Чим закінчилася війна "Судного дня", за що вбили Че Гевару та хто насправді відкрив Америку: ключові історичні події тижня

Коли євреї у всьому світі святкували Йом Кіпур – День очищення, чи Судний день – Єгипет і Сирія несподівано атакували Ізраїль. У перекладі з івриту Йом Кіпур означає "судний день". Ця кровопролитна з використанням великої кількості сучасного озброєння війна продовжувалася лише 18 днів. І завершилася, можна сказати, внічию.

6 жовтня

1973 – Рано-вранці єгипетські та сирійські війська (йшов 10-й день Рамадану, священного місяця ісламу) перетнули кордони з Ізраїлем на лінії припинення вогню, відповідно на Синайському півострові та Голанських висотах. Війна застала зненацька уряд у Тель-Авіві. За дві доби ізраїльські війська після мобілізації резервістів оговталися і розпочали контрнаступ у Сирії, поступово витісняючи війська супротивника з Голанських висот.

7 жовтня відбувся морський бій біля сирійського порту Латакія, який завершився беззаперечною перемогою ізраїльтян, які знищили п’ять ракетних катерів. ЦАХАЛ у танкових боях виявився переможцем, і навіть перейшов із боями 11 жовтня "пурпурову лінію" – передвоєнну лінію припинення вогню. Надалі військові дії пройшли в постійних атаках і контратаках супротивників, з чималими обопільними втратами.

На Синаї ситуація була складнішою: єгиптяни в п’яти місцях форсували Суецький канал і розпочали просування на окупований ізраїльтянами у 1967 році півострів. Проте потужна лобова атака єгиптян 14 жовтня зазнала краху з втратою до 250 танків. Наступного дня ЦАХАЛ розпочав потужний контрнаступ і розрізав єгипетський фронт навпіл. Єгипетські ППО були знищені ізраїльськими "командос", і після наведення понтонних мостів через канал піхотинці за підтримки танків, вже розгорнули наступ на Каїр.

25 жовтня за посередництва ООН і США ворогуючі держави підписали перемир’я – кордони не змінилися. До речі, Ізраїль відбивався практично самотужки, тоді як Єгипет і Сирія отримали допомогу експедиційних сил союзників – як мінімум 160 тисяч саудівців, алжирців, йорданців, іракців, єменців, лівійців, марокканців, тунісців, та навіть кубинців і північнокорейців. СРСР надсилав велику кількість озброєння. США також відправили чимало військового спорядження з військової бази в Португалії.

Втрати сторін конфлікту за різними даними, були величезні, особливо в техніці. Так Ізраїль втратив до 3000 лише загиблих, безповоротно втрачено 810 танків та бронемашин, до 120 літаків, у полон потрапили понад 500 бійців. Втрати союзників виявилися набагато більшими: за різними даними, загинуло від 9000 до 18500 бійців, безповоротно втрачено 1775 танків, до 447 літаків, у полон потрапило понад 9000 бійців.

7 жовтня

1571 – У битві при Лепанто, поблизу входу до затоки Патраїкос в Іонічному морі, союзний флот християнської Священної ліги (загалом 227 галер, шість галеасів, 76 фрегатів чи бригів – венеціанських, іспанських, папських, багатьох італійських держав, Мальтійського ордену, 1815 гармат; чисельність екіпажів – до 86 тисяч осіб) розгромив флот Османської імперії (210 галер, 87 галіотів, 750 гармат; чисельність екіпажів – 88 тисяч осіб). Турецьким флотом командував Алі-Паша, флотом об’єднаних сил християн — дон Хуан Австрійський.

Якісно флот союзників мав значні переваги: було зрізано носи галер, на яких влаштовано щити й траверси; турецька артилерія серйозно поступалася за техніко-тактичними даними. Але найголовніше — яничари мали лише 2,5 тисячі аркебузів, решта воїнів були озброєні луками без захисного спорядження; у християн кожен воїн мав вогнепальну зброю та обладунки.

