвіс в книзі "Історія. Європа". Великий магістр, звернувшись до спеціальної ради кардиналів, нагадав про роль тамплієрів у боротьбі з сарацинами: "Вони, а не ви, страждали від голоду, хвороб і пекучого сонця… Але ви забули, що ваш суд не єдиний. І тому я заявляю, що король Франції Філіп Вродливий та папа Климент V з’являться разом зі мною на іншому Суді. І Господь покличе їх до себе впродовж 12 місяців, що закінчаться з моменту нашої страти".

18 березня 1314 року Жак де Моле і пріор Нормандії Жоффруа де Шарне (він також відмовився від попередніх свідчень) були спалені на вогнищі. Папа Климент V, уродженець Гасконі на південному заході Франції, під час проведення процесу над тамплієрами ніби намагався зайняти нейтральну позицію, але виявився слухняною іграшкою в руках короля. Пророцтва великого магістра збулися: Папа помер вже 20 квітня 1314 року, а король 29 листопада цього ж року від загадкової хвороби. А три сини його ніби опинилися під прицілом ордену: у 1328 році перервалася династія Капетингів.

14 жовтня

1962 – Під час польоту американського літака-шпигуна У-2 над західною частиною Куби, в провінції Пінар-дель-Ріо пілот зробив сенсаційні фотознімки. На них було зображено радянські ракети середнього радіуса дії (вони могли охопити чи не чверть території США). І ракети, які мали ядерні боєголовки. Вже через день військові, які ретельно вивчали фото, ознайомили з ними президента США Джона Кеннеді. Він не став зволікати, і саме 16 жовтня відбулося засідання виконавчого комітету Ради нацбезпеки держави. Обговорювалися такі питання: удар з повітря по ракетних майданчиках і по радянській авіації, яка дислокувалася на Острові Свободи; морська блокада Куби; висадка десанту з моря і повітря на острові.

Цей день став стартом Карибської кризи, яка поставила світ на межу великої війни. 22 жовтня президент США у телезверненні до американського народу заявив про те, що Радянський Союз побудував ракетні бази, і виступив із вимогою ліквідувати їх і вивезти з них ракети; а також анонсував початок морської блокади Куби. Він заявив: "1930-ті роки дали нам ясний урок: агресивні поривання, які не одержують різкої відсічі, врешті-решт призводять до війни… Ми не маємо наміру ризикувати без крайньої потреби і втягувати світ у вир ядерної війни, в якій плодами перемоги буде попіл, але в нас вистачить духу піти на такий ризик, коли це стане неминучим". Ще у 1961 році американці розмістили в Італії та Туреччині ядерні ракети середнього радіуса дії, які також охоплювали чималі території на південному заході СРСР. Холодна війна кожної хвилини могла перейти в гарячу фазу.

Вже 23 жовтня союзники як США по НАТО, так і СРСР по Варшавському договору привели війська у стан підвищеної бойової готовності. 25 жовтня лідер СРСР Микита Хрущов повідомив Джона Кеннеді про згоду демонтувати ракети при відмові США від вторгнення на Кубу. А через день радянський лідер висунув ще одну умову: ракети на території Туреччини повинні демонтувати. Нарешті 28 жовтня світ, який опинився на межі ядерної війни, було врятовано: Хрущов віддав розпорядження про демонтаж ракет на Кубі, а Кеннеді погодився прибрати ракети з Туреччини. Але з однією умовою, озвученою послу СРСР у Вашингтоні Анатолію Добриніну: президент США не повинен про це заявляти публічно, і тим більше у зв’язку з Карибською кризою.

15 жовтня

1959 – Убивство у Мюнхені лідера Організації українських націоналістів (ОУН) Степана Бандери було вже не першим терористичним актом радянських спецслужб проти лідерів національно-визвольного руху. Серед них убивство у Роттердамі першого лідера ОУН Євгена Коновальця 23 травня 1938 року агентом НКВС Павлом Судоплатовим; а також ліквідація за допомогою спеціальної зброї з синильною кислотою одного з ідеологів ОУН, голови ОУН-"двійкарів", що конкурувала з ОУН (революційною), Льва Ребета 12 жовтня 1957 року. Ребет був убитий уродженцем Львівщини Богданом Сташинським, завербованим МДБ ще 1950 року.

І саме Сташинський отримав у квітні 1959 року завдання ліквідувати Бандеру. Убивця вистрелив капсулами з ціанистим калієм, перед тим прийнявши антидот. Два роки після вбивства лідера ОУН(б) поліція Мюнхена намагалася розкрити злочин. І от, останнього дня (12 серпня 1961 року) перед спорудженням Берлінського муру Сташинський разом з дружиною-німкенею Інгою опинився в західній зоні міста та здався поліції. Він сказав поліціянтам, а потім і американським розвідникам, що є вбивцею Бандери. Проте лише 17 листопада того самого року влада ФРН повідомила цю сенсаційну новину.