Дон Хуан зважився розкувати веслярів-християн, вручивши їм зброю. Молода людина (йому лише 24 роки!) мала незаперечний авторитет — він на шлюпці з піднятим хрестом проходить уздовж лінії суден, обіцяючи від імені понтифіка відпущення гріхів.

Турецькі кораблі обійшли й оточили лівий фланг християн (венеціанці адмірала Барбаріґо). Але під час абордажного бою далася взнаки перевага останніх у живій силі та озброєнні. Оточення не забезпечило успіху.

З 12 по 14 годину в центрі зіткнулися флаґманські галери дон Хуана й Алі-Паші. Після загибелі останнього, знищення й захоплення галер центру мусульман, здавалося, результат бою був вирішений. Але алжирський король Улуг-Алі, який командував лівим флангом, зробив останню спробу схилити шальки терезів на бік воїнів ісламу. Його 61 галера і 32 галіоти зненацька повернули до центру християн і зім’яли його правий фланг. Дон Хуан не розгубився, послідовно почав стискати лещата оточення — у бій вступив резерв маркіза Санта-Круца (30 галер). Генуезці графа Дорія (58 галер), які було втратили орієнтири, почали наближатися з півдня. Улуг-Алі вирішив, що краще втекти з 13 суднами, ніж потрапити в полон. Лише 48 кораблів турків зуміли ретируватися.

Втрати сторін були вражаюче великими: у переможців – 10 тисяч загиблих, 13 втрачених галер; у переможених – 40 тисяч загиблих, вісім тисяч полонених, потоплено, спалено або захоплено 200 галер. "Перемога біля Лепанто поклала край реальному комплексу неповноцінності християнства та не менш реальній турецькій перевазі", — писав французький історик Фернан Бродель.

Турки вже в кампанії 1572 року, діючи дуже обережно, досягли успіху. Союзники ж зайнялися суперечками щодо наступних планів і, зрештою, розійшлися по своїх портах. Кіпр, захоплений турками ще до битви під Лепанто, відвоювати так і не вдалося.

8 жовтня

1967 – У невеликому болівійському селі Ла-Ігера був захоплений в полон військовими цієї держави Ернесто Че Гевара – "професійний" революціонер, політик, терорист. Під час партизанської війни з урядовими військами аргентинець, колишній соратник лідера Кубинської революції Фіделя Кастро, опинився з маленьким загоном в оточенні. Коли солдати наблизилися, він вигукнув: "Не стріляйте! Я Че Гевара – і для вас вартий більше живий, ніж мертвий". Агент ЦРУ Фелікс Родрігес, який очолив полювання на революціонера, зв’язався зі своїми очільниками, які наказали його стратити. Наступного дня Че Гевару розстріляли.

Аргентинець після перемоги Кубинської революції у січні 1959 року був начальником тюрми у фортеці Ла-Кабанья, де стратили без суду і слідства кілька сотень осіб, пов’язаних із режимом Фульхенсіо Батисти. Він казав: "Щоб відправити людей на розстріл, юридичні докази не потрібні. Всі ці процедури – буржуазні пережитки. Йде революція". Надалі працював президентом Національного банку, міністром промисловості; періодично зникав з поля зору, навіть для влади Куби.

У жовтні 1962 року він зіграв важливу роль у встановленні радянських балістичних ракет із ядерними боєголовками на Кубі перед початком "Карибської кризи": "У боротьбі між двома системами ми повинні домогтися повної перемоги. Ми повинні йти дорогою звільнення, навіть якщо це призведе до мільйонів жертв, загиблих від атомної бомби". У 1965 році очолив військові операції на південь від Сахари в Африці, проте вони зазнали краху, не отримавши підтримку місцевого населення. Це був своєрідний експорт революції, а насправді тоталітарної влади, якою є сучасна на Кубі та в путінській Росії. У Болівії цей "номер не пройшов"…

Українським юнакам, та й політикам треба ще добре подумати, перед тим, як одягати футболки з портретом кумира "знедолених". Че Гевара після смерті був занадто ідеалізований і став справжнім кумиром лівих у всьому світі.