Суд відбувся в Карлсруе й тривав від 8 до 16 жовтня 1962 року. 19 жовтня було оголошено вердикт: вісім років в’язниці. Головним винуватцем злочину оголосили уряд СРСР. Детальне розслідування цьому сприяло, було доведено кожен факт. Убивця відсидів у тюрмі лише чотири роки, після чого його передали ЦРУ. Подальша доля Сташинського овіяна міфами. Ніби він переїхав до Південної Африки, можливо, жив чи живе у США або в Європі.

16 жовтня

1813 – Розпочалася "Битва народів" під Лейпцигом у Саксонії, в якій армія імператора Франції Наполеона I та його союзників зазнала нищівної поразки від армій чотирьох держав (Австрійської і Російської імперії, Прусського та Шведського королівств).

Після поразки Наполеона I в російській кампанії у 1812 році та втрати 90% армії (з понад 600 тисяч вояків) він вирішив реваншуватися, залучивши до лав новоствореного війська молоде поповнення. Французам протистояли армії так званої Шостої коаліції, в якій головну роль відігравали росіяни і недавні сателіти Наполеона I – пруссаки та австрійці. Бойові дії до серпня 1813 року йшли здебільшого на території східної Німеччини. Наполеон завдав у травні дві поразки росіянам і пруссакам, проте кілька серйозних невдач зазнали корпуси його маршалів.

Нарешті з 16 до 19 жовтня відбулася вирішальна битва, після якої імператор остаточно вже втратив ініціативу. На її початку французька армія та корпуси приневолених союзників із німецьких держав мали лише 190 тисяч вояків, тоді як супротивники переважали як у чисельності військ (від 200 тисяч 16 жовтня, і до 330 тисяч вже 18-го, з переходом на їхній бік саксонців та вюртембежців), так і більш аніж удвічі в артилерії – приблизно 1500 проти 700 гармат.

Відчайдушні взаємні атаки і контратаки продовжувалися три дні, а увечері 18 жовтня французи розпочали відступ, який не готувався заздалегідь і мав всі ознаки панічного. Наступного дня лише кілька десятків тисяч вояків із армії імператора Наполеона вислизнули з Лейпцига. Втрати переможених були грандіозними – до 80 тисяч вбитих, поранених і полонених; також ворог захопив 325 гармат. Своєю чергою і втрати переможців були дуже великими – 54 тисячі вбитих і поранених.

Після цієї битви імператор Франції так і не повернув свою минулу переможну вдачу. 30—31 березня 1814 року союзники вступають у столицю імперії. Наполеон 6 квітня відрікається від престолу і за три тижні відправляється на острів Ельба у Середземному морі, який йому віддають у володіння. Відбувається реставрація династії Бурбонів. Попереду будуть знамениті "100 днів", повернення до влади і нова нищівна поразка під Ватерлоо 18 червня 1815 року. Ще 9 червня на Віденському конгресі 200 представників всіх країн Європи завершили переговори щодо політичної та територіальної перебудови в Європі після падіння імператора Наполеона I.

17 жовтня

1448 – На Косовому полі, саме там, де турки-османи перемогли сербів і боснійців у 1389 році, відбулася нова грандіозна битва, менш відома, але не менш важлива для осягнення майбутньої історії Балкан. У 1447 році Папа Римський Миколай V оголосив про початок нового хрестового походу проти турків, які вже опанували значну частину Балканського півострова. Деякі християнські володарі почали збирати військові загони, в які записувалися угорці, хорвати, чехи, молдавани, волохи, литовці, поляки, німці…

Очолив збір християнського воїнства регент Угорського королівства Янош Гуньяді, відомий полководець, непримиренний ворог воїнів ісламу. Він очікував повстань на окупованих Османською імперією землях і домовився про союз з правителем албанського князівства Кастріоті Скандербегом. Турецький султан Мурад II своєю чергою збирав сили і намагався домовитися з сербським правителем Георгієм Бранковичем, який не приєднався до хрестового походу, побоюючись посилення угорців і одночасно турків-османів. Ніби нейтральна позиція вилилась в протидію Скандербегу під час проходу через сербські землі. Албанський правитель так і не встиг до місця битви. Оцінка істориками сил сторін різниться. Турки-османи виставили понад 60 тисяч вояків, їхні супротивники – до 47 тисяч.

Битва вирувала три дні. 18 жовтня відбулася подія, яка схилила шальки терезів на бік османської армії: вісім тисяч волохів несподівано і підступно перейшли на її бік, вдаривши з тилу. Гуньяді з кількома тисячами кіннотників урятувалися втечею, проте невдовзі він був захоплений Бранковичем (викуплений за 100 тисяч флоринів). Втрати переможців виявилися навіть більшими – до 20 тисяч, у переможених – 17 тисяч. Балканські держави відтепер остаточно потрапили під удар полчищ турок-осман, а угорці перейшли до оборонної стратегії. Через п’ять років новий султан Мехмед Завойовник захопив Константинополь. А Янош Гуньяді перед самою смертю, у липні 1456 році реваншувався під час невдалої облоги Белграда турками-османами.