9 жовтня

1934 – У місті Марсель на півдні Франції відбулося найбільш резонансне убивство у міжвоєнній Європі.

Король Югославії Олександр I Карагеоргійович, один із лідерів "Малої Антанти", відправився морем на борту есмінця "Дубровнік" для переговорів з урядовцями союзної держави. У марсельському порту монарха зустрічали міністр закордонних справ Луї Барту,а військово-морський міністр Франсуа Пьєтрі та чимало офіційних осіб, а серед них герой Першої світової війни, генерал Альфонс Жозеф Жорж.

Після урочистої церемонії король, голова МЗС Франції і сивочолий генерал сіли у відкритий автомобіль, який на малій швидкості (лише 4 км/год замість звичної для таких урочистих подій у 20 км/год) поїхав до центру міста. Жорж сидів поряд із водієм, на задньому сидінні знаходилися король і голова МЗС Франції.

Несподівано о 16:20, коли авто вже досягнуло площі Біржі, невідомий заскочив на його підніжку і зробив два постріли у короля, третьою кулею було поранено в руку Барту. Генерал Жорж спробував завадити терористу, проте був поранений; шофер Фуассак також намагався врятувати високих гостей. Кортежу з охоронців не було, а лише два офіцери на конях, які не встигли завадити терористу, яким виявився македонець, громадянин Болгарії Владо Черноземський. За кілька секунд розпочалася боротьба з убивцею, якого буквально затоптали очевидці дійства. Загинув і Барту, але лише у 1974 році стало відомо, що не від рук терориста, а від випадкової кулі поліцейського у метушні. Голова МЗС помер від втрати крові у лікарні. Король зазнав смертельного поранення, але прожив кілька хвилин. Владо Черноземський помер від ран – його навіть не намагалися лікувати.

Терорист був членом Внутрішньої македонської революційної організації (ВМРО), тісно пов’язаної з хорватськими усташами – сепаратистською і націоналістичною організацією. Саме македонці та хорвати були природними союзниками проти влади у Белграді; вони співпрацювали з розвідками Німеччини, Італії та Угорщини. Король і голова МЗС як прибічники колективної безпеки в Європі активно протидіяли спробам Адольфа Гітлера і його союзникам – Беніто Муссоліні та Міклошу Горті – створити новий блок, направлений проти Франції та її союзників у Східній Європі.

10 жовтня

732 – У битві при Пуатьє армія Карла Мартела – мажордома, фактичного правителя Франкської держави Меровінгів завдала поразки армії арабського Омеядського халіфату, яку очолював валі (намісник) Іспанії Абдур-Рахман ібн Абдалах.

Омеяди близько 721 року після Різдва Христова перейшли Піренеї та розпочали поступове завоювання Південної Франції. Через десять років араби розбили війська герцога Аквітанії Евдо Великого і захопили місто Бордо. Їхні загони вже турбували Франкську державу. На початку жовтня 732 року велике арабське військо (до 25 тисяч вояків) зустрілося з франкським, до яких доєдналися аквітанці та лангобарди (всього від 15 до 20 тисяч вояків). Завойовники вагалися розпочинати битву, шість днів відбувалися лише незначні сутички.

Нарешті командувач арабів зважився на атаку легкої кавалерії, яка полетіла на пагорб, на якому вишикувалася фалангою франкська піхота. Чи не вперше за останнє століття християнське військо витримало натиск мусульман.

Кількагодинне протистояння не виявило переможця. Проте несподіваний маневр важко озброєної франкської кавалерії, яка з флангу зайшли в тил супротивника і увірвалася в його табір, вирішила долю битви.

Командувач арабською армією кинувся за своїми кіннотниками, які почали захищати награбоване майно. Валі опинився в самій гущавині протистояння і загинув, його воїни почали безладно відступати.

Загалом завойовники втратили 12 тисяч вояків, а франки і їхні союзники лише одну тисячу. Араби ще деякий час утримували Нарбонну, але невдовзі назавжди залишили територію сучасної південної Франції, і повернулися до північної Іспанії.

У наступні роки Карл переміг баварців, алеманів і фризів; саксонці йому платили данину. До своєї смерті в 741 році мажордом Франкської держави був фактичним її правителем, отримавши прізвисько Мартел – Молот.

Багато істориків вважають, що саме битва при Пуатьє врятувала Західну Європу від арабської навали. Син Карла Мартела Піпін Короткий заснував нову династію Каролінгів, яка досягла піка могутності під час правління онука переможця арабів – імператора Карла Великого.

11 жовтня

1938 – Влада Чехословацької республіки затвердила перший уряд автономної Карпатської Русі (Закарпаття) у складі держави, який очолив місцевий політик, русофіл Андрій Бродій. Вже 14 жовтня він остаточно сформував склад уряду, в який увійшли як русофіли, так і українофіли. Празький град увесь міжвоєнний час не виконував обіцянки про надання автономії Підкарпатській Русі (Закарпаття), закріпленої в Конституції ЧСР. А також грав на протиріччях між русофілами, українофілами та мадяронами (прибічниками влади Угорщини). Треба відзначити, що ліберальне правління уряду ЧСР, без перебільшення, можна назвати "золотим двадцятиліттям" для краю.

Проте ця політика виявилася хибною. Чехословацька розвідка за кілька днів виявила докази роботи новопризначеного прем’єра на ворожу державу – Угорщину. Агентом польської розвідки виявився ще один впливовий русофіл – Степан Фенцик. Вони були арештовані.

26 жовтня 1938 року мандат на формування уряду отримав отець Августин Волошин – видатний український педагог і політичний діяч. 2 листопада 1938 року за Першим Віденським арбітражем під тиском Берліна та Рима Чехословаччина поступилася Угорщині південною Словаччиною та 12% території Закарпаття з найбільшими містами – Ужгородом, Мукачевом і Береговим. 22 листопада 1938 року в Конституції Чехо-Словаччини, яка відтепер стала конфедерацією, буде підтверджено широку автономію Словаччини і Підкарпатської Русі.

12 березня Адольф Гітлер остаточно вирішив віддати цей край союзнику, щоб ще міцніше прив’язати його до своєї сфери впливу. 15 березня 1939 року, в ситуації, коли німецькі війська окупували Чехію і Моравію та на другий день окупації Угорщиною Карпатської Русі, о. Августин Волошин був проголошений президентом цієї держави; днем раніше про державну незалежність оголосила Словаччина. Активний спротив "Карпатської Січі" угорським військам, яких підтримували польські, продовжувався до 18 березня. У Карпатах відбулися розстріли полонених українців союзниками – угорцями і поляками. Деякі партизанські групи в горах чинили опір окупантам до кінця травня 1939 року.

12 жовтня

1492 – Іспанська флотилія, яку очолював генуезький мореплавець Христофор Колумб, у пошуках нового морського шляху до Індії, відкрили Америку. Насправді це було вже друге відкриття Північноамериканського континенту. Ще приблизно у 1000 році скандинавський мореплавець і дослідник Лейф Ерікссон став першим європейцем, який побував там, майже за півстоліття до Колумба. Він висаджувався на острові Баффінова Земля, на півострові Лабрадор та на острові Ньюфаундленд.

Саме 14 жовтня 1492 року Колумб на чолі флотилії з трьох каравел (флагманське судно "Санта-Марія", "Нінья" та "Пінта") дісталися до одного з островів Багамського архіпелагу. Мореплавець назвав його Сан-Сальвадор. Крім звання великого адмірала і віцекороля Нового Світу Колумб отримав десяту частину майбутнього прибутку.

Після цього генуезець пів місяця вивчав найближчі острови архіпелагу. 28 жовтня він досягнув берегів Куби, а вже 6 грудня – Гаїті. Там було засновано іспанську колонію. Повернулася експедиція до Іспанії 5 березня 1493 року. За наступні десять Колумб ще тричі відправлявся в експедиції до Америки.