18 жовтня

1596 – На соборі у Бересті в храмі святого Миколая було офіційно проголошено Акт унії Руської Церкви з Апостольським престолом, тобто приєднання православної митрополії на правах автономії до католицької церкви. Так було утворено Греко-католицьку церкву. Прибічників унії з Римом очолив митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Михайло Рогоза.

Паралельно у тому ж Бересті, в будинку, де зупинився князь Василь-Костянтин Острозький разом із сином Олександром, відбулося засідання православного собору. На ньому єпископ Львівський Гедеон Балабан та Перемиський Михайло Копистенський проголосили власну правомірність, а намісник константинопольського патріарха Никифор відлучив від Церкви і митрополита Рогозу, і всіх владик, які прийняли унію. Одночасно сам Михайло Рогоза позбавив сану владик, які залишилися вірними православ’ю.

Українська історикиня Наталя Яковенко в книзі "Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України" відзначає: "У такий спосіб Русь розкололася на дві нерівні частини: православний загал без ієрархів з одного боку, та ієрархи-уніяти без вірних – із другого. І на тих, і на других лягла тінь церковної анатеми. І тих, і других огорнув запал цілком світської ворожнечі… в зверненні Василя-Костянтина Острозького до короля (Сигізмунда III Ваза. – С.М.) те, що сталося, кваліфіковано як порушення прав "руського народу" та супроводжено глухою погрозою: "…Вижу, же то ку остатной згубі всеї Корони Польськой ідет, бо за тим нихто своєго права ані вольности безпечнен уже не будет, і в коротком часі прийдет до великого замішання…". 15 грудня 1596 року польський король підтвердив рішення проунійного собору окремим універсалом.

Українська церква зберегла східний обряд, літургію церковнослов'янською мовою, нижчий прошарок духовенства зберігав право одружуватися; дозволялося вживання юліанського календаря (хоча ще у 1582 році католицька церква перейшла на григоріанський календар), а також право на заміщення митрополичої та єпископської кафедр. Шість з восьми єпархій Київської митрополії прийняли унію майже відразу після проунійного собору: Київська, Володимир-Волинська, Луцька, Турово-Пінська, Полоцька і Холмська. Лише в 1692 році це зробили в Перемиській, а у 1700 році – у Львівській єпархії.

19 жовтня

202 до Р. Х. – Поблизу селища Зама на території сучасного Тунісу відбулася остання, вирішальна битва Другої Пунічної війни (218-201) між Римською республікою та Карфагеном – фінікійською державою з центром на півночі Африки. Перемога римлян поклала край могутності держави, яка багато десятиліть була грізним суперником республіки у Західному Середземномор’ї.

Після приголомшливих перемог карфагенян на чолі з Ганнібалом, і особливо після розгрому римлян під Каннами у 216 році до Різдва Христова, ситуація на Апеннінах стала загрозливою для них. Проте уряд Карфагену не скористався з ситуації і стратегічно програв наступну кампанію. Набрана з вільних громадян центральної Італії армія римлян у боротьбі з найманим військом супротивників мала постійний приток резервів. Перехід до оборони і партизанських дій виявився ефективним, римляни уникали генеральних битв, навчені гірким досвідом минулих поразок. Приблизно у 211 році настав перелом у війні: в Іспанії проти карфагенян вдало діяв римський полководець Публій Корнелій Сципіон, також було взято в облогу і захоплено місто Капуя в Кампанії. Попри небажання сенату в Римі, Сципіон несподівано переносить у 204 році до Р. Хр. військові дії на Африканський континент. Римляни розгромили наступного року карфагенське військо, яке очолював Газдрубал Барка – брат Ганнібала.

Невдовзі в критичній ситуації для метрополії, Ганнібал повернувся в Африку. Тим часом на сторону римлян перейшов один з нумідійських царів Масинісса, що вельми ускладнило ситуацію для Карфагена. Спроба порозумітися зі Сципіоном не принесла результатів. У битві при Замі вже римляни використали "напрацювання" геніального полководця Ганнібала. Він вигравав битви навіть маючи менші сили, але дуже добре навчену кавалерію. Але й римляни вже на цей час також мали вишколену кавалерію. Ще один козир карфагенян – бойові слони цього разу стали однією з причин поразки: римляни випустили мишей, і гіганти почали розбігатися і давити своїх вояків. Маючи перевагу в піхоті (35000 проти 20000), карфагеняни понад удвічі поступалися в кількості кіннотників (три тисячі проти понад шести чи навіть десяти тисяч). Битва при Замі стала практично повторенням Каннської: широкий обхват кіннотою і удар у тил довершив справу. Майже 20 тисяч карфагенян і їхніх союзників були вбиті, багато тисяч потрапили в полон. Переможці втратили до 5000 вояків. Ганнібал із невеликим загоном врятувався.

Наступного року було підписано мирний договір, за яким Карфаген відмовлявся від претензій на Іспанію, острови в Середземному морі. Переможці конфіскували майже увесь флот, який тепер не мав права вести війни за теренами Африки. Також Рим мав отримувати контрибуцію протягом 50 років. Відтепер республіка стала наймогутнішою державою у Середземноморському регіоні.